Чи знали ви, що в Маріуполі діє найбільший на всьому пострадянському просторі реабілітаційний центр для безпритульних дітей? Створив його пастор Геннадій Мохненко, який дбає про вихованців центру «Республіка Пілігрим». Він став батьком трьох рідних і 32 прийомних дітей.
Саме Геннадій Мохненко разом зі своїми вихованцями об’їздили на велосипедах півсвіту — щоб привернути увагу людей до проблеми сирітства та загітувати їх всиновлювати малюків, позбавлених батьківської любові. Вони підкорювали найвищі гори на всіх континентах. Такий спосіб популяризації ідеї усиновлення виявився несподівано ефективним: сотні хлопців знайшли сім’ї.
Війна внесла свої корективи у налагоджене життя дитячого центру. Сьогодні жителі «Республіки Пілігрим» і прийомні діти Мохненка копають окопи, плетуть маскувальні сіті, возять допомогу солдатам на лінію фронту. Саме вони серед перших вирушили будувати укріплення навколо Маріуполя, коли російські війська минулого літа перетнули державний кордон і рушили в бік Новоазовська.
— Геннадію, як змінила ваше життя війна?
— На жаль, цього року перервалася наша кругосвітка. Війна іноді вбиває мрії, а іноді їх перериває. Ми дуже сподіваємося, що в нашому разі це другий варіант. Зараз уся дітвора і дорослі зайняті тим, щоб підтримувати солдат на лінії фронту, допомагати цивільним людям, які опинилися у важкій ситуації. Діє центр для біженців, ми працюємо з покинутими старими. У прифронтові селища майже щодня наші співробітники возять допомогу. Іноді — прориваючись під обстрілами …
— А малюки?
— За минулий рік наш дитячий центр пережив дві евакуації. Уперше — коли місто захопили бандити (давайте називати речі своїми іменами). То були справжнісінькі кримінальні авторитети, які оточили себе наркоманами. Під керівництвом ФСБшних агентів і заїжджих козачків із Росії вони творили в місті страшні речі. Палили будівлі, грабували банки, захопили військову частину і міськвідділ міліції 9 травня, у День перемоги. Роздовбали автобус нашого дитячого будинку. Накинулися на нього із криками «Росія!» — озвірілий натовп, люди, що перетворилися на собак… Що тоді ніхто не загинув — це щось надприродне!
Нам тоді здавалося, що це велика трагедія. Місто було шоковане тим, як таке взагалі могло трапитися. Але пізніше, коли бої тривали в центрі міста, коли ці «орли» почали захоплювати будівлі, вбивати офіцерів, — та історія з автобусом стала сприйматися як щось цілком невинне.
Коли ж ДНРівців вибили з Маріуполя — ми повернулися з радістю. Дітвора плакала від щастя. А потім росіяни порушили кордон, був узятий Новоазовськ — і війна знову стала повертатися до міста. Пам’ятаю, ми серед ночі знову підняли по тривозі наші дитячі та сімейні будинки… Не уявляєте, яке це — коли перелякані малюки зазирають тобі в очі й питають: «Таточку, що — знову війна? Таточку, а ти з нами?»… А ти розумієш, що їм в один бік, а тобі — абсолютно в інший, аби спробувати хоч щось зробити, щоб зупинити війну…
Коли ми вдруге вивезли жінок і дітей — самі поїхали допомагати: рити окопи, будувати бліндажі, блокпости. З моїми старшими прийомними синами, з друзями ми активно підключилися до підтримки військових. І вже трохи пізніше я став капеланом, як протестантський пастор.
Ось так і живемо. Намагаємося підтримати солдатів духовно, фізично, матеріально. Весь цей рік наші діти плетуть маскувальні сітки. На Новий рік замість іграшок робили для солдатів спеціальні грубки — ми самі розробили конструкцію за зразком тих, що використовувалися під час війни в Югославії. Зручні, компактні грубки, щоб солдати в будь-якому окопі, в будь-якому дозорі могли пити гарячий чай. Сотні таких зробили.
