Свідчення

Мені більше не треба бути спасителем

11 Березня 2015, 09:10 2365
німб

Багато років я була «онковолонтером». Я прийшла у відділення рятувати дітей. Відчувала, що це я, я врятувала цю дитину, здобувши гроші на потрібні ліки. Я врятувала, я спасла! Я…

А вони не всі рятувалися… вони помирали… І це було для мене особистою поразкою. Я не змогла. Я не зробила. Він помер. Кожна смерть — крах цілого світу, де я — спаситель… І після кожної смерті доводилося знову підводитися і йти рятувати… і щоразу це вдавалося дедалі важче.

Я рятувала. З того моменту, коли лікарі казали, що дитину вже вилікувати неможливо, я стискалася у крихітку грудочку й молила Небо, щоб мені більше не було потрібно зустрічатися з цією сім’єю. Чекала на СМС «помер». Це був найстрашніший період, який висотував жили, — час безсилого очікування.

Інколи батьки «безнадійних» з’являлися в мене на телефоні. Я робила глибокий вдих, перш ніж узяти слухавку. А вони несміливо просили мене про якусь допомогу — дуже обережно: «ми розуміємо, що ми тепер уже не ваші, але…» Я не відмовляла. У свято з зачиненими аптеками чи у вихідний — брала резервні гроші й кидалася шукати. Відкупитися… Це зараз я розумію, що просто намагалася відкупитися від власного страху. Щось на кшталт «я зробив усе, що міг».

Це зараз я розумію, як багато я НЕ зробила для них — того, що могла. Йдеться не про ліки чи засоби догляду. А про наповненість життя. Розумію, що якби не ховалася за телефонною слухавкою, то могла би допомогти. Насправді допомогти! А ще я могла здобути безцінний досвід. Досвід того, що допомагати можна не тільки рятуючи, а можна допомогти, просто взявши за руку матір дитини, яка помирає.

Я тоді цього не знала. Мені видавалося, що як не врятував, то програв. І здавалося, що батьки цих дітей вважають так само, й намагалася поменше потрапляти їм на очі. Спаситель-невдаха… І ціна моєї невдачі — життя дитини.

Я не «вигоріла», я радше «перегоріла». Певної миті, коли кількість невдач у спасінні перевищила якусь планку, мені стало нецікаво. Я стала більш холодною і об’єктивною. Навіть у наймилішому дитятку, дивлячись у його документи, я почала бачити не те, як ми ловимо примарний 1% шансу, що ця дитина вилікується-виросте-одружиться… Я почала бачити, як вона пройде 10 кругів непотрібного пекла лікувань, а потім усе одно помре. Я не буду цього бачити, просто прийде СМС «помер» — але я просто знатиму, з медичного погляду, яким пеклом було це помирання.

Певної миті стало зрозуміло, що «зі спасінням не вийшло». Від слова «зовсім». І що я, звісно, крутий волонтер, який підтримує сім’ї, надихає на боротьбу, і бла-бла-бла, ось тільки у найстрашніший момент сім’ї залишаються зовсім одні. Налякані, розгублені й «не наші». І неймовірно багато того, що може бути зроблене для дитини у цей час (від медичного до соціального), — не робиться. Поки ми тут «спасаємо» — ті, «невдалі випадки», помирають у муках. А це можна було би відвернути або принаймні пом’якшити. І в будь-якому разі — зробити легшим. Якби ми відволіклися від спасіння…

«Чому ти займаєшся паліативом? Ти ж рятувала життя!»

Тому що я нічогісінько не рятувала. Тому що життя даю не я. І забираю не я. Все, що я можу, — бути поруч і допомагати. І я була поруч. Маю «історії успіху», де я виглядаю спасителькою. Тільки насправді мій успіх у тому, що діагноз давав нам час. А Небо посилало нам жертводавців. І моя роль тут… не скажу, звісно, що її не було. Але то не я спасала. Я тільки допомогла, наскільки зуміла, на певному етапі. Й боягузливо ховалася, коли була потрібна на іншому етапі…

Тепер мені цікавіше допомагати тим, хто помирає. Для кого не треба бути спасителем. Кому треба допомогти жити гідно. Мені не страшно слухати про болі, які не дають спати, бо я сама перехворіла цим і знаю, як правильно знеболюватися. Мені не страшно слухати, як хто задихається, — я маю вирішення цієї проблеми: кисневі концентратори. Не страшно слухати, як людина помирає, бо я вже знаю, що можна зробити, аби це сталося легше. І не страшно жити в очікуванні на СМС «помер», бо я і так знаю: всі «мої» помруть, я не спасу нікого. Більше немає мети, щоб ніхто не помер. Моя мета — зробити так, щоб він жив, скільки ще вдасться. І після цього на душі легко, навіть після повідомлення «все».

«Ми боремося за кожне життя!» — так, і за життя за будь-яку ціну. Також і за ціну… цього самого життя. Коли роками, до останнього подиху, — нічого, крім лікарняних стін і жахливого лікування. НІЧОГО. До певного моменту ще є люди, які поруч і допомагають. А потім раптом «ми більше не можемо вам допомогти» — і порожнеча. Нічого й нікого. Або ще гірше: «тримайтеся, все буде добре» — а ти ж знаєш, що добре вже не буде! Буде страдницьке помирання. А від тебе ж чекали допомоги, ну майже чуда, а ти не зміг, обманув сподівання…

Хто ми для тих, кому допомагаємо? Де ми у ті моменти, коли ми найбільше потрібні? Коли волонтер чує «лікар сказав, що вже все… і краще додому» — в нього обривається все усередині. Волонтер сам потребує часу і сил, щоб усвідомити: той, за кого він збирався боротися, вибув із категорії тих, за яких ще «варто» боротися.

Зараз я би робила інакше. І зробила би для тих, хто відходив із цього світу, набагато більше. Сьогодні мені соромно. Особливо коли я чую, що когось рятувала! Бо тих «урятованих» було набагато менше, ніж тих, хто помер без допомоги. Яку могла надати і я, якби хоч ненадовго скинула німба спасительки… Але минулого не виправити. І сьогодні мені не страшно від дзвінка групи «паліатив». Я знаю, що я тут для того, аби допомогти їм пройти цей останній відтинок шляху. Нехай навіть завершенням стане СМС «помер» — до цього часу ще багато чого можна встигнути зробити. І я роблю. Для тих, кого неможливо вилікувати.

Я — не спаситель. Я — супутник і проводир.

P.S. Живи секундой, живи каждый миг — про тих, кого не можна вилікувати, але для кого ще можна багато чого зробити. Якщо ви чи ваш друг — паліативний пацієнт, звертайтеся до нас, ми знаємо, як допомогти.


Ірина Гавришева

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity