Мій світ був зруйнований! Я не знала, що робити, як поводитися… Як сказати дитині, що її чекає лікування? Ми поїхали до лікарні, аби дізнатися, як там результати наших аналізів. Вони були там! Лежали собі спокійно протягом п’яти місяців серед інших результатів… Рак. Пухлина.
Доброякісна чи злоякісна? Треба було швидко перевірити, яка з них у нашого хлопця… Марцін, почувши, що його чекає лікування в онкологічному відділенні, був ошелешений. Була середина дня, а він ліг у ліжко й лежав нерухомо, як соляний стовп, постійно дивлячись у стелю. Він не пішов на роботу, не хотів із нами розмовляти. В такому стані перебував до наступного дня… Уранці поїхав до лікарні. Там йому зробили серію аналізів, комп’ютерну томографію та повторну біопсію. На діагноз треба було чекати кілька днів. Нарешті оголошено вирок! Я не можу описати того, що відчувала, коли ми дізналися, що рак, який атакував організм нашого сина, надзвичайно агресивний. Це було для мене справжнім шоком. Я стояла, немов паралізована; не могла поворухнутися; пустка в голові, шум у вухах, а лице пашіло так, ніби хтось прикладав до нього вогонь. Моє серце калатало, мов ошаліле. Здавалося, що воно вискочить горлом…
Діагноз — саркома. Лікарка пояснила, що такий вид раку атакує молодих чоловіків між дев’ятнадцятим і тридцятим роком життя, у 90% випадків він лікується, якщо немає метастазів. На жаль, у нашого сина вже були метастази — рак перекинувся на сечовий міхур; те, що виявилося п’ять місяців тому й залишилось без лікування, підписало вирок моїй дитині. Син розпочав курс хіміотерапії. Тиждень у лікарні, дві тижні на регенерацію організму вдома, далі — знову лікарня і хімія… І так постійно. Марцін був дуже відважний. Я не знаю, що він відчував, які думки були в його голові; він не хотів з нами про це розмовляти. Він був дорослий, та для мене все одно залишався дитиною. Якось, повертаючись із сином з лікарні, я намагалася порозмовляти з ним про те, що ми відчуваємо та переживаємо з приводу його хвороби.
Я прагнула його переконати, що ми разом із ним у цьому; що те, що його спіткало, стосується нас усіх; що ми його дуже любимо, що він не сам… Він не дав мені продовжувати. Щойно я почала говорити, він перервав: «Мамо, я знаю про все від лікарки. Знаю, що це злоякісна пухлина, що це дуже небезпечна хвороба. Я не хочу про це розмовляти, я не хочу повертатися до цієї теми. Я зараз лікуюся, і облишмо це. А що буде потім? Життя покаже. Пообіцяй мені, мамо!» І що могла зробити я, мама, для 22‑річного чоловіка з такою сильною, дорослою позицією? Я могла йому лише пообіцяти, що завжди буду з ним, що стоятиму біля нього й не залишу його самого у цій боротьбі.
Він дуже добре давав собі раду; чудово тримався у цьому нашому спільному паломництві. Між циклами хіміотерапії, якщо йому дозволяли на це сили, він намагався жити повноцінним життям. Мав друзів, які вірно його супроводжували. Надзвичайно важливо, щоб людину, яка бореться з таким жахливим супротивником, не залишати наодинці з собою. Проте бували дні, коли Марцін не хотів, щоб друзі його відвідували, бо потребував самотності, й вони прекрасно це розуміли. Траплялися також дні, коли ми були вдома тільки вдвох, а він і словом не обізвався. Однак я навчилася ставитися до цього спокійно, без нарікань. Часом тільки траплялося мені кинути горнятком на кухні або лупити відбивні так, що від них залишалися самі дірки — в такий спосіб я зганяла свою злість і боролася з безсиллям.
Марцін ніколи не дозволяв мені залишатися на ніч у лікарні. Навіть коли почувався дуже погано і в нього була температура 40°C, він не погоджувався, щоб я залишалася: «Їдь додому, не сором мене», — повторював він. За день до операції він так само не дозволив мені залишитися, хоч я його дуже про це просила.
«Я хочу побути на самоті, не хочу нікого бачити, ні з ким розмовляти, друзі нехай не приїздять», — наполягав він. А я бачила, як сильно він страждає, як боїться. Мати Божа! Як же це боляче, коли ти не можеш допомогти своїй дитині! Коли залишається тільки дивитися на його страждання і мовчати, бо він не дозволяє вимовити жодного слова, зробити жодного жесту… Не залишилося нічого, крім ушанувати його волю, хоча тільки Господь знає, як мені було важко. Я сиділа біля ліжка свого хлопчика, на очі наверталися сльози, але я не плакала, мені не можна було!
Він мав бачити маму «міцну» та сильну — з мого спокійного усміхненого обличчя він черпав сили до подальшої боротьби зі своїм ворогом. Якщо це обличчя було сумне й заплакане, це означало, що надії немає. А я бачила, як Марцін намагався читати з мого обличчя інформацію про свій стан… Скільки мені, матері, коштувала ця маска спокою, за якою я приховувала справжні відчуття, — знаю тільки я й ті матері, кого спіткало таке горе. Ніхто не може собі цього уявити, навіть якщо із ввічливості та від щирого серця каже, ніби знає, що я відчувала і через що мені довелося пройти. Почалася наша мандрівка пеклом тут, на землі. Було дуже погано! Лікар запросив мене до кабінету й там намагався пояснити стан справ, вживаючи якнайменше медичних термінів. На жаль, із того, що я почула в той день, нічого не залишилося в моїй голові, і я не могла переказати цього родині. Мій світ був зруйнований, а мені залишалось тільки шукати рятунку в Бога.
