В ефірі «Радіо Марія» у рамках програми «Захристія» відбулася дуже емоційна та щира розмова зі «знаменитим і потрібним на сьогодні гостем», як визначив ведучий Максим Приступа, — отцем Михайлом Дударем, священиком УГКЦ, настоятелем парафії св. Димитрія, що у с. Поляниця на Івано‑Франківщині.
Отець перебував у одного зі своїх прихожан, позаяк тоді відбувалися традиційні душпастирські відвідини. Він запевнив, що й до Києва готовий дійти, як тільки виникне потреба. Саме у такій легкій та радісній атмосфері розпочалася бесіда на дуже непрості теми. На початку розмови ведучий нагадав слухачам, що о. Михайло Дудар — активний учасник Революції Гідності, з перших днів його можна було бачити на сцені Майдану, де він провадив молитви. Отець був при смерті Сергія Нігояна, він звершував молитву над тілом загиблого Михайла Жизневського. Саме цими досі живими спогадами о. Михайло поділився зі слухачами; «Мені боляче!» — здається, найчастіше звучало в тому ефірі.
— Отче, моє перше питання: що стимулювало Вас приїхати до Києва з Поляниці, зважючи на усі повсякденні проблеми й турботи як священика, як чоловіка; приїхати і бути такий тривалий час тут разом із нами, зі студентами? Адже не було гарантії, що ми, тобто молодь, сприймемо священиків як когось «потрібного» тут, на Майдані.
— Взагалі до парафії я доїжджаю, а живу в Гошеві (там, де є василіянський монастир і монастир Серця Святої Родини). Що, властиво, мене спонукало їхати? Це обов’язок: бо я ніколи не був без народу, як і наша Церква; болі народу — це завжди були болі мої та нашої родини. Так було і в наших митрополитів славних, наших священиків, які розділяли завжди біль, а радості було мало в нашого народу. І тому коли я побачив такі біди, які, на жаль, сталися в нас, у Києві…
Я не зміг брати участі в цих подіях від самого початку з огляду на обов’язки: я повинен був підготувати різні звіти. Фактично аж у грудні трохи розквитався з усім і поїхав. Два рази я був [на Майдані] у грудневому протистоянні, а після… Я не хотів би взагалі це згадувати: це дуже болюче… Новорічна ніч і ті різдвяні вертепи — я бачив усе вже по телевізору, але відчував серцем, і так і сказав (хоч я ж ніякий не пророк): Йордан буде кривавий на Майдані і в Києві! Адже Йордан [святкуємо] 19 січня, а саме тоді вже почалися загострення; про кров не було мови, але щось, знаєте, — серце — так відчувало, що щось буде криваве. Я не міг, і досі не можу дивитися на кров, на сльози, на біди людей, а тим більше коли втратив сина. Сталося так, що через чиюсь байдужість (а, можливо, й нашу) свого часу ми втратили сина, йому було два з половиною рочки. Зараз для мене нема чужого болю, чужої радості; я завжди доповнюю чужу радість своєю радістю, і та радість, та їхня радість, напевно ще помножується. Немає в мене чужого болю — біль спільний; коли є солідарність, це напевно поменшує біль.
Таким чином, я ніколи не ховався, і до сьогодні мені прикро, що я не з тими хлопцями на Сході. Але здоров’я не дозволяє, вік та обставини: ніяк не можу навіть бронежилет носити, я не зможу взагалі ходити, бо і хребет болить, і є інші обставини; але мені дуже боляче дивитися на тих дітей, які в окопах, у нелюдських умовах, але захищають нашу Батьківщину. Намагаюся служити молитвою і дякую Богові, що мене грішного вислуховує. До мене телефонують люди, звертаються також і парафіяни: там [на передовій] їхні родичі, досі ні один не вбитий, ви розумієте, навіть з аеропорту, який захищали… Один [боєць] трохи поранений, але він уже вдома. То якесь чудо! Та в будь-якому разі, мені дуже прикро, що я не там із ними.
— Отче, я сподіваюсь, що Ви задали цей тон: підтримуєте дух бою, дух віри, співпереживання, любові, а він там діє; Ви засіяли ці плоди. Отже, хотілося б зупинитися на події, яку ми переживаємо зараз, на другій річниці початку цього хрещення кров’ю. В одній із соціальних реклам ідеться про те, що наші діти прийняли хрещення духу, хрещення кров’ю в цей час. Так воно і є. Хотілося б повернутися і згадати ті хвилини. Я розумію, що Вам буде важко, позаяк Ви брали участь у цих подіях. Загибель Сергія Нігояна стосується Вас безпосередньо, тобто саме Ви були при ньому, коли він видав останній подих. Можливо, Ви звершили для нього останнє таїнство? Розкажіть, як це було.
