Розпочався Рік Милосердя. Багато говориться про те, що це таке – милосердя, де його взяти та й чи потрібно воно у цьому світі, де, як у джунглях, кожен мусить боротися сам за себе, щоб вижити і де немає місця на жалість і співчуття. Чи так це насправді? Чи дійсно люди настільки збайдужіли до чужого нещастя, що поняття милосердя скоро стане чимось абстрактним і не матиме відображення у людських вчинках, перестане бути частиною нашого земного існування?
Люди, які заснували Фонд «Даймо надію» об’єдналися довкола спільної мети – нести надію, давати милосердя, бути поруч з тими, кому потрібна турбота, допомога і велике щире серце. Вони своїм прикладом щодня доводять – людина здатна на безкорисливі вчинки, на добро і на милосердя.
Про те, як народилася ідея фонду, про його діяльність, плани і потреби сьогодні CREDO розповідає президент фонду п. Ірина Галамай.
— Як усе починалося? Чому саме ці діти, чому саме ви почали ними цікавитися?
— Наша парафія завжди в міру своїх можливостей опікувалася потребуючими. Церква повинна бути відкритою і милосердною, як мати, що турбується і любить всіх своїх дітей. Але ми маємо не лише потребуючих парафіян, але також і таких, що помічають чужі потреби, бачать їхні біди і готові їм допомагати. Але самотужки важко впоратися зі всім. Так наш теперішній віце-президент пані Іванна Андрейчук, котра є активною парафіянкою митрополичої базиліки Успіння Пресвятої Діви Марії у Львові і котра задіяна у багатьох ініціативах нашої парафії, а також є висококваліфікованим лікарем-анестезіологом і працює в Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі, звернулася до настоятеля о. Яна Нікеля з пропозицією спільно організувати допомогу родинам, котрі опікуються важкохворими дітьми. Пацієнти п. Іванки, то часто діти з генетичними вадами чи хворі в термінальних стадіях хвороби і потребують спеціалізованого обладнання, яке дозволяє дітям підтримувати якість життя на належному для їхнього стану рівні. Саме тому вони змушені більшість часу проводити у лікарні. Адже придбати самотужки обладнання, яке є доволі коштовним, батьки не спроможні.
Крім того, постійне перебування дитини у лікарні вимагає перебування поруч когось із батьків чи інших родичів. А це непросто, адже лікарня, якою б хорошою вона не була, це все одно лікарня. А ще в сім’ях є здорові діти і ними також хтось повинен займатися. А якщо мама в лікарні, тато заробляє на утримання, хто ж тоді приділяє час здоровій дитині?
Словом, проблем багато, але родини хворих діток часто залишаються з ними сам-на-сам. Пані Іванка шукала способів, як допомогти, і так почав народжуватися домашній госпіс.
— А яке саме обладнання потрібно, щоб таку хвору дитину можна було доглядати вдома?
— Це цілий комплекс спеціалізованої техніки: апарати штучної вентиляції легень, концентратори кисню, відсмоктувачі і це ще далеко неповний перелік того, що дасть діткам можливість перебувати вдома і батькам дасть можливість вийти з лікарняної палати. Не так багато людей може дозволити собі придбати за власний кошт апаратуру вартістю 200 тис. грн. і більше. Це така міні-реанімація в домашніх умовах.
— Як давно Фонд почав свою діяльність і які вже є досягнення?
— Офіційно Фонд «Даймо надію» був зареєстрований у 2011 році, але вже таку активну практичну діяльність ми розпочали у 2012 році. Тоді під опікою Фонду було 10 діток зі Львова та області. Зараз це вже 23 дитини. Звичайно ж, діток, що потребують такої допомоги, є значно більше, але ми, на жаль, не в стані допомогти поки що більшій кількості сімей в силу того, що також і наші можливості, як фінансові, так і в плані людських ресурсів, є досить обмежені. Ми стараємося потроху додавати діток, але це відбувається значно повільніше, ніж нам би хотілося.
— Яку мету ви ставили перед собою, коли починали?
