У Вірменії та багатьох країнах світу, де розселилася вірменська діаспора, сьогодні — 24 квітня — тривають меморіальні акції: рівно сто років від початку масових убивств і репресій щодо вірменського населення Османської імперії.
Про меморіальні акції та прийняття трагедії сторічної давнини мешканцями Вірменії та вірменами в інших країнах розповідає оглядач вірменської редакції «Радіо Свобода» Армен Колоян.
— Чому всі траурні і пам’ятні заходи що у Вірменії, що по всьому світу відбуваються саме 24 квітня?
— У Стамбулі саме цього дня сто років тому османське командування, їхня служба безпеки, захопили всю вірменську інтелігенцію, що мешкала у столиці імперії. То були поети, юристи, лікарі, найбільш видатні представники вірменської спільноти. Потім їх знищили. Стяли голову народу.
— Що відбувається цими днями у Вірменії? Як згадуватимуть події сторічної давнини на державному рівні та на рівні окремих людей, сімей?
— Одна з подій запланована на 23 квітня. Вірменська Апостольська Церква вирішила, що всі знищені за час геноциду люди будуть зараховані до почту святих. Будуть богослужіння по всіх вірменських храмах. По всіх храмах вірменських діаспор по всьому світу дзвони битимуть сто разів. Після цього 24 квітня вже не буде днем трауру ані горя, тому що в нас з’явилося так багато святих. Церква каже: досить оплакувати, треба думати про те, що ми маємо дуже великий захист у кращому світі. Віднині 24 квітня стане днем великомучеників, хоча, звісно, люди відзначатимуть цю дату як День геноциду. Буде те ж саме, що й завжди: сотні тисяч людей підуть до меморіального комплексу, понесуть квіти, будуть молитви, виступи. Очікується приїзд численних політичних і церковних лідерів із різних країн.
— Вірменський народ розсіяний по всьому світу. Певна частина вірмен, як і раніше, живуть у Туреччині, в тому ж Стамбулі. Як вони сприймають сьогоднішню дійсність у контексті тяжкої ситуації сторічної давнини?
— У найважчій і найделікатнішій ситуації опинилися саме вірмени, які мешкають у Туреччині. Чимало з них потурчені, змінили прізвища, дехто прийняв іслам. Дуже багато хто, можливо, і не підозрює, що вони вірмени. У Стамбулі мешкає приблизно 70-80 тисяч вірмен. І саме їм найважче, бо якщо для вірменина, емоційно, геноцид — це щось страхітливе, це рана, яка досі кривавить, то ці люди, до всього, живуть у турецькій державі. Вони громадяни Туреччини. Вони вважають себе частиною цієї країни. Вони певною мірою її патріоти. Вони хочуть там жити і бути щасливими. Зазвичай вони воліють не виставляти свого болю напоказ, бо всіляке може бути… Вони ж бо знають, у якій країні живуть. А для всіх інших? Вірмен можна знайти від Чилі до Аляски й Австралії. Тому що їхні предки — це саме ті люди, які були змушені втікати. Спершу багато з них потрапили в арабські країни, частина пішла у Європу. Потім багато хто переселився за океан. Сприйняття геноциду вірменами, які живуть у різних частинах світу, дещо інше, ніж у громадян Вірменії. Вони втратили і батьківщину, і близьких. У них ностальгія за так званою Західною Вірменією проявляється інакше, ніж у нас. Ми можемо просто розгорнути мапу, подивитися, посумувати. А вони — потомки тих, хто колись був вигнаний із цих земель.
Політолог, директор єреванського Центру з проблем глобалізації та регіональної співпраці Степан Григорян розповідає про те, яке місце посідає трагедія сторічної давнини у контексті зовнішньої політики сучасної Вірменії:
— 2008 року розпочався процес нормалізації вірмено-турецьких стосунків. 2009 року відбулося підписання двох протоколів — зокрема, про встановлення дипломатичних стосунків. Це був дуже серйозний, нестандартний процес. На жаль, ратифікації цих угод ні Вірменією, ні Туреччиною не відбулося. Вірменська діаспора у світі була переважно проти цих кроків, внутрішня опозиція також була проти нормалізації стосунків із Туреччиною, однак урядові якось вдавалося вести ці лінію. На жаль, пізніше (а особливо в останні два роки) Туреччина не тільки не ратифікувала протоколи, а й почала пов’язувати питання відкриття кордону з Вірменією — із карабахським конфліктом. Раніше у протоколах Карабах узагалі не згадувався. Вони чітко відділяли вірмено-турецькі проблеми від вірмено-азебайджанських. Але останніми роками Туреччина знову стала казати: ні, ви спершу досягніть прогресу з азербайджанцями, верніть Азербайджану частину території, тоді ми, можливо… І тримають кордон закритим. Щодо геноциду турки, щоправда, зробили певні кроки. 2013 року тодішній прем’єр-міністр закордонних справ Туреччини Давутоглу, нинішній прем’єр-міністр, заявив, що «була депортація вірмен, ми шкодуємо про це».
— І Ердоган один раз висловив свої співчуття, виступаючи 24 квітня…
— Так, 2014 року. Тобто окремі позитивні кроки є, але загалом збереглася загальна лінія заперечення факту геноциду. В підсумку, жорстка позиція вірменської діспори перемогла також і всередині Вірменії. Повернення до старої концепції — що на Туреччину треба давити через треті країни, через міжнародне співтовариство.
— У цьому контексті нещодавній виступ Папи Франциска можна розглядати як успіх цієї концепції?
— Так, і значний успіх! Але турки самі йшли до того, щоб дістати такий удар. Адже вони не побажали ратифікувати протоколи.
— Ви описали нинішній стан вірмено-турецьких відносин як, власне кажучи, безвихідний. Це надовго? Чи все-таки можливі якісь зсуви у найближчі роки?
— Вважаю, що можливі. Загострення позицій обох сторін посилилося через цю столітню річницю. Це дата, яку вірменська спільнота всього світу не може не відзначити. Вірменія як держава не має морального права забувати про це. Але хоча ця річниця підштовхнула до більшої поляризації поглядів, я певен, що можна й потрібно працювати далі. Адже на громадському рівні, громадянському, і науковому, існують серйозні контакти, цілком позитивні. Чималою мірою збіжні настрої у громадянському секторі обох країн. Я певен, що триватиме робота, аби відійти від конфронтаційної моделі.
За матеріалами: Радио Свобода
фінансово.
Щиро дякуємо!