У мене голова йшла обертом. Я відчувала, що втрачаю ґрунт під ногами — все навколо вирувало. Тривало це, може, хвилин 15, потім я вийшла з кабінету і повільно пішла до палати до свого сина. Я стала у дверях, і певної миті змінилась настільки, що мене було важко впізнати. Як я поводилася? Так, як очікувала моя дитина: була усміхнена, казала, що все буде гаразд. Лікарі видалили все, що могли видалити, «вичистили» все, що вдалося «вичистити», і все ДОБРЕ. «Зараз усе залежить від тебе, серденько, зараз ти мусиш зі всіх сил прагнути жити! — казала я. — Тільки тоді ми переможемо. Тільки тоді ми виграємо цю боротьбу. А ти, сонечко, зможеш! Бо ти як скеля! А ми вірно стоїмо біля тебе і підтримуємо тебе своєю любов’ю».
Наступного дня я знову зайшла до кабінету лікаря; емоції вже трохи стихли, і я попросила, аби він ще раз розповів мені про стан мого сина. Я почула все спочатку, але цього разу я вже була готова і могла слухати. Під час операції лікарі видалили яєчко, від якого все почалося, але, на жаль, залишилися три пухлинки на печінці; були метастази на сечовому міхурі, окрім цього пухлина, розміром з кулак, в області тазу з правого боку. Її не могли вирізати під час операції, оскільки вона була міцно з᾽єднана з кровоносними судинами, і Марцін помер би від втрати крові на операційному столі. Лікар не приховував правди, хоча вона була жахливою. Він казав, що нам залишається лише молитися, бо життя нашого сина може врятувати тільки чудо. Але ж чуда бувають… Він не давав мені обманної надії. За цю правду з цілого серця дякую, пане лікарю. Хоч вона й була така безжалісна та болюча, та змушувала мене до боротьби.
Час минав, а я бачила, що перебування сина у відділенні онкохірургії починає зближувати нас із ним. Раніше з нашими відносинами бувало по‑різному, Марцін був замкнений у собі, впертий, важко було знайти до нього підхід. Однак це не означає, що я любила його менше, ніж інших синів; просто мені з ним важче розмовлялося. Інколи здавалося, що він губиться у цьому шаленому світі, що йому буде важко дати собі раду в дорослому житті. Він постійно чогось шукав, щось прагнув змінити. Був незадоволений новими школами, постійно хотів перевестися деінде. Коли йому вдалося закінчити середню школу, він почав працювати, але робота не приносила йому задоволення. Друзів він теж мав різних: і таких, до яких я мала свої застереження, і тих чудових, що були з ним до самого кінця. (Любі хлопці, дякую вам від його імені. Хвала вам за те, що ви зробили! Ви були для нього, немов рятівне коло посеред океану.)
З перспективи часу та завдяки досвідові, здобутому в період його хвороби, я щораз краще його розумію. Зараз я сама стала дещо подібною до свого сина; зрештою, ми дуже схожі за характером. Мій син дедалі гірше переживав те, що зготувала йому доля. Після операції мав чергові етапи хіміотерапії, але, на жаль, ефекти від лікування не були задовільними. Я не знаю, наскільки він це усвідомлював. Лікар казав, що Марцін знає правду, що вони нічого перед ним не приховують. Я не могла розмовляти з ним про це, така була умова між нами. Мені його було дуже шкода. Якби це було можливо, я б узяла собі його хворобу та подарувала йому довге життя у здоров’ї, я б не вагалася ані хвилини. І він про це знав…
Чому я пишу лише про себе? Бо висловлюю в цьому щоденнику свої почуття, думки та висновки. Я майже ніколи не розмовляла з чоловіком про хворобу сина (тільки тоді, коли ми спільно ухвалювали пов’язані з нею рішення). Інших моїх дорослих синів (21‑річного Павла та 17‑річного Лукаша) ця ситуація також вразила. Є ще семирічний Петрик, дуже зв’язаний зі старшим братом — як тільки він міг, намагався бути біля Марціна, гладив його по спині, по руках. Це дуже розумний хлопчик. Він часто казав мені: «Матусю, я знаю, що Марцін дуже хворий і може померти, але тоді Бог забере в нього той весь біль і йому вже буде краще, він вже не страждатиме».
Коли у життя родини входить хвороба, разом із нею з’являється неспокій. Коли ми дізнаємося, що хвороба невиліковна, що це злоякісна пухлина, — дуже важко не потрапити у пастку страху. Де шукати надії? До черпати сили до боротьби? До кого звертатися про допомогу? «Чувала при відчиненім вікні» (Czuwałam przy uchylonym oknie) — це розповідь про двох чоловіків, батька та сина; обох хвороба застала зненацька. Це також історія жінки, яка супроводжувала обох, коли їхнє життя згасало; історія осиротілої матері, яка не забула свого горя, однак зуміла знайти своє місце на землі; це розповідь удови, яка не втратила віри та надії. Беата Канік пише: «Якщо Бог зачиняє двері, то залишає привідчинене вікно». Вона віднайшла це віконечко і попри все навчилася радіти життю.
фінансово.
Щиро дякуємо!
