Про дитячий будинок сімейного типу в селі Деменках Кобеляцького району Полтавської області розповів владика Василь (Тучапець), екзарх Харківський (УГКЦ). Доти я не раз бувала в таких будинках — це зазвичай родина, що взяла на виховання дітей із притулку.
А тут дитячим будинком сімейного типу опікуються монахині Згромадження святого Вікентія. Вони ж заснували його й назвали «Милосердя».
«Заставляють умиваться і вставать на Службу Божу»
Деменки розташувалися за 20 кілометрів від районного центру Кобеляки і майже за 100 від Полтави. Типове українське село, де, як здається на перший погляд, життя зупинилося… Сірі будівлі, похилені паркани… Ще не знаємо, як виглядає дитячий будинок, але коли побачили, то одразу здогадалися: жовтогарячі стіни, ковані ворота, чисто й охайно…
Нас зустрічає сестра Магдалина — засновниця й головна опікунка дитбудинку. Нашвидкуруч накриває обід, бо має їхати по дітей до школи, щоб везти їх у Кобеляки до стоматолога. Андрійка ще й на футбол. Він грає в юнацькій команді «Лідер». Сестра накладає в банки гречку з сардельками, бо після стоматолога не одразу зможуть поїсти… По дорозі сестра ще має захопити сусідку Ганну з мішками соняшникового насіння, щоб відвезти її в Кобеляки — на олійний прес. Пані Ганна допомагає сестрам чим може, і монахині теж не залишаються осторонь її клопотів.
Їдемо до Кобеляків разом.
Сестра Магдалина і сестра Параскева опікуються шістьма дітьми. Одинадцятирічний Андрійко — єдиний хлопчик у цій родині. За рік, відколи він тут живе, фізично й морально зміцнів…
– Тебе сестри змушують працювати дома? – цікавлюся, коли сідає до машини.
– Так, — каже, — умиваться, ліжко застеляти, у кімнаті прибирать, у неділю вранці вставать на Службу Божу…
Нас розібрав сміх.
Спершу сестра везе сонях на олію. Потім їдемо до стоматолога. Їй доводиться пізнавати всі сторони материнства. Восьмирічній Марічці болить зуб, вона плаче, капризує. Андрія показують стоматологу заодно.
Поки стоматолог оглядає хлопчика, сестра вирішує по місту інші питання: аптека, крамниця, сплата послуг… О 16.00 доставляє хлопця на футбол.
«Так захотів Бог»
Сестру Магдалину її підопічні кличуть «мамою». Зізнаюся, ніколи не чула, щоб монахиню так називали. Заняття дітьми і є її роботою. Її напарниця сестра Параскева працює в місцевому медпункті фельдшером, тому основні клопоти лягають на сестру Магдалину.
На запитання, чому сестра Магдалина обрала такий рід занять, відповідає: «Так захотів Бог!»
— Сюди нас запросив отець Андрій Буняк, який служив у селі (нині він у Кобеляках). Сказав, що побачив велику гарну будівлю, в якій, на його переконання, мають жити діти, і ними повинні опікуватися сестри. Ми довго молилися, працювали і реалізували це.
У Деменках сестра Магдалина вже сім років. Спершу було нелегко, адже людям намагалися насадити радянські шаблони про уніатів… Хто піде до уніатів, той одразу потрапить до пекла, казав на проповіді один місцевий батюшка.
Перед Деменками монахиня понад два роки служила в Італії, мешкала в будинку на березі моря.
— Так, там гарно, але мені не дуже подобалося. Хотілося справжнього служіння — чогось такого, як тут.
Сестра з Марічкою та Андрієм повернулися додому пізно ввечері. Решта дітей чекали на свою маму дома…
Поки діти працювали над уроками, а сестри готували вечерю, ми з колегою встигли відвідати отця Василя Улішака — пароха в Деменках та навколишніх селах. Зараз він будує тут храм… Та поки храм будується, Літургії відбуваються в капличці будинку «Милосердя». А ще ми поспілкувалися з дітьми. Усі вони — з неблагополучних родин. Але в будинку «Милосердя» все це «неблагополуччя», пов’язане з алкоголізмом батьків, відійшло на другий план, забулося…
Сестра просить когось із нас допомогти Андрійкові зробити історію. Відгукнувся мій колега Роман — історик за освітою.
— Діти кличуть вас «мамою». Що це для вас означає? — цікавлюся в сестри Магдалини.
— Спочатку навіть не думала, що мені доведеться бути мамою… Коли починали цю справу, то Господь посилав нам добрих людей — спонсорів. Навіть не знаю, звідки ті благодійники бралися. Якийсь пан на ім’я Андрій щомісяця посилав нам по одній-три тисячі гривень… Багато допомагав владика Степан (Меньок). Якось приїхав до нас отець Петро Криницький і сказав мені: починайте молитися за дар материнства, бо тут будуть діти, і цей дар вам дуже буде потрібний… Коли ми приходимо в монастир, то відрікаємося від народження дітей. Наші три обіти — послух, бідність, чистота. Я почувалася монахинею і ніколи не думала про материнство. Але послухала отця й почала молитися. Спершу гадала, що це «не моє», що це не моє покликання. Та Господь розпорядився інакше й доручив мені це… Дивилась я на Богородицю, як Вона тримає Ісуса на руках, і просила, аби навчила мене бути доброю мамою. Спостерігала за мамами — як вони поводяться з дітьми… І коли до нас прийшла Оленка, то я вже була готова. Вона сама почала називати мене «мамою», хоча ніхто від неї того не вимагав. Але я вже була готова, і для моїх вух це було прийнятне. Не скажу, що я вже така ідеальна і цілковито заміняю їм матір…
Щодо чернечого покликання, то сестра відчула його ще 15 років тому.
