Розмова з Теологом Папського дому о. Войцехом Гертихом ОР.
— Святіший Отець Франциск саме проголосив посинодальне апостольське повчання (адгортацію). Як належить читати це папське послання?
— На перший погляд, цей розлогий текст видається надміру багатослівним. Чому повчання таке довге? Чи не можна було сказати цього всього простіше, коротше, ясніше? Але воно таке, оскільки адгортації Франциска мають свій стиль. І цей нетиповий літературний рід вимагає специфічного способу сприйняття, до якого ми можемо бути неготові.
— Це означає, що треба починати читання цього тексту, тримаючи в голові якісь попередні вихідні пункти?
— Не обов’язково. Тут ідеться не про щось наперед усталене, що деформувало б наше прочитання тексту, а тільки про те, щоб ми були готові прийняти наслідки такого послання. Спосіб, у який Папа висловлюється, відмінний від того, до чого ми призвичаїлися, читаючи папські енцикліки, й тому треба це чітко усвідомити, починаючи читання цієї адгортації.
Спосіб висловлювання Папи Франциска напевно випливає з його особистого душпастирського досвіду та з його погляду. Кожний Папа має свою особисту історію. Тепер, коли папами знову стають представники різних народів, їхнє прочитання Церкви й дуже особистий життєвий шлях розширюють перспективу поза італійський горизонт. Святий Йоан Павло ІІ також був для деяких людей складним для розуміння. Про нього говорили, що був надміру польський, і замислювалися, наскільки він розумів віддалений [від Польщі] світ. За плечима Папи Франциска — життя в Аргентині, він позначений досвідом тієї помісної Церкви.
Усвідомлення цього може допомогти там у правильній інтерпретації цього найновішого документа. Важливо, щоб ми, читаючи його, дозволили зачепити себе сказаним словом, а може, навіть ще більше — позицією Папи, і щоб ми не очікували від цього документа того, чого там нема, того, що не є його наміром.
— Точніше: про що йдеться?
— Папа Франциск, зокрема у вступі, кілька разів виловлюється немовби критично про «доктрину», або ж радше про «доктринерську поставу». Він каже, що не слід перероблювати доктрину в каміння, яким потім будемо кидати в інших. Це виразне відлуння слів Христа: «Хто з вас без гріха, нехай першим кине в неї каменем» (Йн 8, 7). Це НЕ означає, що Папа ставить під сумнів або відкидає віковічну науку Церкви, але він звертає увагу на те, як ми до неї ставимося, як ми її трактуємо.
Мені здається, що поза очевидним євангельським натяком тут відіграють роль також власні спогади Папи, які можна порівняти з тим, що знали його попередники. Блаженний Павло VI і святий Йоан Павло ІІ були самоуками. Ні той ані другий не відбули нормальної формації в духовній семінарії. Вони обоє, з різних причин, самотужки готувалися до священства й самі вивчали науку Церкви. І ця філософська й теологічна наука захоплювала їх. Вони самі шукали правди, прагнули її дістатися і розуміли її значення.
Досвід папи Бенедикта XVI був інакшим. Він навчався у нормальній духовній семінарії, а потім був скерований на подальші університетські студії. Був хорошим і розумним студентом, який мав щастя навчатися у видатних викладачів. Системно і ґрунтовно пізнавав доктрину Церкви.
Скидається на те, що Хорхе Берґольйо мав інакший досвід. Він, мабуть, не мав вражаючих викладачів. Роки навчання не дали йому інтелектуальної радості. Він пройшов через них у рамках підготовки до священства, але вони не розвинули його інтелектуальної цікавості. Цей його шлях також є його досвідом Церкви. Є чимало священиків — може, навіть дуже багато, — що так само згадують роки свого навчання як нудні, надміру абстрактні, замало прив’язані до життя. Факт, що теологічні студії не в одного зроджують такі спогади, становить певний виклик для Церкви. Істини віри і теології, яка є мисленням усередині віри, треба так пізнавати й переказувати, щоби все це інтелектуальне зусилля живило віру! Йдеться про те, щоб наука, ґрунтована на Об’явленні та розроблена великими мислителями Церкви, трималася людини і керувала її до життєдайної правди. Але, на жаль, не кожному було дано пізнати добру теологічну формацію. Й це треба сказати не тільки про тих, хто відбув свою основну священицьку формацію в пособорні роки, коли віднова Церкви інколи кульгала і збивалася з путі. Віднова була доконечна, бо ж і попередня інтелектуальна формація мала свої вади, і не кожного була спроможна запалити.