Не раз і не два рили окопи. Наші вихованці — хто старші — добровольцями пішли в самооборону міста. У нас є хлопці, наші випускники, які пішли воювати за Україну. Один із них нещодавно мало не загинув, дістав дуже сильні опіки…
Ми якнайактивніше залучені сьогодні в роботу з передової. Возимо, наприклад, одяг солдатам. У багатьох хлопців на передовій — реально порваний одяг, геть зношений. До нас дуже часто приїжджають люди з інших регіонів України, привозять гуманітарну допомогу, речі для солдатів або цивільних у прифронтових селищах. А ми вже доставляємо це все туди, на місце. У мене є команда, яка регулярно виїжджає. Я тільки іноді їжджу на передову, а вони майже щодня там. Це справжні герої. Вони під обстрілами людей вивозили, коли обік них міни лягали. Їдуть туди, куди не проїжджає ні Червоний Хрест, ні хто-небудь іще.
— Напевно, не тільки форму возите?
— Ні, звісно. Ось зараз реалізуємо один проект: закупили шнури-тренажери, трерікси називаються. Це такі маленькі переносні «спортзали». Американські спецназівці такі з собою носять у невеликих мішечках. Цей трерікс можна причепити до будь-якого дерева, до танку — і у хлопців є спортзал, де вони можуть прокачати будь-яку групу м’язів. Хлопці ж просто з глузду сходять, перебуваючи безвилазно в окопах, під постійною загрозою. Та й елементарно розім’ятися їм треба. Ми вже купили кілька комплектів, шукаємо спонсорів, щоб більше закупити. Тому що хлопці часто телефонують: «Можна гантелі?», «Можна штангу?» А це дешевше, ніж гантелі й штанги. І ефективніше.
Або ось інший проект запустили — зробили переносний кінотеатр для солдатів. Тому що, буваючи там, в окопах, я розумію: одна з найстрашніших речей на війні — це туга.
— Кажуть, від цього навіть розум втрачають…
— Дуже важка обстановка. Ці брудні кімнати, абиякі бліндажі, де хлопці перебувають постійно… Такі прості речі психологічно дуже важливі. Маленький чемоданчик, проектор, комп’ютер, пара десятків закачаних фільмів — і в будь-якому окопі хлопці можуть подивитися кіно. Забути ненадовго про війну.
Я прекрасно розумію, наскільки це важливо. Мій друг, парафіянин Антон Копитін, нещодавно виграв у «Голосі Країни» на 1+1. І в ті години, коли йшло це шоу, ми відключалися від усього. Ми забували про обстріли. Забували про гуркіт гармат. Ніби ти йдеш з війни — хоча б ненадовго.
— Ви розповідали про те, чим допомагаєте армії. А де гроші на це берете?
— По-перше, у нас найбільша релігійна спільнота в Маріуполі, кілька церков по різних районах. І прихожани наші дуже патріотично налаштовані. Адже ми вже знаємо, що на окупованих територіях ти навіть Богу молитися повинен під указку. Тому що в адептів «русского мира» своєрідне уявлення про християнство. Для них християни — це виключно православні Московського патріархату. Досить смішна і вельми дурна ідея.
Для мене всі християни — це християни. І для мене, як і для моїх прихожан, одна з найбільших цінностей — це свобода. Ми не хочемо жити під бандитами. Ми не хочемо жити під диктовку якихось дивних хлопців, наркоманів, різних моторол, психічно ненормальних рюриків, які вирішили, то мають право нам вказувати, як жити, як і в що вірити… Тому все, що може робити церква, община, — ми робимо. Люди дуже багато роблять. Та й наші друзі, партнери з інших церков, благодійних організацій теж намагаються якось допомогти, підтримати солдатів. Іноді ми просимо підтримки через інтернет — на якісь особливі потреби. І ось так, зернинка по зернинці, протягом року збираємо досить істотну допомогу хлопцям.
— Ви згадали, що один із ваших прийомних синів мало не загинув…
— Так, він добровольцем пішов воювати. Для мене це дуже важко: як батько, я мрію про те, щоб усі мої діти залишилися живими і неушкодженими. Але довелося проводжати сина на війну.
Він для мене давно став рідним — ми вже десять років разом. Я його забрав, коли йому виповнилося 13. Він безпритульником був із п’яти років. У десять потрапив до в’язниці за каструлю борщу… Зі старшими товаришами вони полізли в чужий будинок. І поки інші шукали, чого б цінного прихопити, він попрямував на кухню. Його не цікавили ніякі цінності, крім холодильника. Вийшло, що все, що він вкрав у цьому будинку, — каструля борщу, яку він випив залпом просто там. За це йому впаяли три роки закритого дитячого інтернату. І це були не сталінські часи, наші.