—У першу чергу ми зосередилися на тому, щоб знайти для дітей обладнання, і тим самим створити їм можливість перебування в домашніх умовах. Домашній госпіс став для нас першим і головним пунктом. Фонду вдалося знайти все необхідне, навчити батьків обслуговувати апарати і тим самим хоч в якійсь мірі полегшити їм життя. Тепер ми поступово намагаємося забезпечити наших підопічних спеціальними кріселками, візочками та іншими важливими речами, які допоможуть їм у пересуванні, підвищать функціональність, збільшать їхні можливості.
— Тобто, фонд «Даймо надію» — це така вузькоспеціалізована організація?
— І так, і ні. З 2012 року ми також почали розвивати інші напрямки діяльності нашого фонду. Одним із них є майстерня «Ангельський цвіт». Це майстерня, у якій відбуваються заняття для інтелектуально неповносправних діток. Майстерня діє на Збоїщах при римо-католицькій парафії Матері Божої Неустанної Помочі і її координатором є о. Микола Ліпітак. Заняття відбуваються тричі на місяць з 10.00 до 16.00 – це переважно творчі заняття: музика, малювання чи ліпка. Але також там відбувається і здобування практичних навиків, таких як накривання на стіл чи миття посуду. Діти вчаться допомагати та співпрацювати одні з одними. Зараз в майстерню приходить 7 дітей. Їх забирають, а потім відвозять назад і таким чином батьки можуть присвятити той час на інші важливі справи, поки з їхніми дітками займаються волонтери.
Ще один наш проект – це світлиця для школярів молодших класів. Це така собі група продовженого дня, де дітям допомагають зробити уроки, а також проводять різні розвиваючі заняття. Також ми активно співпрацюємо із Фондом Святої Ядвіги з Вроцлава. Діяльність цього фонду дуже різнопланова, але що стосується співпраці з Україною, то це допомога у стажуванні українській молоді за професіями: лікарі, журналісти, молодший медперсонал.
— Як Фонд «Даймо надію» шукає кошти на дороге обладнання, на препарати, на інші необхідні речі?
— Найбільше коштів нам вдається зібрати підчас доброчинних Різдвяних ярмарків. До речі, найближчий відбудеться 19 грудня у приміщенні Курії РКЦ по вул. Винниченка, 32. Це вже четвертий ярмарок, організований фондом. За гроші, зібрані на ярмарках, ми придбали спеціалізовані ліжка, концентратори кисню, візочок. Цього року сподіваємося зібрати кошти на терапевтичне крісло для одного з наших підопічних. Маємо також індивідуальних жертводавців. Часом отримуємо із закордонних фондів чи госпісів допомогу у формі підгузок, пелюшків, зондів чи трахеостом.
— Я знаю, що Фонд організував своїм підопічним виїзд за місто на кілька днів. Мені важко уявити навіть приблизно, скільки труднощів довелося подолати і про скільки різних деталей подумати, організовуючи такий виїзд за місто. Адже дітки насправді важко транспортабельні.
— Це потужний досвід. Ми раніше такого не робили і спочатку просто не мали уявлення з чого починати. Треба було подбати про безліч речей: транспорт, пандуси, ліфти, холодильники для спеціального харчування, та можливість його розігріти. Всі діти на апаратах, тому потрібен був генератор, який би зміг витримати таку кількість підключеного обладнання, на випадок, якщо відімкнуть світло. Потім розселення – щоб у кімнатах було місце для апаратури та візків. Тоді нашими волонтерами були медики, що свого часу їздили у Вроцлав на стажування – лікарі і медсестри. Вони дуже допомогли і при організації заходу, і потім з доглядом за дітьми, коли батьки ходили на зустрічі та консультації. Долучилися також Лицарі Колумба – знайшли реабілітолога, допомогли з транспортуванням. Всі разом ми впоралися. Головне, що батьки залишилися задоволеними і з нетерпінням очікують наступного разу.
— Отже, незважаючи на те, наскільки було складно все це організувати, ви вже думаєте про наступний такий виїзд?