Дозволю собі тут зробити певне порівняння з марксистською думкою. Старші люди пам’ятають часи, коли в країнах комуністичного впливу нав’язувалося ідеологію діалектичного матеріалізму. Марксисти стверджували, що вирішальною є матеріальна «база», під якою вони розуміли економічне виробництво, а все інше, що понад цим, називали ідеалістичною «надбудовою», сприймаючи науку, релігію, культуру, все разом, як певний ідеологічний додаток або теорію, яка, по суті справи, на їхнє переконання, надто мало важлива, а може, навіть і нереальна, неправдива. У цьому марксистському принципі не існувало поваго до людського розуму та його здатності пізнавати істину. Матеріалісти, попри факт, що називали свій підхід «науковим світоглядом», були сповнені пізнавального скептицизму та морального релятивізму.
Папа Франциск вочевидь не матеріаліст, і навіть противився латиноамериканським напрямкам теологічної думки, в яких пробували «повінчати» Євангеліє з марксизмом. Папа не прихильник «теології визволення», але в його підході ми можемо побачити певну аналогію з цим напрямком. Для Папи найважливішою є конкретна людина. Для нього важливий контакт із живою особою, з людиною такою, яка вона є, з її ранами, гріхами, бідою, загубленістю, неосвіченістю і недовченістю. Папа підкреслює, що людину треба зустрічати там, де вона є. Це виглядає на першопланове завдання. І це немовби ота «база». Натомість учення Церкви в описі Папи здається таким собі доважком. Це не означає, що воно неважливе; але воно мусить служити життю, в кінцевому підсумку — життю надприродному, яке розвивається в душі віруючої людини.
У душпастирському контакті священик завжди зустрічається з конкретною людиною, а не з голою ідеєю. І Папа постійно про це нагадує.
— Чи це означає, що слід марґіналізувати доктрину?
— Наука Церкви — надзвичайно важлива. Але зроджується й питання, як ми її приймаємо і як пояснюємо? Чи ми насправді тлумачимо її внутрішній сенс і вказуємо її цінність?
Зрештою, треба постійно пам’ятати, що найважливішим є заприязнитися з Христом. То з цієї зустрічі, яка звершується через віру, надію і любов — а отже, через молитву й таїнства, — випливає у рамках душпастирського служіння зустріч із вірними. Душпастир служить Церкві з огляду на Христа, якому ввірився. А Христос це втілене Слово Отця. Він — дорога, правда і життя. Тому пізнання об’явленої Правди, замислення над її сенсом та її точне переказування — надзвичайно важливі у житті Церкви; але у практичних контактах із людьми зустріч з іншою людиною, яка стоїть отут і тепер, стає безпосередньо очевидною. Ми любимо людей з огляду на Бога, а не тільки якийсь духовний вимір в людях. А якщо та друга людина голодна, бідна, безпорадна, то насамперед потрібно про неї потурбуватися, нагодувати її. Любов до Бога спонукає нас служити конкретній людині.
Іще один момент, який видається мені важливим у перспективі Папи Франциска. У Латинській Америці, на відміну від англосаксонських країн протестантської традиції або світських держав, усе населення автоматично ототожнюється з Католицькою Церквою. В цьому є певна подібність до польського суспільства, яке припускає, що воно католицьке, й тому не дуже турбується про свою католицьку автентичність, бо це приходить немовби спонтанно з польської культури, і внаслідок цього мало хто замислюється над доконечністю поборотися за свою віру та її поглиблення. У масовому, неелітарному католицизмі, де душпастирство також насамперед масове, люди зазвичай не ставлять доктрини під сумнів. Вони її сприймають, але й надмірно нею не переймаються.
Подібно і в Латинській Америці: священиків небагато порівняно з кількістю населення, а отже, парафії у великих містах та величезних бідняцьких районах подібні до цілих дієцезій в Італії. А парафія — це не тільки храм, літургія і таїнства, але також суспільне життя, товариське, харитативна діяльність, шкільництво. У житті парафій і спільнот вірних бере участь багато людей, і не тільки священики їх провадять. Народна побожність виражається у місцевих традиціях, процесіях, паломництвах, відвідинах санктуаріїв, і часто самі миряни організовують ці різноманітні форми народної побожності, без участі й керівництва священиків. Папа Франциск сильно підкреслює цінність цих народних практик і виразів побожності, якими не слід гордувати.
