Попільна Середа — у св. Сабіни
П’ятниця після Попільної Середи. На узгір’ї Челіо між Колізеєм та Великим цирком (Circus Maximus, найбільший іподром стародавнього Рима) стоїть базиліка, а її покровителі — символ християнського чування.
Стація у свв. Йоана і Павла
Basilica dei Santi Giovanni e Paolo — базиліка святих Йоана і Павла — є уособленням зміни забудови Рима на початку християнської ери. Вона бо поставлена там, де стояв дім святих братів, де звершилося їхнє мучеництво і де їх поховали. Ця будівля стала вражаючим згустком згромадженого в одному місці свідчення віри.
Йоан і Павло народилися в багатій римській родині, члени якої посідали визначні місця у римській армії після легалізації християнства 313 року, і служили доньці імператора Константина, Констанції, і навіть (як каже легенда) навернули її чоловіка. 361 року до влади прийшов кузен Констанції, Юліан, який був сповнений рішучості повернути в імперії поганські звичаї предків. Брати-християни не згодилися служити Юліанові-відступнику (так його запам’ятала історія), за що зазнали смерті. Юліан не бажав, аби вбивство двох популярних і високо шанованих у суспільстві римлян вийшло на яв, тому повелів, аби їх зарізали і поховали у їхньому власному домі. Стало це 26 червня 362 року.
Попри старання імператора зберегти злочин у таємниці, місце поховання Йоана і Павла швидко перетворилося на санктуарій, де їм віддавали пошану як мученикам і де також ховали реліквії інших святих.
Під підлогою базиліки в стилі Косматеско (мармурова мозаїка) знаходяться залишки інших будівель періоду республіканського та імператорського Риму: житлового будинка на одну сім’ю, кам’яниці, багатоповерхової вілли та комплексу бань. Будинок-кам’яницю, з магазинами на першому поверсі, на початку IV століття адаптували для потреб християнської спільноти, перетворивши його (найімовірніше) на домашню церкву. Там виготовили фреску-оранта (тобто чоловіка, який молиться). Після мученицької смерті Йоана і Павла будівля зазнала наступної модифікації: у ньому на сходовому майданчику вмістили «конфесію» з тілами мучеників. Вікно у конфесії дозволяло прочанам зазирнути нижче, у поховальну залу, а прикрашали його малюнки з образами обох святих та мучеництвом Криспа, Бенедетти і Криспіана, також похованих у цьому місці.
В перші ж роки V століття св. Паммахій, римський сенатор і друг св. Єроніма, перетворив комплекс будинків на базиліку, з якої до наших днів дійшли тільки колони нави. Уже 595 року ця церква була відома як храм святий Йоана і Павла.
Нинішній інтер’єр базиліки відображає неокласичистичну реставрацію, проведену в 1715-1718 роках. Зображення мучеництва святих і навернення Теренція, вміщене на апсиді, виконали італійські художники 1726 року; вони становлять немовби обрамлення урн із порфіру, вміщених під вівтарем, де переховуються тлінні останки мучеників-покровителів храму.
Ковток живої води
Традиційні великопісні практики мають бути як «увінчання дому твого, що його ти возносиш для Господа», як навчав св. Йоан Золтоустий: так, аби кожен християнин міг прийняти Бога, за яким ми слідуємо великопісним шляхом навернення «у царському приміщенні в храмі твоєї душі».
Цей великий східний Учитель Церкви нагадує нам також про існування принципового зв’язку між уділенням милостині та іншими справами милосердя і молитвою: «Тому що думка наша має бути звернена до Бога не тільки під час молитовного зосередження, але також і тоді, коли ми віддаємося заняттям зовнішнім, таким як турбота про вбогих, догляд за хворими та інше, або ж коли ми виконуємо якісь інші корисні благочинні діла. Тоді також наші думки та прагнення повинні невідривно бути в Бозі, аби те, що ми чинимо, було приправлене сіллю Божої любові, завдяки якій воно би стало приємною стравою для Бога всесвіту».
Великий Піст — це нагода практикувати молитву, пости й діла милосердя з більшою ревністю, ніж ми це чинимо зазвичай. Ці традиційні великопісні практики, однак, не пов’язані виключно з Великим Постом. Різною мірою і в різний час кожна така практика має формувати життя християнина протягом цілого літургійного року. Ці три практики, про які нам нагадує сьогоднішня стація, вплетені у саму тканину життя благодаттю.
Те, як належно (або неналежно) ми виконуємо ці християнські обов’язки протягом цілого року, становить ключовий елемент іспиту совісті, до якого нас закликає Церква у перший період Сорокадення.
Джордж Вайгель, Елізабет Лев
За матеріалами: wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