— Хоча це було дуже непросте завдання і для них, і для нас, але ми впорались. Здобули необхідний досвід і сподіваємося, що нам вдасться зробити подібний виїзд ще раз і вже тим разом на довше. Ми побачили, наскільки це було важливо для батьків. І дуже потрібно хворим діткам, які до того могли бачити лише здорових дітей – своїх братиків чи сестричок, а тут вони мали змогу побачити і познайомитись з іншими дітьми, які мають ті самі проблеми. Це була чудова нагода для інтеграції – їх возили в кімнати один до одного, або збирали всіх разом на гімнастику, і вони мали змогу побути разом, в товаристві таких самих дітей, бачити один одного, доторкнутись. Батьки навіть влаштували дискотеку дітям на завершення офіційної програми. Крім того, це прекрасна можливість для батьків, щоб поспілкуватися, обмінятися досвідом, відволіктись, отримати фахову консультацію. Ми запросили фахівців з різних медичних галузей, а також реабілітологів.
— Але ваша допомога — це ж не лише фінанси,обладнання чи ліки. Ви також надаєте підтримку іншого характеру. Ви справді даєте надію.
— Намагаємося. Хочеться підтримувати ці родини також і психологічно, чи навіть надати їм звичайну побутову допомогу. Але дітки, якими опікується наш фонд, важко хворі і вимагають особливої фахової опіки. Щоб залишитися з такою дитиною на кілька годин треба знати, що робити, як доглядати, як що функціонує, адже дитина під’єднана до апаратури, а для цього потрібні фахівці, або принаймні люди, які пройшли необхідне стажування. Зараз фонд шукає таких людей, які готові би були присвятити свій час і навчитися чогось нового, щоб мати змогу допомагати іншим.
— Фонд шукає волонтерів?
— Так, нам постійно потрібні люди. Ми маємо підопічних не лише у самому Львові, але також і в області, а це дещо ускладнює надання волонтерської підтримки. Було б чудово, якщо б на місцях знайшлися люди, які захочуть допомогти.
Прошу уявити, як виглядає життя такої родини: вдень від дитини не відходить мама, а вночі — тато, який вдень працював на роботі. Люди виснажені, але не можуть вийти, поїхати кудись, не можуть навіть мати якийсь час для себе, бо мають ще інші обов’язки. Тому нам дуже потрібні волонтери, які хотіли би присвятити хоч трошки свого часу та серця і допомогти цим родинам. Навіть такі прості речі, як піти на прогулянку чи побавитись зі здоровими дітьми, зробити уроки, чи купити і принести хліба.
— Наскільки я розумію ситуацію, батькам також потрібна підтримка, якась розрада. Адже вони живуть на межі своїх можливостей і психологічних ресурсів.
— Спілкуючись з батьками хворих діток, ми почали про це багато думати. Хоча вони молодці, вони тримаються і я деколи просто не знаю, звідки у них стільки сил, стільки віри і терплячості, стільки надії, вони посміхаються, не впадають у відчай, це дуже світлі люди. Я ними захоплююсь. Це приклад для наслідування багатьом з нас. Але всі ми знаємо, як непросто їм це дається, тому ми хотіли би дуже залучити до співпраці психологів, які хотіли б час від часу попрацювати з батьками і допомогти їм впоратися із тим психологічним навантаженням, з яким вони живуть.
Насправді нам дуже просто допомагати – достатньо лише цього хотіти. У такий скрутний час, який ми зараз переживаємо в нашій країні, для нас важлива і дуже цінна будь-яка допомога. Ми просто шукаємо небайдужих людей, які мають час і бажання бути корисними. Багато молодих людей долучаються до підготовки нашого благодійного ярмарку, саме завдяки їхній невтомній праці нам щороку вдається втілювати в життя чиюсь потребу в обладнанні чи візках. Ми раді всім і запрошуємо кожного приєднатися до тих, хто дає надію.
— Дякую за розмову. Бажаю успіхів у цій нелегкій, але дуже гарній справі, якою ви займаєтесь. З Богом!
фінансово.
Щиро дякуємо!