— Знаєте, чомусь у різних засобах масової інформації згадується тільки про Сергія Нігояна. А я те саме вчинив і для Михася Жизневського. Так сталося, що я був цілий день там разом із нашими у буферній зоні. Цілу ніч ходив сюди-туди: заходив на Грушевського до тимчасового лазарету, де робили операції, виходив і цим газом дихав. Людина, яка пройшла хоч якийсь військовий вишкіл, чи то ще колишні військові, знають, де треба пригнутися, коли прожектор світить, бо за прожектором стріляли; якщо куля відразу зрикошетить, то не прямо в чоло дасть, і так далі… Навіть там багато мене провокували, напевно агенти противників Майдану.
Вже над ранок я й не збирався йти геть, але чоботи були зовсім мокрі, я таблетки їв, як цукерки, бо мені погано стало. І на той час, коли я був [у госпіталі], принесли чоловіка… Він неживий майже був, однак лікарі все ще намагалися реанімувати його, та безрезультатно. І знаєте, так сталося, що то не був якийсь «чужинець»… Я витирав його кров; я втирав йому сльози; очі його так були догори завернуті; я його тримав за голову, і кров стікала по моїй руці, десь випадково потрапила на єпитрахиль. Лікарі були не те щоб чужі, вони ще були такі перестрашені, стривожені… Я сприймав це, наче то моя дитина відходила… Я був біля нього, молитви не читав так «помпезно» та голосно. По‑перше, я плакав, бо якраз цього дня 1991 року я поховав свого хлопчика; по‑друге, знаєте, проводжати людину до вічності, зустрічати смерть — це один із, так би мовити, моїх професійних обов’язків. Але то була незвичайна смерть! Я такої смерті ніколи не бачив — ані під час тривалої хвороби, ані в часі старечої смерті, ані внаслідок якоїсь катастрофи. То була смерть геройська! Тут я не міг собі нічого пояснити, був шокований, що такий молодий чоловік себе віддає. Навіть не можу пояснити… І, так, я звершив все, але в читаній формі, щоб не було паніки, щоб не було якоїсь провокації. Я зробив усе, як належить; так само я вчинив уже після контратаки, коли підібрали тіло Жизневського. І вже коли віддавали [тіла], коли прийшли із міліції, тієї радянсько-українсько-януковицької, коли вже той Ільків (він зараз командир десь в АТО) [прибув], я сказав, що ми не віддамо тіл до тих пір, поки в ефірі не повідомлять про дві «кульові» смерті на Майдані. І коли вже справді дав інтерв’ю речник МВС, тоді, коли виносили вже і Нігояна, його зустрічали хлопці, я організував навіть такі прапорці, поліетиленові… Я йому прапорець поставив під покривало, яким його вкрили. Коли його виносили, я заспівав «Ще не вмерла Україна…», хоча тепер таке можна рідко бачити, чомусь цензура вирізає. Абсолютно так само я вчинив із Михасем Жизневським… Але Сергія Нігояна я знав, тому що його документи взяли. А на Михася Жизневського я навіть думав, що то один із моїх парафіян, старався, щоб якоюсь мірою я не проговорився… Але так само під гімн і з таким прапорцем-накриттям винесли й Михася, під «Ще не вмерла Україна…»
— Отче, ті з‑поміж мирян та лікарів, хто бачив, як помирали Жизневський і Нігоян, кажуть, що вони — святі. Ви — як свідок, як священик — можете підтвердити, що це була смерть у блаженстві, смерть у святості?
— Я не можу говорити за Бога. Святими офіційно визнає Церква; але, безперечно, щось у цьому є… Вони не самогубці, і ця смерть невипадкова; їхнє життя не забрали, а радше вони віддали життя за життя інших.
— Мені здається, у їхньому житті здійснилися слова з Євангелія від Йоана: «Немає більшої любові, як віддати життя своє за друзів».
— Однозначно. А крім того, розумієте, я ж мав «ходити з водою», гроші заробляти, як то кажуть, а мене потягнуло до Києва, — значить, Бог сам хотів, щоби перші герої відійшли з України у супроводі священика, отримуючи все, що Церквою на такий момент передбачено… І вони все одержали. Я б хотів, щоб і при моїй смерті хтось був, адже коли розстріляли Небесну Сотню, йшлося вже про життя або смерть… Я вважаю, що вони — святі.
