«Непрості» святі

Апостольський Престол розпочав низку беатифікаційних процесів досить неординарних, як на потенційних святих, постатей. Пропонуємо познайомитися з декількома непересічними особистостями, які жили на зламі ХІХ‑ХХ ст. і кого вже незабаром можемо вшановувати як блаженних.

Дороті Дей

Нового поштовху процес беатифікації Дороті Дей набув не так давно, а точніше, коли Папа Франциск, відвідуючи США, не раз згадав її у своїх промовах. Постать цієї жінки суперечлива, і багато хто проти винесення її на вівтар Католицької Церкви. Дороті мала нешлюбну дитину й робила аборт. Її життя продовжує надихати багатьох, адже це неймовірна історія про силу Божої любові, що перемінює.

Походила Дороті з номінально протестантської родини і в студентські роки вважала релігію «опієм народу». Але, приймаючи віру свідомо у зрілому віці, попри можливість долучитися до однієї з пребагатьох протестантських течій, вона звернула увагу на Католицьку Церкву, яка в її очах була найбільш наближена до людей бідних і покинутих. Рішення долучитися до католиків не далося легко: Дей змагалася з собою і з Богом, але, озброївшись у терпеливість, якої навчилася, читаючи біографії святих, віддала все у Його руки та чекала.

Нову віру прийняла радикально: до кінця життя щоденно брала участь у Святій Месі, велике значення надавала покуті; кожну вільну хвилину присвячувала читанню Святого Письма, повернулася до читання листів св. Терези Авільскої. 1930 року Дороті познайомилася з Пітером Моріном, і вони разом заснували Рух католиків-робітників. У рамках цього руху по всій країні відкривалися «гостинні доми», їдальні для бідних та притулки для бездомних. Дороті підкреслювала, що «справжнім атеїстом є той, хто не бачить в убогих Христа».

Дороті Дей отримала титул Слуги Божої, і прихильники її беатифікації сподіваються, що Рік Милосердя процес пришвидшить.

Архиєпископ Фултон Шін

9 грудня 1979 року відійшов по вічну нагороду чи не найвідоміший американський єпископ Пітер Джон Фултон Шін — людина, наділена великим даром спілкування, спроможна знайти спільну мову з кожним. Мільйони американців збирала перед екранами телевізорів передача «Життя варте життя», яку вів Слуга Божий. Єпископ Шін завжди починав свій виступ словами: «Друзі! Дякую вам, що дозволили мені прийти у ваші домівки…»

Його виступи не були схожі на сьогоднішні християнські телепрограми, що часто ґрунтуються на емоціях та Благій Вісті у дещо «спрощеному вигляді». Слуга Божий знав, що говорить не тільки до католиків, тому намагався не використовувати теологічну термінологію і дуже рідко цитував документи Церкви. Він намагався торкатись проблем, які турбували людей його часу, і говорив мовою, зрозумілою всім.

Єпископ був вірний двом постановам, які собі дав: щосуботи відправляв Святу Месу до Діви Марії за своє священство та щодня проводив годину на адорації Пресвятих Дарів. Також він майже 40 років, провадив курси для католиків‑конвертитів. Завдяки його праці багато людей із різних прошарків суспільства та різних політичних поглядів віднайшли дорогу до Церкви. Зокрема, підраховано, що 52 тисячі осіб завдячують своє навернення йому особисто.

Розпочатий процес беатифікації, хоч і починався досить обнадійливо, і навіть було доведено одне чудо за заступництвом єпископа, наразі призупинений. Але варто сподіватися, що американський проповідник, який присвятив життя євангелізації та поширенню науки Христа, буде винесений на вівтар Церквою, що її так гаряче любив.

Ґілберт Честертон

Ґілберт Кіт Честертон — англійський письменник, християнський мислитель і журналіст, автор поезій та п’єс, біографій, апологетичних християнських творів, художньої прози, літературний і мистецький критик кінця XIX — початку ХХ ст.

Честертон вважав, що в епоху Середньовіччя людський інтелект піднявся до своєї вершини, а вся філософія після святого Томи Аквінського тільки й провадила людину до повного божевілля. Його творчість несла ідею реалізації середньовічного ідеалу мудрості: використовувати інтелект, аби розрізнити правду і фальш, тобто — за призначенням. Тому, в певному сенсі, письменника можна вважати вихідцем із середньовічної Європи, який завжди «однією ногою» залишався там.

Честертон був апологетом католицизму не тільки як релігії, але як певної філософської концепції світу; цивілізації, чия історія перервалася з рухом Реформації. Уся його праця — це спроба побудувати мости між минулим та сьогоденням, над тією прірвою, в яку потрапляє розум, відірваний від правди, добра й краси — розум людини «сучасної», відданої на поталу божевільних ідеологій та утопій. Чи вдалося це йому? Мабуть, так; принаймні, він протоптав стежку, яка веде до істинної людяності та розставив на ній дороговкази. Тому сміливо можна вирушати у подорож до духовних витоків нашої цивілізації, беручи Честертона у провідники.

Сьогодні одним із найвпливовіших прихильників письменника є Папа Франциск. Кардинал Берґольйо встиг затвердити текст приватної молитви про канонізацію Честертона. Папа Франциск також був членом почесного комітету на конференції Аргентинського товариства Честертона та відслужив Месу для конференції. У його бібліотеці є книжки цього англійського письменника.

