Навіть якби ця дитина не змогла дожити до народження або бачитиме світ лише кілька секунд, то, може, їй варто це дати. А якщо вона буде хвора? А якщо це плід зґвалтування? А якщо сім’я бідна і до того ж патологічна? А якщо дитина поламає батькам кар’єру?
Я багато думаю про хлопчика, який помер без уваги лікарів, з’явившись на світ як плід пізнього аборту. Читаю на різних форумах коментарі про «катоталібан». Проблема розширення кар за абортні діяння — це складне морально-юридичне питання, викласти яке можна тільки у монографії, а не в короткій статті. Тому я поділюся тільки однією з думок, які сотнями прокручуються у моїй голові у зв’язку з цією темою.
Я знаю, що ситуація багатьох жінок і чоловіків, які стикаються з батьківством, буває дуже складною. Є небажані діти, невчасні, зачаті ґвалтом. Є у материнських лонах діти хворі, тяжко хворі, ледь живі, зокрема відколи почалися експерименти з екстракорпоральним заплідненням. Бо лоно матері — це не рай, де безтурботно пурхають янголята, вільні від клопотів та смутків життя. Лоно матері — це вже земля, цей наш трудний і неприємний світ, у якому вcе саме так: людина буває небажаною, бо приходить невчасно, буває нам нав’язана, бо ми мусимо мешкати з нею під одним дахом, вона буває хвора, буває тяжко хвора, ледь жива.
Просто так це є з людиною, з нашою природою, однаковою від початку до кінця. Одним випадає краще, іншим гірше, а може, ліпше би сказати: раз краще, а раз гірше, — але бути людиною не означає завжди бути бажаним, коханим, сяяти здоров’ям і бути сильним як бик. Буття людиною — тяжке, а інколи з холери трудне, однаковою мірою для нас самих, як і для тих, хто довкола нас.
Дилема батьків, які мають справу з новим життям, що лиш почалося, і питання «прийняти — не прийняти», що постає в їхніх головах від думки про страждання і труди, пов’язані з цією саме людиною, — це розвинута до екстремізму дилема, яку переживаємо ми всі, хоч і в набагато легшій формі, щоразу, коли перед нами постає інша людина. Я знаю, що це складно, але, може, дозвольмо жити всім?
Я теж буваю тягарем для інших — може, не таким великим, але буваю. Хіба ж це не так, що кожен з нас це клопіт для когось іншого? Як це зважити і виміряти, аби виразно окреслити припустиму міру обтяження себе іншим?
У контексті ситуації з тим померлим хлопчиком мені згадуються християни, яких убивають у Нігерії, політичні опоненти, що ставляться один до одного як запеклі вороги, ліваки, які борються з «катофашистами», і щирі віруючі, які прагнуть вішати «комуняк», і погорджені гомосексуалісти, і бойові діячі ЛГБТ, що тягають християн по судах за згадку про вчення Біблії, і священики, що піняться на інших, і антиклерикали, що посилають їх подалі…
Немає жодної людини, яка б не була тягарем для інших і якій інші не були би тягарем. Навіть Ісус Христос не викликав захвату всіх підряд і залив сала за шкіру кільком серйозним людям, і Йому не було легко на цім світі.
Я не знаю, які рішення ухвалять польські посли у справі посилення відповідальності за аборти. Я, дякувати Богові, священик і не мушу ухвалювати рішень, які створюють закони, обов’язкові для громадян. Тому можу поділитися однією-єдиною думкою: даймо жити всім.
о. Пшемислав Шевчик, архидієцезія Лодзька. Патролог, перекладач, голова Товариства Domus Orientalis.
За матеріалами: Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