А потім він став моїм прийомним сином. Ми разом підкорювали височенні гірські вершини. Ходили пустелями, спускалися гірськими річками. І сьогодні, коли він на фронті, це для мене непрості переживання.
— Пробували його відговорити?
— Я не міг його відговорювати. Він знає, що я сам був за крок від такого ж рішення.
— Ви, пастор, збиралися йти воювати?
— Так. Коли місто було атаковане і російські війська під прикриттям місцевих бандитів взяли Новоазовськ і почали рухатися далі — я був за крок від того, щоби скласти пасторські повноваження і відправитися захищати місто і країну з автоматом у руках. Разом із моїми старшими синами. Вони не військовозобов’язані. Вони сироти за статусом, а значить, не зобов’язані йти в армію, якщо тільки не буде введено військового стану. Але тієї миті, коли ми вдруге евакуювали серед ночі дітей і жінок, — мої старші діти були готові взяти до рук зброю і йти захищати місто.
Пам’ятаю, ми проїжджали повз військову частину. І я побачив, як хлопчаків, 18‑річних пацанів, вантажать у машини і везуть туди, де чути вибухи. Я зупинився і пішов до командира. Сказав, що я старшина пожежної роти. Що «калашникова» тримав у руках лише двічі. Але якщо це допоможе, якщо мені дадуть зброю — я готовий її застосувати.
Так вийшло, що офіцер мене впізнав. Сказав: пасторе Геннадію, кому-кому, а вам я зброї не дам. Зрештою ми знайшли відповідь на питання, як можемо допомогти: копати окопи, траншеї.
Тоді, в перші дні, це теж було досить ризиковане заняття. Ми ж на передовій копали, там будь-якої миті могли лупанути і з «градів», і з чого завгодно… Але ми йшли і копали. І я дуже радий, що нам спільно вдалося захистити місто. Що не здригнулися наші захисники. Що люди піднялися і почали бути активними. І врятували місто тоді — й примудряються тримати його і тепер.
Знаєте, у мене є мрія… У мене вже 17 онуків від прийомних дітей, і я мрію, що колись, 90‑річним дідом, сидячи у плетеному кріслі біля каміна, я зможу розповідати своїм правнукам про те, як багатовікові амбіції російської імперії обламали свої гнилі імперські зуби в окопах під Маріуполем, виритих, зокрема, і мною, і моїми синами.
— Після пережитого що ви відчуваєте стосовно росіян?
— Я завжди підкреслюю: я російська людина. У мене мамка з-під Пітера, батя — з-під Курська. Я люблю Росію. Для мене це така ж рідна країна, як і Україна. Я ненавиджу імперський дух, яким одержиме нинішнє кремлівське керівництво. І адептів цих імперських ідей, які приперлися до нас сюди, на Донбас, «Донецьк рятувати».
Я проїхав Росію на велосипеді. Перед вами — експерт по Росії. Так, як я її бачив, — не бачив ні Путін, ні Медведєв, ні вся ця кремлівсько-бандитська компанія. Їм є чим зайнятися, повірте! Їм є кого рятувати! Бідні, жебраки, розвалені міста. Міста, до яких немає асфальтованої дороги. Врослі в землю заводи і будинки. Голодні старі люди, населення, що спивається… Їм є чим займатися. А вони приперлися «рятувати» Донецьк, Маріуполь… Міста, в яких життя налагоджувалося — за всіх недоліків, за всієї тієї жахливої корупції, в якій ми жили… Незважаючи на все це, у нас з’явився шанс підкрутити гайки чиновникам, депутатам, нагадати, що вони не боги і не царі на землі — що вони слуги народу.
Тому я ненавиджу імперську ідею. Я ненавиджу залишки радянської імперії. З мого погляду, вона тільки зараз вмирає. Неможливо зрозуміти, що відбувається в Донецьку, Маріуполі, в Луганську, якщо не бачити контексту.
Імперія вмирає. Найкривавіша імперія у світі. Всього якихось 30 років тому половина світу була червоного кольору. Червона східна Європа, червона Африка й Латинська Америка, червона Азія… Ця імперія більше крові пролила, ніж усі інші, разом узяті.
