Стаційні храми в Римі — це християнські святині, в яких, згідно з традицією Католицької Церкви, що зродилася у IV‑V століттях, культивується звичай великопісних молебнів, правлених кожного дня в іншому храмі, за списком.
У давній церковній організації найважливіші римські парафії, зазвичай поставлені у місцях, пов’язаних зі свідченням віри перших християн-мучеників, називалися «titulus». Саме в цих найстаріших римських «титулярних» храмах вірні стали регулярно збиратися в період Великого Посту, молитися і приступати до таїнств, зазвичай під проводом Єпископа Рима (Папи) або одного з титулярних настоятелів (кардиналів). Ця практика з очевидних причин занепала в період Авіньйонського полону пап. До цієї традиції почали повертатися в XVI столітті, а остаточне (офіційне і затверджене) повернення практики великопісних молебнів по стаційних храмах відбулося у ХХ столітті.
1959 року Йоан ХХІІІ повернув традицію правити в Попільну Середу святу Літургію для римського люду. 1993 року Римська дієцезія запровадила новий ритуал служіння великопісних стацій та загалом відбуття Великопісного періоду.
Стація у св. Сабіни
Базиліка св. Сабіни, де відбувається богослужіння Попільної Середи, — це втілення того, як римське християнство бачило ідеальну святиню. Поставлена на Авентині у 422-441 роках, вона перемогла своєю формою незграбні базиліки попереднього століття, утворюючи досконалу синергію світла, простору та оформлення.
Петро з Іллірії, сучасник св. Єроніма, також вихідця з Іллірії, поставив базиліку в одній з найбільш виняткових околиць Рима. Авентинський пагорб «панує» над найважливішим портом міста (колишнім предметом братовбивчої суперечки між Ромулом і Ремом щодо того, де треба заснувати місто). На Авентині спершу селилися ті, хто заробляв працею власних рук; аж потім виникли маєтки сенаторів та аристократів. У ІІІ столітті там переважно стояли вже палаци. На Авентині відбувалися зустрічі приятельського кола св. Єроніма (зокрема, там був св. Марцела і св. Паула), перш ніж перший католицький бібліст і творець Вульґати перебрався до пустинних околиць Юдеї.
Багатство Авентину стало прокляттям для його мешканців, коли візиготи напали на Рим 410 року. Вілли й палаци було сплюндровано, св. Марцела зазнала смерті від рук нападників. Петро з Іллірії вирішив поставити храм у цій зруйнованій околиці, тим самим перемінивши розпач у надію.
Зсередини храм вражає своїм простором, хоча порівняно з мармуровими фасадами, бронзовими оздобами фронтонів і гранітними портиками поганських святинь прості цегляні стіни базиліки св. Сабіни були більше подібні до «хорреум», тобто складу чи зерносховища. Однак внутрішнє оформлення базиліки справляє зовсім інше враження.
З величезних, високо розташованих вікон усередину ллються потоки світла, в сяйві якого виблискує чітка інкрустація. Вміщені по обидва боки напису латинською мовою жіночі постаті представляють навернення поган та юдеїв до Правди, якою є Христос. Вони тримають у руках щось, що асоціюється з єврейською Біблією і Новим Завітом, а з’єднані пальці правиць кожної з них символізують дві природи Христа і три Особи Пресвятої Трійці. 24 однакові колони з білого мармуру відзначаються ідеальними пропорціями, а стрільчасті арки, що спираються на них, надають усій кам’яній конструкції враження легкості. Трикутні проміжки між арками старанно викладені орнаментом із мармуру й керують погляди на апсиду, що сяє від мозаїк. Хор і підставки для нот походять із ІХ століття, натомість підлогова поховальна мозаїка Муніо де Самори(1237-1300), Генерала домініканців, свідчить про вісім століть присутності тут Ордену Проповідників, який опікувався базилікою. В ХІІІ ст. тут жили, молилися і формувалися як св. Домінік, так і св. Тома Аквінський.
Ковток живої води
У другому читанні Години читань на Попільну Середу папа Климент І (йому присвячена чергова стаційна базиліка) поєднує навернення, до якого ми покликані, з місією нести світові Євангеліє: кожен християнин має обов’язок поділитися дружбою з Ісусом, яка становить наш привілей. Як пише папа Климент до коринтян (і надалі розділених, попри зусилля св. Павла і десятиріччя, що проминули), Бог, який діє в історії, невпинно дарує чоловікам і жінкам цього світу прекрасну здатність «до покути тим, які прагнули до Нього навернутися».
Ця здатність також постійно згадується у пророків Старого Завіту: ось тепер настав час, ото нині мить, коли доступна благодать прощення, — за умови, що ми визнаємо жорстоку реальність наших учинків, наших гріхів, нашого самолюбства.
Водночас же — про що нам нагаду друге месальне читання цього дня (скероване до тих же сварливих коринтян, але же від св. Павла), в істинному наверненні йдеться не тільки про того, хто навертається. Істинне навернення провадить до місії: бути «примиреним із Богом» означає бути «посланцем Бога», оскільки без місії ми «надаремно приймаємо благодать Божу».
Паломництво Великого Посту, яке розпочинається з посипання голів попелом, має привести нас на терен місійний. А цей місійний терен, як про це свідчить картина Брейгеля, розлягається довкола нас.
Останній зі скарбів базиліки св. Сабіни можна знайти в портику, де стоять перші двері, виконані з кипарисового дерева. Вони пережили 16 століть і зберегли непошкоджену більшість панелей, покритих барельєфами, де представлено сцени зі Старого і Нового Завіту. На лівому горішньому краї можна побачити невелику панель зі знаним зображенням Христа поміж двох розбійників. Ісус, більший за дві інші постаті, показаний на тлі хреста, з піднесеними догори руками, проголошуючи в одному зображенні як свою смерть, так і своє воскресіння. Таким чином, стаційний храм Попільної Середи вказує паломникам на кінець великопісної мандрівки, яким є Пасхальне Тридення.
Джордж Вайгель, Елізабет Лев
wiara.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