Папа постійно підкреслює, що людей не можна виключати. Це очевидне, що всі, хто бере участь у житті парафіяльної спільноти, не є автоматично кандидатами на беатифікацію. Не перебувають вони також обов’язково у стані освячувальної благодаті. Деякі з них навіть довгими роками живуть у гріховній ситуації, з якої нездатні виборсатися. І тут вступають у гру не тільки подружні справи, але й узалежнення від мафії, корупції, гангів. Але це не означає, що всі ці люди мають бути виключені з парафіяльного життя, навіть якщо живуть у гріху, в неврегульованій ситуації. Якщо вони якось тягнуться до Церкви і готові до жертовності один щодо одного, то їх потрібно підтримувати.
Папа Франциск часто повторює, що Церква подібна до польового шпиталю на фронті під час війни. Церква — це місце, де люди загублені, зібрані з уламків, можуть зустрітися. І тому душпастирська турбота Церкви мусить усіх цих погублених людей обійняти, має показати їм, що вони люблені Богом.
— Але повернімося до церковного вчення. Церква проголошує істини спасіння, вділяє таїнства, піклується про подружжя, аби вони були пов’язані сакраментальним вузлом.
— Певна справа! І Папа не ставить цього під сумнів. Але він також знає, що багатьом людям ще далеко до тієї повноти, яку робить можливою Євангеліє, причому з різних причин: через власні занедбання або гріхи, через зазнану моральну кривду, з якихось зовнішніх причин, через біду моральну, психічну й інколи нерідко суто матеріальну бідність, яка не раз породжує розпач і загубленість.
Люди грішні ТАКОЖ належать до Церкви й мають віднайти у ній свій дім. Перш ніж їх виправлять, перш ніж їм пояснять істину про Бога і Його спасіння, треба спочатку їх прийняти. І Папа невпинно це повторює.
— Це ніби очевидне, що Церква є насамперед для грішників; але як узгодити навчання моральних принципів із конкретною екзистенційною ситуацією загубленої людини? Чи не загрожує нам небезпека, що, приймаючи людину таку, яка вона є, з її гріхом, ми зрадимо моральну істину?
— Вочевидь така небезпека існує. І тому від правди втікати не можна, але також не можна бути зосередженим на самій тільки доктрині так, аж не помітиш конкретної людини. Зрештою, Господь Ісус теж гіршив побожних людей, бо зустрічався з грішниками, дозволяв їм себе торкатися, ставав на їхній захист, що фарисеям не подобалося. Це не означало, що Він людей засуджував. Ісус насамперед повернув жінці, упійманій на зраді, гідність (пор. Йн 8, 3‑11). Він звільнив її від тих, що її засуджували. Наповнив божественною любов’ю. І допіру потім сказав: «Іди й більше не гріши!» І напевно акцент більше впав на «йди». «Йди наповнена благодаттю, живи справжньою милосердною любов’ю, яку ти пізнала, і внаслідок цього — не гріши».
Медіа часто підсумовують всіляке моральне вчення пастирів, кажучи, що «Церква засуджує». Це неправда! Церква не засуджує. Вона залишає остаточну оцінку людини Богові. Натомість, уділяючи Боже милосердя, Церква повертає грішникові його гідність, переказує Божу благодать, яка зцілює і провадить на добрий шлях. Церква мусить навчати, бо Христос нам це доручив, але Церква не тільки навчає. Насамперед вона вділяє Божу благодать, яка є Божим милосердям, дармо даним людям, аби вони не губилися або вийшли з загубленості.
— Отже, у чому полягає відмінність поміж доктринерством і доктриною?
— Це питання не нове. І давати відповідь на нього теж не становить якоїсь нездорової «новинки». В аналізі моральних учинків, добрих і поганих, треба вирізнити два принципові моменти: загальну, теоретичну рефлексію, яка обговорює конкретний учинок, і практичну оцінку конкретної людини, звершену самою особою, що стоїть перед якоюсь дилемою та діянням. Коли справу розглядають теоретично — доходять до якихось загальних і завжди важливих засад; але кожна особа розпізнає і діє на підставі того, що в цей момент бачить. Одним чином на справу дивиться холодний, віддалений, незалучений спостерігач, а інакшим чином її інколи бачить той, кого ситуація змусила прийняти термінове рішення. Святий Йоан Павло ІІ нагадував в енцикліці «Veritatis splendor» (п. 78), що на моральний вчинок треба дивитися «з перспективи особи, яка діє», а не суто теоретично.