Беатифікаційний процес розпочато 2014 року, але, незважаючи на надзвичайну популярність письменника й користь, яку принесли Церкві його твори, знайшлися і противники його беатифікації. Спротив виник з огляду на імовірний антисемітизм письменника. До того ж, будучи гарячим апологетом у творах, він був не зовсім «пильним» парафіянином. У підготовлених документах зафіксована й інформація про чуда за його заступництвом, але усі ці матеріали потребують перевірки.

Антоніо Ґауді

Одного літнього дня, а саме10 червня 1926 року, трамвай переїхав убого вбраного дідуся. Його відвезли у лікарню для убогих, де він і помер. Так у 74‑річному у віці, ніким не визнаний, пішов із життя один з найвеличніших архітекторів ХХ століття. Антоніо Ґауді помер поблизу свого монументального творіння — Собору Святого Сімейства, де працював 42 роки,10 із яких повністю присвятив праці, молитві та ділам милосердя. Поховано його в крипті власного «творіння», а за 70 років архидієцезія Барселони розпочала процес його беатифікації.

Розпочинаючи будівництво, 31‑річний Антоніо не був аж надто релігійною людиною, хоч і виріс у католицький родині. Але разом із собором росла й віра архітектора. Можна сказати, що собор певною мірою «побудував» людину, а людина дозволила Богові «побудувати» його так, як Він того хотів.

Будівництво останнього найвеличнішого собору Європи має завершитися 2026 року. Ґауді навмисне збільшив розміри храму, спроектувавши його так, аби не побачити кінця будівництва. Він повторював: «Мій замовник не поспішає, бо мій замовник — Господь».

Під час дієцезіального процесу зібрано свідчення 31 людини стосовно особи Ґауді. Це розповіді як родини та близьких, так і колег та співробітників; усі вони твердять: великий архітектор був втіленням християнських чеснот і пішов із життя в стані освячувальної благодаті. Серед свідків були й архітектори та інженери, які, вивчаючи його роботу і проекти Собору Святого Сімейства, помітили, що для Антоніо Ґауді (зокрема в останні роки) будівництво храму набрало покутного характеру. Він відмовився від почестей та слави, від комфортного життя, а всі зароблені гроші передавав на будівництво й на допомогу бідним. Розповідають, що, будуючи фасад Різдва Христового, архітектор побачив самого Христа. Чимало прочан стверджують, що зустрілися з живим Богом у стінах Собору.

Чудес за заступництвом Ґауді формально не зареєстровано, хоча — як стверджує архиєпископ Барселони — повна відсутність смертельних випадків на будівництві за останні 130 років та численні навернення людей саме у цьому храмі можна вважати чудом.

Томас Байлс

Отець Томас Расел Байлс із квитком другого класу, за який він заплатив 13 фунтів, сідав на корабель 10 квітня 1912 року в Ліверпулі. Він плив «Титаніком», який не тоне, до Нью‑Йорка, аби вділити Таїнство Подружжя своєму братові, американському емігрантові.

Домовившись із капітаном, він дістав дозвіл служити Святу Месу на кораблі. Для цього о. Томас узяв у свого єпископа Едварда Ватсона усе необхідне, навіть «переносний» вівтарний камінь. З єпископом отець Томас прощався із надією на швидку зустріч, хоча в розмові відчувалось побоювання щодо безпечної подорожі.

Небезпека з’явилася швидше, ніж будь‑хто очікував: у ніч із 14 на 15 квітня «Титанік» зіткнувся з айсбергом та почав швидко тонути.

Англійський священник мав можливість сісти у рятувальний човен, яких не вистачало для порятунку всіх пасажирів, але двічі відмовився. Він залишався на палубі, молився з пасажирами та уділяв розрішення.

Агнеса МакКой, якій вдалося врятуватися, розповідала, що бачила отця Томаса в оточенні багатьох людей, яких він потішав та підтримував. Потім вона чула, як він голосно молився Бревіарій. Інша пасажирка третього класу, Елена Мері Мокклар, також розповіла, що бачила, як він відправляв Месу для пасажирів щоранку. «Спокійно, добрі люди», — казав отець Байл, благословляючи та вділяючи розрішення. Коли неспокій наростав, священик підносив руки, молився, і люди заспокоювалися. Всі дивувалися тому спокою в душі отця під час останніх трагічних годин на кораблі. Коли Елена відпливала на останній шлюпці, чула, як отець Томас молиться, а залишені на кораблі люди йому відповідають, незалежно від конфесійної приналежності.

Більш ніж через сто років священник із парафії святої Єлени (колишня парафія отця Томаса) запропонував місцевому єпископу розпочати процес беатифікації, адже для багатьох отець Байлс — джерело натхнення. Його навіть порівнюють зі святим Максиміліаном Кольбе, який віддав своє життя за інших у концтаборі Аушвіц. Парафіяни приходу Святої Єлени моляться про чуда, необхідні для процесу беатифікації та канонізації.

За матеріалами: gkchesterton.pl / Сибирская католическая газета
Переклад: Дмитро Рафал Каліновський, СREDO