Роздуми над Словом Божим на середу ХХІ Звичайного тижня, рік ІІ
Того часу Ісус сказав: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, бо ви подібні до гробів побілених, які ззовні видаються гарними, а всередині повні мертвих кісток і всякої нечистоти!»
Напрочуд дивно звучать слова про гроби, які, бувши побіленими, стають гарними. Дивна культура, яка до гробів прикріпляє такий епітет, здавалось би абсолютно неможливий для нашого життєлюбного часу. Але придивляючись до абортів, контрацепції, евтаназії… врешті, різного штибу гріхів, які подаються як норма або яскрава пригода, життєва барва незвичного кольору, можна сказати: ми також перебуваємо у полоні уявлення, що гріб може бути красивим. Причому перебувати в полоні цього уявлення аж до такої міри, що можемо забути — перед нами гріб.
Саме тому ми хапаємося за максимальну поверховість поглядів, швидкоплинність часу; ми боїмося зупинитися, залишитися на самоті, бо в часі й просторі, який має тенденцію до зниження темпів, а тим паче — до зупинки, ми ризикуємо відкрити, що ось ця дивовижно прекрасна скринька насправді є гробом. І якщо відхилити його прекрасну, тонкої роботи кришку, можна побачити… Ні! Краще не дозволити собі піти так далеко. Краще рухатися. Рух рятує, забезпечує полегшу, тому наш час постійно співвідносить себе з рухом. Бізнесмени кажуть: щоби утриматися на плаву, треба бігти; щоби просуватися вперед, треба дуже швидко бігти. Недивно, що в одному зі значущих фільмів нашого часу, який дістав 38 нагород по всьому світу і 6 Оскарів, постійно повторюється фраза: “Біжи, Форест, біжи”. І це доля найкращих — бігти. Решті залишається “зависати” в інтернеті, роботі, ліні, клацанні пультом…
Саморефлексія смертельна і безглузда, бо що робитиме мрець, коли дізнається, що він уже помер? Правда, абсурдно? А чи не абсурдно намагатися вибілити своє життя, щоби ніхто не здогадався, що в середині труп і він смердить? Фарисей має не просто проблему: він — ходячий труп, зомбі, а все чепуриться. Який сенс?
Але якщо розбирати суворо по тексту, фарисей сам є гробом. Він — інструмент прикрашення справжнього мерця, він предмет, функція. Чи належить мені привілей так про себе думати? Дарма що я маю якісь таланти та мав колись якісь прагнення; я повинен використовувати себе як інструмент для досягнення мети: сімейного доброту чи виживання, кар’єрного зросту чи “служіння ближнім”… Можливо, саме тому поступово атрофується здатність відчувати себе, свої почуття, своє тіло, свої мрії. І чим більше ця здатність атрофується, тим більше зростає свербіж віддаватися замінникам власних почуттів: наприклад фільмам, “співпереживанню” ближнім, … знехтувавши своїми потребами.
фінансово.
Щиро дякуємо!