— Дякую за щиру відповідь. Отче, ми згадали ці події, згадали Майдан, але хочеться порозмовляти також про встановлення Хресної Дороги. Це Ваша власна ініціатива, післясмак усіх страждань, що їх пережили Ваші діти, як Ви їх називаєте. На їхню честь Ви встановили Хресну Дорогу.
— Насправді то не була моя ініціатива. Це, певне, була ініціатива Божа, адже коли ми з владикою Широкорадюком були на сцені, хтось йому сказав, що тут буде Хресна Дорога. Він повторив ці слова у своїй проповіді, а я, ні з того ні з сього, подумав собі: раз владика каже, до того ж єпископ РКЦ, що має контакти у Польщі, то я почав теж говорити, що тут має бути Хресна Дорога.
Я повернувся додому, і мені подзвонили ініціатори встановлення тієї Хресної Дороги, вибачалися за зволікання, почали пояснювати, що у них виникли надзвичайні проблеми. Чоловік замовив хрести, які мені довелося оплачувати, привозити та вкорочувати. Вони були дуже вузенькі, з сирого дуба, я б їх інакше зробив. Треба було привезти їх зі Львівщини; я оплачував двох майстрів, ми усе тричі перемальовували. Далі виникли проблеми з доставкою, треба було десь їх розвантажити й розмістити. Я не хочу називати прізвищ, аби нікого не компрометувати; можливо, ці люди мають якусь надію на посади в уряді майбутнього. Мені було приємно, що ми домовилися майже зі всіма сотниками; деякі слідкували, щоб мені на Майдані не вистрілили в спину. Ми планували залишити хрести в одному місці, та нам відмовили, і дякувати Богу! Моя донька сказала тоді: «Та бігом на Майдан!» Ми просто біля сцени їх розмістили, ну і далі — що робити? Та давай закопувати! І так сталося; вони поїхали (я бус найняв за власний рахунок, згодом парафіяни і небайдужі люди все компенсували), а я почав вкопувати [хрести]. Я сам не розумів, що мені насправді Господь помагає! Якщо брати загальну картину протистоянь від Грушевського майже до кінця Інститутської, то найгарячіше було саме там, де стояли хрести. Тому я не можу сказати, що то є моя ініціатива, — то ініціатива Божа. Бог мене просто використав. Я навіть дивуюся, що так сталося!
— Отче, а що Ви можете сказати про сучасний стан України? Чого вона прагнула? Що вона здобула? Хтось вважає, що ми не змінилися?
— Скажу свою думку! Я вважаю: що далі ми від другого Майдану, то ближче ми до третього. На жаль! Мені серце кров’ю обливається, я не можу взагалі телевізора дивитись. Ви розумієте, попри всі свої священицькі заняття, я хочу якогось «дурману», аби не бачити тієї біди, крові патріотів, яких убивають. Я просто не можу, ви розумієте, я просто не можу! Останнім часом в Україні стало гірше, ніж у попередній період. Я шокований!
— Нещодавно Вам вручили державну відзнаку. Що Ви можете сказати з цього приводу?
— Мені зателефонували з сільської ради та запитали особисті дані, мовляв, будуть нагороджувати. Я відмовився, оскільки вважаю, що мир стане для всіх нас найкращою нагородою. Мене видали діти, саме вони повідомили усю необхідну інформацію. Я вважаю, що не заслуговую нагород: я лише виконував свій обов’язок. Справжні герої — ті, які загинули, й ті, які проливають кров зараз. Не хочу також, щоб у нашому житті, в Україні здійснилися слова нашого Господа: «Вони ставлять пам’ятники тим, кого убили батьки їхні…»
— Ви маєте збірку віршів про Майдан. Я тішуся з того, що маю цю збірку із Вашим автографом. Вона вийшла до першої річниці Майдану. Чи Ви щось готуєте для нас цього року?
— Ні, я нічого не готую. Я не можу сказати, що це збірка про Майдан, це книжка про моє життя. Я ніколи нічого не писав для того, аби стати відомим. Це крик моєї душі, записаний на папері. Це вирішили зробити мої діти, коли мене проводжали до Києва, постановили віднайти усі мої рукописи. Після Майдану у мене нема своєї душі, у мене є душа Майдану. Мені боляче — бо вони загинули, а я живий!
CREDO дякує Мирославі Сиваківській за допомогу в підготовці матеріалу.
фінансово.
Щиро дякуємо!