І вона вмирає. І я дуже радий, що смерть цієї імперії досягла Донбасу. Хоч би як дивно це звучало, але це добре. Імперії вмирають довго. Люди іноді вмирають довго, а імперії завжди вмирають довго. Це процес не двох років. СРСР розвалився, але це було лише початок краху імперії. Зараз ми проходимо наступну стадію: імперія вмирає на сході України. Помирає у половині українських голів і сердець.
Але навіть це ще не кінець. Найстрашніша стадія смерті імперії настане тоді, коли вона буде валитися в метрополії. Коли в Москві кадировці намагатимуться встановлювати «русский мир». Коли у столиці Росії народ почне зносити пам’ятники Леніну. Ось там буде найжахливіша частина. І я сьогодні — як християнин — молюся, щоб мої брати-росіяни відбулися меншою кров’ю. Їм швидше потрібно прокинутися від того, що творить із ними їхнє керівництво. І швидше дати цій кремлівській банді пенделя (був такий «термін» за часів мого дитинства), а також покаятися перед українцями за те, що накоїли. І почати вибиратися зі своїх колосальних проблем.
Тому не треба розповідати мені, що ми не любимо Росію. Я люблю Росію. Але ще більше я люблю Україну. І ніхто не має права приходити і вбивати тут наших синів, забирати наші будинки, наші храми, наші життя… У мене купа друзів-пасторів у Донецьку, Луганську, в яких відібрали молитовні будинки — на тій лише підставі, що вони не підкоряються Московському патріархові, що не моляться з КГБшним патріархом (вибачте за прямоту). Це жахливі речі! Повернення у 1930‑ті. Зрозуміло, що ми намагаємося зробити все можливе, аби спинити безумство цих людей…
— Хтось вам дорікав у ненависті до Росії? Вас у чомусь звинувачують?
— Я офіційно перебуваю в розстрільному списку. У них є сайт «Трибунал» — моє ім’я і адреса вже там. А буквально через сторінку там зазначено імена моїх синів. Вважаю це великим компліментом.
— Страху не відчуваєте?
— Мене стільки разів різні люди обіцяли вбити, що я вже звик. Адже живу з такими погрозами вже багато років. Ще до війни ми боролися з наркомафією. Це теж була війна тривалістю в кілька років. Ми проводили пікети, а вони погрожували, заявляли, що я покійник.
Зрештою наша взяла: ми домоглися арешту наркоторговців і ментів, що їх кришували… Ми ж пікетували разом із дітками навіть Адміністрацію Президента — такого до нас ніхто ніколи не робив на всьому пострадянському просторі. Тому до погроз я звик. Коли зголошується черговий охочий мене вбити — я йому раджу ставати в чергу.
Тому повторюю: не боюся. Не можна жити в страху. Страх — це душевний параліч. Точно так само, як ця хвороба обмежує людину фізично, страх паралізує її духовно. Суспільство, яке боятиметься негідників, ублюдків (прости Господи), — приречене.
Страх не повинен керувати нами. Та нам і нема чого боятися. Це наша земля. Наше місто. Ми не прийшли захоплювати Ростов, Таганрог, Москву або Калугу — хоча, може, й треба було. Напевно, це було би благом для росіян. Але, на жаль, не так склалося — і вже точно це не входить у мої плани. Але захищати свою землю, свої будинки, своїх близьких від бандитів — свята і, поза всяким сумнівом, богоугодна справа.
— Так а за що вам погрожують зараз? За те, що військовим допомагаєте?
— Аякже! Пособник карателів, пособник фашистів … Так, я пособник, і я дбаю про своїх хлопців. Так, я пишаюся пацанами, які стоять між мною і моїми ворогами. І роблю все можливе, щоб допомогти їм. І якщо, не дай Бог, почнеться штурм Маріуполя і буде введено військовий стан — моїх старших прийомних синів, які стали для мене рідними, їх усіх заберуть до армії. Вони всі підуть в окопи. Та й я точно не залишуся за кафедрою проповідником, який просто читає Біблію. Візьму з собою Біблію і відправлюся в окопи.
— Можете описати атмосферу, що панувала в місті, коли люди зрозуміли, що противник може зробити спробу захопити Маріуполь?
