Отець Віктор Симон
Пам’ятаєте, що Господь обіцяв суворо судити тих, хто не допоміг «одному з братів найменших, «бо тим самим не допоміг і Йому»? Проте ми живемо у світі, де брехня трапляється на кожному кроці, а махінації так званих «жебраків» відомі ледь не кожному. Хто насправді бідний і як правильно допомагати, розповідає Генеральний секретар «Карітас-Спес» в Україні отець Віктор Симон.
– Отче, хто такий ближній? Це «один із братів найменших», про якого Ісус говорить у Євангелії? Чи мій ближній – кожен?
– Це запитання – «А хто мій ближній?» – ставить Ісусові один законовчитель, і Господь розповідає притчу про доброго самарянина (Лк 10, 29нн). Ця притча має не лише повчальний, а й виховний характер: наприкінці законовчитель мав сам відповісти на своє запитання і, що дуже важливо, дістав від Господа наказ: «Іди і роби так само». Нам стає зрозуміло, що не слід питати про ближнього лише заради цікавості, а тільки тоді, коли ми самі готові допомогти. Самарянин, втілений образ ближнього, вражає нас багатьма речами: він – людина, від якої потерпілий мав би найменше чекати допомоги; він єдиний, хто вважає потерпілого за гідного уваги та зупиняється; він зовсім не зважає на свої витрати, головна його мета – благо потерпілого. Вдивляючись уважно в доброго самарянина – євангельського ближнього, – ми розуміємо, що він – сам Господь. І якщо ми робимо щось подібне, то це Ісус діє через нас.
Діяльність «Карітасу», наприклад, спирається на «трьох китів»: захист прав людини, допомогу мігрантам і біженцям та широку палітру соціальних проектів, як-от боротьба з бідністю, підтримка сиріт, бездомних тощо. Отже, тут ближнім може стати фактично кожен.
– Чи в кожному ближньому ми маємо бачити Господа? Чи це не загрожує помилкою: здавалось би, ближній, а виявилося – шахрай?
– А хто сказав, що шахрай не може бути ближнім? (У фільмі «Расьомон» Куросава майстерно обігрує саме таку ситуацію). Ближній – це не людина, яку ми старанно вишукуємо на все подальше спільне життя. Він з’являється зненацька і часто так само й зникає (іноді ще з нашими грошима). А чи не шахраюємо подекуди й ми самі? І виходить, як у тій приказці: «Який ішов, таку й здибав». Утім, якщо без іронії, – завжди прикро, коли нас намагаються обдурити. Стає шкода зусиль і засобів, що стали б у пригоді людям, які справді потребують допомоги. З іншого боку, у Діяннях апостолів є такі слова, сказані самим Ісусом: «Більше щастя – давати, ніж брати» (Діян 20, 35). Вони додають сміливості у ваганнях.
– Які стосунки мають бути з іншою людиною, щоб у ній бачити Господа й любити її, як Господа? Чи це насправді можливо?
– Здатність бачити Господа в іншому не вроджена, а набута. Якось св. Терезу з Лізьє вкрай дратувала одна зі співсестер. Їй не подобалося в сестрі буквально все: манера ходити, спосіб поведінки, мова… Певної миті Тереза зрозуміла, що далі так бути не може. І тут вона подумала про Божу присутність у кожній людині: «Той самий Ісус, що живе в мені, живе і в сестрі». Відтоді св. Тереза будувала стосунки з «неприємною» сестрою з огляду на укритого в ній Ісуса. Історія ця дістала несподіване закінчення. «Немила» сестра звернулася одного дня до Терези, повна здивування: «Ніяк не можу зрозуміти, – сказала вона, – чому ви мене так любите?»
Мірою того, як ми віддаємо себе іншим, ці інші стають для нас ближчими. А щоби побачити Бога у ближньому, потрібно спершу знайти Його в собі, зрозуміти й прийняти Його волю. Далеко не всі цього хочуть.
– Як має виглядати допомога ближньому?
– Багато добрих і чесних людей, коли опиняються в потребі, не наважуються просити про допомогу. Вони навіть відмовляються від неї, бо не хочуть почуватися тягарем для інших. Їм здається, що добродії дивитимуться на них зверхньо, з погордою. Щоби відчинити двері свого серця, такі люди мають відчути щирість і простоту наших намірів.
– Дякуємо за розмову.
«Католицький Вісник», № 1/ 2015
фінансово.
Щиро дякуємо!
