До недільних парафіяльних оголошень [у Кракові] було додано пастирський лист із заохоченням іти на процесію. Чесно кажучи, в мене руки опустилися від факту, що треба писати спеціального листа, аби мобілізувати нас до участі в процесії Божого Тіла. Ідеться не так про лист, як про сам факт, що з року в рік євхаристійні процесії, принаймні у великих містах, щораз то менш чисельні.
Чому ми не надто охоче ходимо на процесії Божого Тіла? Я знайшов кілька приводів:
1) Ми скупі й ліниві.
Така процесія – як виклик. По-перше, треба піти на св.Месу, що вже займає з годинку. В цьому питанні нашу волю, однак, підтримує почуття обов’язку. Процесія не належить до практик, обов’язкових під гріхом, отож нам уже трошечки не хочеться. В будь-якому разі, св.Меса з процесією в парафії – це мінімум дві з половиною чи три години. Дієзеціальна процесія – це, певно, добрі чотири години. День Господній – Днем Господнім, але ми все ж таки не звикли віддавати свою неділю Господу Богу більше, ніж, скажімо, на півтори години (рахуючи разом з ранковими й вечірніми молитвами). Це навіть менше, ніж десятина, але в нашому сприйнятті – і цього достатньо. Крім того, не йдеться виключно про час. Шургання ногами по вулиці у натовпі, за теплого дня, а ще гірше як за дощового, також вимагає подолання природних лінощів. Ми заощаджуємо час, і нам просто-напросто не хочеться. Це, певно, головний привід, чому там неохота виходити на наші вулиці разом із Господом Ісусом.
2) Процесії Божого Тіла нам більше нагадують фольклор, аніж молитву та визнання віри.
Я знаю людину, яка жодного разу не взяла участі в процесіях Божого Тіла, але щороку виходить на них подивитися, аби «проглянути» убрання різних чернечих згромаджень, мирянських Братств і оркестру пожежників. Додам тільки, що це віруюча людина. Їй ніколи не спало на думку, що можна також узяти участь у процесії саме в молитовному вимірі й сприйняти цю участь як визнання своєї віри.
3) Ми соромимося.
Нема чого прикидатися, інколи ми просто соромимося такої форми визнання віри. Процесії нагадують щось із «бабциної темної побожності», яку ми обходимо десятою дорогою.
4) Наші віра й молитва були зведені до приватного та запхнуті вглиб.
Це вже справа серйозна. Молитва в нас асоціюється виключно із внутрішньою зосередженістю, зусиллям думки й нутра. В нас замало відчуття, що присвячення свого часу, вигрівання на сонечку й перебування в натовпі теж є молитвою, але більше молитвою тіла, аніж душі. Ось тільки така молитва нічим не гірша. Вона просто інакша. Якби ми молилися виключно зовнішньо – це було би зле, й ми прекрасно це усвідомлюємо. Але нам зовсім не перешкоджає те, що інколи ми молимося тільки зовнішньо. Крім того, нам видається, що наша віра – то приватна справа, ну і як не сказати, що процесія Божого Тіла це заперечує.
5) І ще один привід, незалежний від нас. Зазвичай на процесіях Божого Тіла – принаймні, у проповідях – Таємниця Євхаристії займає вельми віддалене місце. Замість того, щоб слухати про присутність Господа Ісуса посеред нас, ми чуємо реляції про актуальні суспільні проблеми, або політичні, що ще гірше. Кожен організатор і проповідник на процесіях Божого Тіла має пригадати собі просте суспільне вчення Господа Ісуса: «Віддайте кесарю кесареве, а Боже – Богу». Коли одного разу я прочитав на сайті Краківської архидієцезії, що цьогорічна дієцезіальна процесія буде присвячена подяці за перше паломництво Йоана Павла ІІ до Польщі, то, навіть за всієї гарячої любові до нього, моє серце збунтувалося. Чи ж насправді Йоан Павло ІІ хотів би бути «головним героєм» процесії Божого Тіла???
А як хтось відчуває, що йому не хочеться йти на процесію, то маю кілька добрих приводів, з яких варто на неї піти, навіть якби вона мала виключно покутний вимір:
1) Варто перепросити Господа Ісуса за всі ті свідомо й добровільно відкинені благодаті, що плинуть із Євхаристії, коли нам просто не хотілося йти в неділю на св.Месу, або коли ми не пішли на Євхаристію чи адорацію в будній день, а Боже натхнення підказувало нам попрямувати туди. А якщо маємо на сумлінні хоч би одну негідно прийняту Євхаристію, що це вже достатня причина, щоби ходити у процесіях Божого Тіла до кінця життя, на воздаяння, – навіть якщо там жаби падатимуть із неба, а проповідник читатиме телефонний довідник з амвону.
2) Цим публічним визнанням віри варто також винагородити за всі ті моменти нашого життя, коли ми соромилися Господа Ісуса і не визнали Його. Коли, скажімо, ми дурнувато би почулися, стаючи на захист Церкви, або коли не захотіли при людях перехреститися…
3) А крім того, страшно було би, якби Господь Ісус звернувся до нас безпосередньо: «Чи й ви хочете відійти?», а ми би без проблем відказали: «Не йдеться про відхід, у нас і про прихід гадки не було». Цікаво, що це питання Ісус поставив учням також у контексті Євхаристії.
Януш Пида OP, dominikanie.pl
Фото Ганни Путової, Ecclesia Catholica St. Alexandri
фінансово.
Щиро дякуємо!