— У місті панував страх. Люди вже знали запах війни. Вже були палаючі будівлі та бої у центрі міста. Спалена мерія, міськрада, міськвідділ міліції… І коли війна почала повертатися…
Це був День Незалежності України. Ми поверталися додому, і з вікон висунули два українські прапори — праворуч і ліворуч. Того дня в місті було багато машин з українськими прапорами. Всі сигналили…
Коли приїхали додому, мій малюк причепив до велосипеда прапор і катався з ним по селу. А вночі росіяни перейшли кордон і пішли в наступ на Новоазовськ. Стали наближатися до міста. Ми серед ночі розбудили дітей. Я священнослужитель. Мені брехати не годиться. Але я брехав. Брехав, не моргнувши: «Ви просто поїдете в гості»… А ми ж у той момент навіть не знали, куди їх відправляємо. Але за годину сформували колону машин — і відправили жінок із дітьми подалі від війни. А самі поїхали рити окопи.
У місті панувала паніка. Особливо кілька перших днів. Спершу до нас приєдналося зовсім небагато людей — чоловік 70. Я пишаюся тим, що більше половини з тих, хто починав зміцнювати місто, — це мої діти, мої друзі та прихожани моєї церкви.
Ми почали рити окопи. Під’їжджали журналісти. Запитували, чому ми це робимо. Я повторював: «Хто-небудь, розбудіть мене!» Я — російська людина, рию окопи, під Маріуполем. Від російських танків. У ХХІ столітті. Хто-небудь, розбудіть мене! Трусоніть мене гарненько! Я розповім вам дурний, безглуздий і страшенно смішний сон. І ми разом над ним посміємося…
Я радий, що цей імпульс — спробу захистити місто — місто почуло. Почули багато людей — і почали щось робити для армії, допомагати. Підключилися директори заводів. Мер міста приїхав із лопатою. Пригнали будівельну техніку. Люди виходили і ставали ланцюжком між нашими солдатами і російським агресором…
Того дня, на самому початку, атмосфера страху боролася з атмосферою віри. Ми боялися — і ми надіялися. Ці два почуття постійно чергувалися. У такій атмосфері, загалом беручи, минув весь цей рік. То відчай, що все це марно і все одно не встояти Маріуполю, — то знову приступ віри.
— Напевно, вірити у перемогу в той час було непросто?
— Я черпав віру в двох джерелах. У звичному для мене читанні Біблії, де багато історій, які підтверджують, що у війнах Бог завжди з тими, по чий бік правда. А друге джерело віри — очі солдатів. Коли я розмовляю там, на фронті, хлопці часто кажуть: «Пасторе, поглянь мені в очі. Подивися уважно. Ми не відступимо. Не здамо Маріуполь». І ці очі стали для мене новим, несподіваним джерелом віри. Може, не зовсім канонічним, але дуже потужним.
— Як вважаєте, чи вдалося зробити з Маріуполя неприступну фортецю?
— Сьогодні ми тримаємо місто, окопалися серйозно… Коли будували перші блокпости — ми зводили їх у голому полі. Комбат привів нас, каже: ось тут. Пусте зоране поле. Сьогодні на тому місці — укріпрайон. Нещодавно я заїжджав туди: сотні метрів ліворуч і праворуч, землянки в три накати, переходи, бруствери… Все дуже серйозно. І залізобетон, і броньовані покриття… Сьогодні місто обороняється незрівнянно краще. І ми сподіваємося, що навіть імперський, бісівської кремлівський режим не настільки божевільний, аби покласти ще десятки тисяч своїх людей під Маріуполем. Дуже на це сподіваємося.
— Ви — капелан. Що входить у ваші обов’язки там, на фронті?
— Капелан потрібен не тільки для проведення богослужінь або надання певної психологічної допомоги. Це друг. Це батько такий. Це людина, яка може чимось допомогти.
Я молюся за хлопців. В них багато злості. І на ворога, і на всіх. Війна — це час, коли погане торжествує. І завдання капелана на війні — безумовно важливе: не дозволити нам — нам, захисникам — перетворитися на них. Я говорю про це солдатам: ми — не вони. Ми не можемо, як вони. Ми не повинні перетворитися на звірів. Ми не можемо дострілювати поранених. Ми не можемо знущатися з полонених. Ми не можемо ґвалтувати, каструвати, грабувати. Ми не звірі!