— Чи не шкодуєте, що пішли цим шляхом, адже могли якось інакше служити Богові?
— Не шкодую. Якщо я впевнена, що це Божа воля, то йтиму цією дорогою до кінця.
— Що відзначали для себе, коли спостерігали за мамами?
— Різні деталі… Той позитив, який вони випромінюють… Подобалось, як мама по телефону лагідно нагадує дитині, що та має зробити: щоб не забула ліки прийняти, щоб не була голодна…
«Я сама вчуся з дітьми»
— Але ж не всі матері такі… Ваші діти щось пригадують із життя з батьками?
— Так, часом дещо розказують. Але більше я бачу те виховання як результат… Наприклад, мені довго доводилося пояснювати, що не можна йти з дому, нічого не пояснивши — куди і на скільки. Бо вони були звикли, що за ними ніхто не дивиться, і вони можуть робити, що завгодно.
— Що було найважче, коли Ви почали виховувати дітей?
— Спершу Оленку важко було зранку підняти до школи. Вона ніяк не хотіла вставати, плакала… Я почувалася якимсь катом, коли доводилося піднімати дитину з ліжка… Потім я подумала, а може, я її неправильно буджу. І почала будити інакше. Казала ніжні слова: сонечко, вставай, дивися, уже день прийшов, а ти знаєш, що тебе сьогодні чекає… І знаєте, проблема з підніманням відпала. Адже діти люблять, коли до них лагідно говорити, хоча мені самій це було досить незвично… Нам дуже допомагала спільна молитва.
— Чи обов’язково маєте виховати дітей у греко-католицькому дусі?
— Ні, не обов’язково!.. Коли відповідна державна служба вирішувала, чи давати мені дітей, мене запитували, чи матимуть діти свободу релігійного вибору. Після 14‑ти років дитина сама може обирати, ким вона хоче бути: православним, католиком, протестантом… Важливо, щоб була добрим вірянином. Усі наші діти ходять до церкви, крім Естер. Вона не визнає жодної Церкви… Але до неї ми ставимося з розумінням, у неї зараз підлітковий вік, і вона бунтує проти всього, до того ж мала тяжке дитинство. Точніше, зовсім його не мала, бо мама пила, а Естер сама доглядала за меншими дітьми й вела господарство.
З Естер монахиням було дуже складно. Допомогла психолог пані Софія, яка кілька разів на тиждень займалася з дівчинкою.
— Усю злість, яку Естер мала на свою маму, вона перекладала на мене й на сестру Параскеву, а також на інших дітей, — розповідає сестра Магдалина.
Піклуватися про шістьох дітей, одне з яких має ДЦП і кожне — психологічну травму від рідних батьків, — справа не з легких. Тому люди в селі допомагають сестрам як можуть. Учителі приходять робити з дітьми домашні завдання. Хтось допомагає з певними господарськими справами… І таким чином люди вважають, що належать до Греко-Католицької Церкви.
— Знаю, що вагомого результату від виховання поки що не побачу. Наша настоятелька каже, що виховання — така праця, результати якої побачиш років через десять. Хоча зміни, звісно, вже є.
Жодні з батьків за весь час, відколи державна служба забрали в них дітей, не приїхали хоч би побачитися з дитиною…
— Чого нового ви навчилися з дітьми? — запитую сестру.
— Багато нового. І ще вчуся… Мені Бог посилає всілякі сюрпризи. Постійно мушу шукати нових методів та підходів. Найважче побороти небажання, байдужість дитини до чогось, що обов’язково треба зробити… Важко спостерігати, що вони почуваються не такими, як усі інші діти. У школі і вчителі, й однокласники на них по-іншому дивляться…
— Чи вистачає вам коштів, які виділяє держава?
— Знаєте, останнім часом «упритик». Я ж стараюся також щось відкласти кожній дитині на майбутнє, щоб як вийдуть зі будинку, не були голі-босі.
«Я її чекаю, а вона не приходить»
Нам довелося заночувати в будинку «Милосердя». Я розділяю кімнату з восьмирічною Марічкою. Дівчинка розповідає мені казку про Колобка. Поступово переходить на розповідь про свій рідний дім і ту рідну маму.
— Ти б хотіла її побачити?
— Так, дуже-дуже. Я її чекаю, але вона не приходить.
— Вона пила горілку?
— Так, і коньяк, — щиро відповідає Марічка, і видно, що не розуміє, що саме через горілку і коньяк її не виховує рідна мама…
…Ми поверталися з Деменків, сповнені оптимізму. У діток, які, по суті, залишилися без батьків, є надія. Також подумалося про місію Церкви. Якщо Церква хоче мати своїх вірних на цих теренах, то, напевне, треба рухатися саме таким шляхом, який обрали сестри Магдалина й Параскева.
Фото Романа Малка
Оксана Климончук, Департамент інформації УГКЦ
фінансово.
Щиро дякуємо!
