Останнім часом досить часто чую від церковних лідерів, або практикуючих християн з досвідом заклики до служителів, які багато часу присвячують перебуванню в храмах, виходити на зовні, займатися так званими «світськими» справами, та робити звичайні повсякденні справи. Я, як людина, котра з 17-ти років свідомо проводжу багато часу в церковних спільнотах, серед людей у різних містах і країнах, які визнають Христа своїм Богом, багато молюсь, не можу бути байдужою, коли чую подібні заклики, ну бо вони мене також стосуються.
Так от. Що я про це думаю.
Перше — якщо людина йде у церковну спільноту і перебуває там багато часу — то це значить, що їй там добре.
Коли дитина, яка провела багато років свого життя у ситуації безнадії, з людьми які постійно вказували на її недоліки, безсенсовність її життя, талантів, мрій, шукає місця, де її почують, де за неї вболівають, моляться, де її люблять — з її бажанням позитивно бачити завтра, а потім це знаходить — це дуже добре. А ще краще, коли така людина, яка повірила у силу Бога, який керує її майбутнім, вирішує допомогти іншим пізнати ту ж саму силу. І не варто сварити її, що вона там занадто довго — ну бо це означає, що такою є її потреба.
Колись я познайомилася з одною дівчиною, яка після багатьох років роботи у чоловічій структурі, де працюють за жорстокими законами і ставлять явно нежіночі стандарти, прийшла до храму. Звичайно, перше, що вона зробила після свого навернення — пішла до жіночого монастиря. При чому такого, де жінок буде багато. І пробула там зо три роки. Потім у неї прокинулось бажання створити власну родину, її вигнали з монастиря і вона стала нормальною, адекватною католичкою з чоловіком і дітьми. Гарною, жіночною, відкритою, десь слабкою.
А скажіть мені, будь ласка, де вона мала подітися з тим величезним тягарем, який нагребла у тій жорстокій, корупційній, нежіночій структурі? І скільки років їй би знадобилося, щоб стати адекватною собою? Звичайно, їй потрібен був важковаговий курс порятунку душі. І добре, що вона знайшла в це в служінні.
Друге — ми живемо у постатеїстичній країні, яка має за собою вагон гріхів не те що проти людини, проти усього живого на землі.
Позаду час, коли винищувалися цілі покоління творчих і інтелігентних людей, мільйони геніїв гинули на каторгах, а здорове ставлення до родини, дружби, братства вбивалося. А це вантаж гріхів, родових проклять, уже підсвідомих тягарів, які мусить хтось відмолити. І не дивно, що часом Бог кличе людей, які погоджуються величезну кількість свого часу і ледь не усе своє життя присвячувати молитві. За себе, за інших людей, за світ. Часом може здаватися, що ця людина з’їхала з глузду, стільки часу перебуває на молитві. Але ця людина — це той земний Божий ангел, який вносить свою лепту в оновлення цього світу.
Третє — коли людина перебуває в церкві – вона виконує роботу і ця робота може бути доповненням світської.
Правдою є те, що в Україні прихожани церков, принаймні католицьких — це люди з кількома вищими освітами, педагоги, медики, юристи, менеджери вищих рангів, політики. Ці люди, працюючи на своєму місці праці, відкривають також дари, якими можуть дуже міцно послужити церкві, а на молитві в церкві відкривають дари, які приносять величезні плоди в світі. І переживають насправді дуже багато надприродного втручання у свою щоденну діяльність. Насправді, щоденна робота, освіта, діти, чоловіки, дружини забирають дуже багато життєвого простору цих людей, але якщо церковній спільноті вдається вихопити таку людину на якийсь час зі світського середовища — це прекрасно. Це теж приклад чуда.
Якщо говорити про моє особисте життя, насправді, в моєму житті були часи, коли проводила в церковних стінах дуже багато часу, коли приймала велику кількість того, що пропонувала Церква. Ну, бо потребувала. Бо розпізнавала покликання щодо освіти, пізнавала свої дари, вчилася спілкуватися з людьми, бо не навчилася цього в звичайній школі, мала величезну кількість питань і просто не могла знайти іншого більш вдалого місця, щоб сісти і побути в тиші, подумати, знаючи, що там мене переслідує Божа ласка. Потім був час, коли мене шукали церковні спільноти і не могли заманити до себе, бо я пізнавала Христову Церкву в різних людях, а якщо і молилася з іншими віруючими людьми, то десь подалі від спільнотових угрупувань. Просто залишалася в добрих стосунках з церковною спільнотою, і мене це влаштовувало. Але я почувала себе впевнено, бо знала, що маю надійний тил, до якого завжди можу прийти і попросити про підтримку у справах віри. Були ще інші різні часи. Але я знаю точно, що ніхто не має права вказувати іншій особі, скільки серця, часу і життя їй віддавати питанням віри. Краще подбати про свою власну віру і спитати себе, а чи знаю я Бога таким, як знає цей «фанатик». Так, я не боюсь слова «фанатик». Ну, нормальне слово. А як ти закоханий у твою дружину чи чоловіка і є його чи її фанатиком? — це ж прекрасно. Або ти дуже любиш свою роботу і денно і нічно витрачаєш на неї свій час, постійно про неї думаєш? Це не погано бути фанатиком. Погано бути, вибачте, непродуктивним імпотентом, який нічого не хоче, нікуди не прагне і ні до чого не придатний? Але імпотенцію Бог також зцілює. Різні чудеса в світі трапляються. Я точно знаю.
Усім служителям бажаю міцного здоров’я, рясних благословінь для родин і великих жнив!
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
