Почати свої роздуми про Митрополита я хотів би… з кінця. Останні дні його життя. За вікнами — вакханалія радянської окупації, замаскованої під «визволення». Ніби біблійному Йову, митрополитові Андрею доводиться бачити, як комуністичне диявольство руйнує дощенту все те, що він плекав і будував усе своє життя. На злам іде вся вимурувана ним християнська цивілізація Галичини. Не одна людина навіть при значно менших випробуваннях втрачає віру.
Але не так стається з кир Андреєм. Він бачить усе в пасхальній перспективі і переконаний: за кожною Страсною П’ятницею обов’язково приходить Неділя Воскресіння. Тому й упевнено пророкує в час передсмертного свого видіння: «Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої, та буде обнімати цілий наш народ. Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високо розвинутим державам… Все те буде, як я кажу, тільки треба молитися…».
Ефект магнітної стрілки
Як набратися нам тієї впевненості, коли той самий ворог — дарма що під іншими прапорами — знову намагається знекровити Україну? В чому секрет того пророчого дару?
Насправді секрет той простий, і я для себе називаю його «ефектом магнітної стрілки». Компас можна повертати як завгодно, але його стрілка завжди розвертається в бік Північного полюса. Так було і з Шептицьким: за своє життя він жив у п’яти державах, кожна з яких повертала компас на свій лад. Але «магнітна стрілка» його духу завжди оберталася до Бога, шукала Його Полярної зірки в буремній атмосфері своєї епохи. Така людина завжди буде добрим пророком, бо довіряти Богові означає і знати Його присуди…
Доказом цього особливого «магнетизму» Шептицького є вся його біографія, починаючи від рішення стати греко-католицьким священиком. Як тільки не відвертав його від цього задуму рідний батько! Довелося хлопцеві об’їздити Європу, вистояти перед багатьма звабами і спокусами та врешті довести батькові, що вектор його долі вказує лише на одну місію — місію священства.
Митрополитові Андрею судилося все життя бути «чужим серед своїх»: польська аристократія відсахнулася від нього за його «зраду» Римо-Католицької Церкви та свого шляхетського походження; натомість чимало українців постійно діймали Митрополита лихими підозрами: серед переважно сільського українського населення Галичини граф Шептицький видавався «троянським конем», через якого діятимуть польські національні інтереси.
Сам Шептицький не раз звірявся своїй матері: «Я знаю докладно, що мене чекає — поляки вважатимуть мене за українця, а українці будуть мене трактувати як поляка, та дарма. Господь Бог кличе, треба йти!». Зверніть увагу на це «Господь Бог кличе»: магнітна стрілка знову впевнено розвертається в бік свого єдиного Полюса!
Не обманював себе ні інших
Тоді за роботу взялася тяжка хвороба, що прикула його до інвалідного крісла. Як знайде правильне рішення той, хто позбавлений мобільності пересування, хто щораз більше замкнутий у чотирьох стінах, хто не має звичної для нас сьогодні електронної пошти і мобільного телефону?! Але той чоловік «орієнтувався на місцевості» краще за багатьох інших. Бо знав, у який бік веде людину Бог і чим обертається її гріх.
Цікаво спостерігати, як здійснював Шептицький свої обов’язки Пастиря. З одного боку, його душпастирство було тісно пов’язане з національним кредо: «Так як я в кожній праці і в кожнім слові, так в тім моїм письмі я шукаю лише добра народа, взглядом котрого почуваюся до важних і святих для мене обов’язків. Ті обов’язки накладає на мене не лиш моє становище митрополита, але й торжественна присяга, зложена в день вступлення в монастир, що буду для добра руської суспільности по силам працювати…».
Проте Митрополит не був рабом тих настроїв, що панували серед його пастви, не підлаштовувався під них заради збереження авторитету й наповнення церковної каси. Він був для неї справді Добрим Пастирем, що вміє часом твердим словом спрямувати її у правильнім напрямі, на який вказували Божі заповіді. Ось кілька характерних ілюстрацій сказаного.
Як тільки у довоєнний час серед вірних його Церкви популярними стали акти помсти (найчастіше тоді застосовувалися підпали польських маєтків), Митрополит не вагався остерегти їх: «…ми всі від самого початку уважали й уважаємо роботу підпалів за морально злу, противну Божому Законові, а через це і нашому народові у високому степені шкідливу, тим більше шкідливу, що промощує дорогу комунізмові».
Як тільки привабливими для гарячих голів стали акти терору, як начебто справедливої помсти (як-от, для прикладу, вбивство у 1908 році польського намісника Галичини Анджея Потоцького чи вбивство у 1934 році директора Львівської Академічної гімназії Івана Бабія), Шептицький рішуче протиставився цій «моді» того часу — насильством відповідати на насильство. Ця постава не змінилася і в часи війни, як-от у посланні «Не убий!», у якому Митрополит застерігав не порушувати п’ятої Заповіді й, зокрема, не чинити злочину політичного вбивства: «Дивним способом обманюють себе і людей ті, що політичне вбивство не уважають гріхом, наче би політика звільнила чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людській природі».
Хто приносить нам домашню війну
Не побоявся митрополит Шептицький «наступити на чиїсь улюблені мозолі» і тоді, коли в життя краю увійшов національний роздор: «Мусимо, однак, від усіх домагатися залишення раз на все всяких партійних роздорів і внутренної партійної боротьби. Хто приносить нам домашню війну, той шкодить народній справі навіть тоді, коли б для неї мав і великі заслуги… партійні роздори є національним злочином, якого терпіти не можемо».
Як бачимо, Митрополит рішуче картає свій народ, якщо той стає на хибний шлях. А щоб випростати його дороги, він реалізовує воістину грандіозний задум: у час занепаду моральних засад, спричиненого війною та атеїстичним режимом, повернути вірних до первинних основ віри, до об’явленого закону Божого і Його десяти заповідей. Задля цього Митрополит скликав Архиєпархіяльні Собори, на яких і встиг обговорити п’ять Божих заповідей.
Звичайно, не завжди надії Митрополита справджувалися. Так, він не міг передбачити, що високодуховний народ його юності — нація Гете і Гайне — впаде раптом у страхітливу нацистську епілепсію. Але стрілка його духу й тут швидко віднайшла правильну орієнтацію, бо керували ним не політичні ідеології чи кон’юнктурні розрахунки — оті найбільші омани людського серця, — а чутливість до людської кривди і співпережиття людського болю. Бо він твердо пам’ятав: у всіх отих скривджених перебуває у цей момент Бог, і в їхній особі він мусить до Нього прийти.
Сьогодні Митрополит і далі з нами — він не відійшов в історію. Бо ми все ще борюкаємося з тими ж проблемами, що їх ніяк не навчимося розв’язувати. Тому й треба, щоби хтось незмінно обертав стрілку нашого руху в бік Божого Полюса.
Мирослав Маринович, Український журнал
фінансово.
Щиро дякуємо!