До цього додається подальша справа реакції — чи то канонічного права, яке є змінним і бере до уваги конкретні душпастирські реалії, чи то державного апарату з його допомогою, але також і карними санкціями. Але це подальша справа.
А отже, коли ми говоримо, наприклад, про аборт або про ситуацію покинутої, зраненої, самотньої матері, або про кожен інший учинок, — можна замислитися над реакцією найближчого до неї душпастиря. Чи він дає тільки виклад доктрини, а чи бачить конкретну особу з її ранами, обмеженнями та нерідко зі своїм життєвим лабіринтом? Доктринер — це той, хто не бачить різниці між рівнем теоретичним і практичним. Для нього важливіший теоретичний лад, аніж конкретна людина. І тому Папа Франциск каже не переробляти доктрини в каміння, яке ми будемо кидати в людей.
— Повернімося до папського повчання, яке становить собою підсумок праці двох Синодів єпископів. Єпископи з’їхалися з усього світу, обговорювали ситуацію сім’ї, і тепер Папа дає нам своє підсумкове послання. Як його треба читати? Що домініканець думає про твір, написаний папою-єзуїтом?
— Мені згадується зауваження, яке я колись, багато років тому, почув у Кракові. Коли хтось із якоюсь проблемою прийде до єзуїта, то єзуїт його вислухає, підтримає, щось порадить і, що найважливіше, не відкине. А поки там що, проблема вирішиться сама. Натомість якщо хтось прийде до домініканця і викладе йому свій клопіт, то домініканець відповість: «А це цікава проблема, подібна до інших аналогічних питань, які я вивчав» — і до цієї проблеми додасть ще іншу, ускладнюючи справу.
Певна річ, це шарж. І я це кажу як домініканець — проте переконаний, що точне з’ясування питань — незмірно важливе і визвольне. Самого по собі сердечного товаришування людям замало. Ідеться не тільки про те, щоб ми завжди були у стосунках теплі й милі. Ми прагнемо до святості, до повноти Божого життя. І вірні слушно очікують від пастирів допомоги та пояснень на цьому шляху до вічності.
Повчання «Amoris laetitia», написане папою-єзуїтом, не становить викладу доктрини, а є насамперед заохоченням супроводжувати, підтримувати людей, які зазнають загубленості у своєму сімейному житті. Тому це повчання таке довге. Це як доброзичливо побалакати з пастирем, який виражає тобі сердечність, близькість, також і щодо тих людей, чиє життя точиться неналежно.
Папа Франциск дає нам широку біблійну рефлексію, яка становить немовби продовження євангельських притч і науки про любов у св. Павла. Папа описує труд подружнього і сімейного життя у контексті нинішніх викликів. Він усвідомлює болі, що їх люди інколи переживають, коли їм у житті щось не вийшло. Папа дивиться на сучасні родини поглядом Ісуса і Церкви. Папа помічає зародки добра, які існують також і в ситуаціях ускладнених, неврегульованих. Він помічає прагнення Бога та моменти щирої молитви в тих, кому не пощастило. Він не відкидає тих людей. Дає їм практичні, щоденні поради, які стосуються поточного життя, а його слід підтримувати навіть тоді, коли воно далеке від ідеалу, коли воно не живиться сакраментальною благодаттю.
Папа говорить про радість любові, навіть тоді, коли ця любов ще не становить повноти тієї любові, яку Дух Святий розливає у наших серцях через благодать (Рим 5, 5). Папа запрошує розширити людські серця, аби вони прийняли всіх: і дітей, і старих, і ширше середовище, і людей трудних та загублених. Папа помічає, що приготування до подружжя у період заручин і ще раніше, як і супровід наявних родин, становить виклик для цілої Церкви. У багатьох країнах сьогодні це важче, ніж раніше. Не тільки пастирі, але й усі вірні нехай служать родинам, нехай їм допомагають, нехай також підтримують тих, хто у кризі та потребує різноманітної допомоги. Всі ті, хто підтримує сім’ї, також і тих людей, які живуть у неврегульованих зв’язках, нехай будуть не тільки свідками, але й передавачами Божого милосердя, яке є ліками для людських ран.
— Велике спасибі за розмову!
За матеріалами: Radio Watykańskie
фінансово.
Щиро дякуємо!