Нам потрібно залишитися людьми. Навіть посеред найстрашнішого явища у світі під назвою війна. Це дуже непросте завдання. Аби не озвіріти на війні, людині потрібно на щось спертися. І, безумовно, християнська віра дає достатній фундамент.
Християнство не забороняє суспільству захищатися від зла. Біблія каже: «Як ти чиниш зло, то бійся, бо влада недарма меч носить; вона — Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло». Тобто захист своєї землі, захист людей — це святий обов’язок влади.
Але залишитися людьми на війні — завдання не з легких. І капелани — це ті люди, які допомагають солдату залишитися людиною. Чи не озвіріти. Чи не зневіритися. Чи не зненавидіти весь цей світ. Коли занадто боляче — іноді просто хочеться поставити крапку в житті. На жаль, на війні й до цього доходить. Люди реально не можуть упоратися з тим, що на них навалилося. Не можуть тримати удар.
Я радий, що сьогодні Генштаб української армії розуміє роль капеланів — я, наприклад, довго був «безпритульним», поки (порівняно недавно) не ввійшов офіційно в батальйон капеланів. Але спочатку саме наше існування багатьом здавалося дивним явищем.
У житті або у смерті нам треба залишитися людьми. Це головне завдання людини.
— Потрапити в полон до кадировців — це, напевно, найстрашніше, що може трапитися з нашими хлопцями?
— Кажуть, що ще страшніше — козаки. Не хотілося б, звичайно, порівнювати два цих прояви зла. Але козаки з їхнім божевільним псевдоправославієм … Знаєте, я люблю православних людей. Але крім православ’я існує ще й псевдоправославіє — імперське, очманіле, демонічне. Його адепти вважають, що їхня віра дає їм право страчувати людей, вбивати з тієї лише причини, що ті думають якось інакше — про життя, про Бога. Тому я думаю, що козачки цілком можуть конкурувати з кадировцями за жорстокістю. Принаймні, мені доводилося чути про це безліч страшних історій. Один із моїх прийомних синів опинився в полоні на десять діб. Його підвішували. Півтори доби він висів, пристебнутий до стелі, в наручниках, зі зламаними ребрами. Його виводили на розстріл — імітували страту, залякували. На війні люди звіріють. Тому я й кажу весь час: нам треба зробити все, щоб ми залишилися людьми.
Я, слава Богу, не бачив смерті в окопах, не потрапляв у воєнні дії на передовій. Однак ми бачили смерть тут. Усередині міста. Коли бої йшли в Маріуполі.
— Це коли звільняли місто, так?
— Так. У мене в кабінеті стоять гільзи з того бою. «Сувеніри». Мої пацани бігали просто в розпал бою, збирали ще гарячі гільзи. Хлопчаки залишаються хлопчаками… Але у мене є друзі-капелани, які проходили через дуже жорсткі бої. Діставали контузії, поранення.
Життя іноді завдає жахливих ударів. Ця війна вимагає від нас стійкості. Здібності витримати цей шалений хук. Хоча, можу сказати, в цілому Україна тримається дуже гідно. Нам же пророкували нокдаун, нокаут мало не в перші секунди після того, як «почнеться». А ми тримаємо вже 15-місячний раунд, якщо рахувати з моменту захоплення Криму.
Я говорю не тільки про Маріуполь — хоча пишаюся тим, як встояло моє місто. Але я бачу те саме і в інших містах. У мене є хороші друзі в Слов’янську — я свідок моторошних подій, що там відбувалися. Люди там тримають удар дуже гідно. Колосальну роботу роблять християни Слов’янська, які пережили те, що їхні молитовні будинки перетворили на склади зброї, їхні пасторські кабінети перетворили на вертепи і кулеметні точки… Мого знайомого єпископа заарештовували — у підвалі сидів немолодий, хворий, зв’язаний чоловік. А його служителів убили…
Попри все це, місто сьогодні відновлюється. Україна дуже гідно тримає удар. І я починаю дедалі більше вірити, що моя Батьківщина може стати гідною країною.
Я сподіваюся і впевнений, що Росія колись одужає від імперської болячки і займеться своїми старими, своїми сиротами, своїми дурнями і дорогами — і перестане вказувати всьому світу, як йому жити і що робити.
За перекладом: Католицький оглядач по матеріалу obozrevatel.com
фінансово.
Щиро дякуємо!
