Інтерв’ю

Сандр Ріґа: Я не відмовився від Бога і не зрадив своїх друзів

17 Січня 2017, 14:40 1728
Сандр Ріґа

У Тиждень молитов за єдність християн та після ще однієї екуменічної події — нещодавньої Європейської зустрічі молоді Тезе у Ризі, тема становлення і розвитку екуменічного руху на наших теренах та в інших країнах, що перебували під радянською окупацією, постає сама собою.

img_20161231_1459051

13 жовтня 1971 року (за збігом це ще й день останнього фатімського об’явлення 1917 року) дев’ятеро людей різних християнських віровизнань зібралися в одній із московських комунальних квартир. Вони започаткували рух за єдність християн, який, попри жорстоке переслідування, пошириться у різних куточках радянської імперії та знайде там своїх однодумців і послідовників. Молоді християни роз’їхалися по домівках, і незабаром у Москві, Ризі, Вільнюсі та Житомирі постали невеликі молитовні групи.

У 1980‑х роках розпочались репресії. Окрім постійних переслідувань, прослуховувань, обшуків, перевірок, було заарештовано чотирьох учасників екуменічної спільноти: Софію Бєляк у Житомирі, Сандра Ріґу в Москві, католицького священика Йосипа Свидницького в Новосибірську та Володимира Френкеля у Ризі.

CREDO пропонує вашій увазі цикл інтерв’ю з основоположниками «екумени», спільноти, яка проповідує загальне примирення у Христі й керується одним‑єдиним правилом: у головному — єдність, у спірному — свобода, і в усьому — любов (Августин). Представники різних християнських конфесій без жодних вимог відректися від своєї деномінації єднаються у спільній молитві у дусі аґапе, попри зовнішній поділ і відмінності у формі служіння у Христі.

img_20161231_1511211

Сандр Ріґа народився в Ризі 1939 року. 1964 року переїхав до Москви. Обертався у колах московської богеми; коли йому було близько 30 років, почав пошуки Бога і знайшов своє покликання. У Москві до нього приєдналися й інші — так була створена екумена. З 1972 по 1984 рік він регулярно проводив зустрічі з людьми, які шукають Бога, і випускав екуменічний журнал «Заклик» («Призыв»). Його помітило КДБ і заарештувало 8 лютого 1984 року. Після психіатричної експертизи йому поставили діагноз «латентна шизофренія». 31 серпня 1984 року був засуджений до примусового лікування на невизначений термін. До 9 березня 1987 року Сандра Ріґу утримували в спеціальній психіатричній лікарні в Благовєщенську (СРСР), а потім чотири місяці в Ризі, у психоневрологічній лікарні. 20 липня 1987 року його звільнили. 1989 року Сандр Ріґа взяв участь у низці конференцій, зокрема «Дух животворить» у Ризі. Заснував спільноту «Чаша миру».

З 1993 року він знову живе в Ризі; його думки і молитви спрямовані на майбутнє екуменічного руху. Його друзі в інших країнах продовжують працювати у своїх місцевих церквах. 2005 року в Москві вийшло доповнене видання книжки «Заклик». Вона містить глибокі думки і багато свідчень про людей, які шукали Бога і знайшли його через «екумену» — рух, заснований Сандром у Москві та інших містах колишнього СРСР.

Спочатку Сандр не хотів давати інтерв’ю: не так легко постійно повертатися до минулого, і непросто, коли вся увага скерована тільки на тебе одного. Проте після довгої розмови ми дійшли висновку, що його історія служитиме важливим свідченням для інших. Аби уникнути повторень, ми домовилися, що по найбільш точну інформацією я звертатимуся до книжки «Заклик».

— Як розпочався рух «Екумена» в колишньому Радянському Союзі?

— Засновано рух у кінці 1960‑х років після часів Хрущова і подій у Чехословаччині. Люди почали шукати сенс життя; для багатьох це був пошук духовності, й для нашої маленької групи — теж. Офіційні Церкви висловлювали занепокоєння цим фактом; багато пасторів/священиків були завербовані радянською владою. Ми були невіруючими. Цікаво відзначити той факт, що в часи, коли Біблію і духовну літературу було надзвичайно важко знайти, багато людей віднайшли Бога, читаючи атеїстичну літературу, яка містила цитати зі Святого Письма. Ми читали Євангеліє, і там нічого не було сказано про деномінації християн.

" Цікаво відзначити той факт, що в часи, коли Біблію і духовну літературу було надзвичайно важко знайти, багато людей віднайшли Бога, читаючи атеїстичну літературу, яка містила цитати зі Святого Письма.

Можна сказати, що це був час спонтанного екуменізму. Ми відвідували різні храми і зіткнулися з ситуацією, коли кожна Церква вважала себе єдино істинною. Вони проповідували любов, але любили лише своїх. Нам важко було прийняти цей факт. Ми продовжували зустрічатися в чиїйсь квартирі або де‑небудь на вулиці. Незабаром до нас долучилася молодь. Проте це було не протистояння між Церквою і нами; ми просто робили Церкву відкритішою. Ставалося багато духовних перемін. Сьогодні, коли християнське послання може відкрито проповідуватися, це не здається особливим, чого не скажеш про комуністичні часи. Нас підтримувало лише кілька священиків. Але через 10‑15 років з’явилися свідчення інших священнослужителів про те, як вони знайшли своє покликання саме через «екумену».

Аби пролити світло на принципи функціонування громади і руху, слід навести уривок із книжки «Заклик» Сандра Ріґи:

«Ми, християни‑екуменісти, молимося всехристиянською молитвою «Отче наш» і сповідуємо Апостольський символ віри. Ми проявляємо велику терпимість у питанні вибору віруючими своїх сакраментально‑літургійних обов’язків перед Богом, намагаючись служити одне одному тим даром, який кожен із нас отримав. Ми можемо об’єднуватися у спільноти, але раз і назавжди відмовляємося від усілякого поділу, погоджуючись із роздробленістю Церкви лише як із зовнішньою необхідністю на шляху до внутрішньої єдності.

Ми поважаємо богослужіння всіх Церков і охоче беремо в них участь. Віруючі вільні прийняти рішення про те, як глибоко вони хочуть брати участь у релігійному житті екумени. Ті, хто бажає, можуть бути охрещені або причащатися. Ми не засуджуємо братів або сестер, які залишають нас. Ми молимося за них так, щоб усі зміни в їхньому житті були для їхнього власного блага і для слави Божої. Ми не утворюємо нової Церкви; ми готові бути посланцями миру в наявній Церкві Христовій, а вона — Його тіло, «повнота Того, Хто наповнює все у всьому» (пор. Еф 1, 23). Наша традиція включає в себе «агапе», спільну трапезу з молитвою, читанням Святого Письма, співом. В урочистих випадках ми ділимося духовним Причастям після читання Слова Божого (1 Кор 11, 23‑29).

З часом ми визнали за необхідне поглибити наше покликання, присвячуючи своє життя повністю Богу, відмовившись від шлюбу і багатства, живучи у послусі. Деякі брати і сестри прийняли чернечий постриг. Вони жили у світі, не відрізняючись від інших, носячи певний вид одягу, але вони знали, що взяли на себе зобов’язання перед Богом. Поступово люди досягли великих духовних глибин. Коли почалися гоніння, ті, хто прийняв обітниці, були підготовлені до випробувань».

— Можливо, Ви також склали обітниці?

— Так. П’ятнадцять років я жив у суворому аскетизмі.

— Як людям вдалося дотримати своїх обітниць?

— Ми були неофітами: молоді, завзяті, готові ніколи не здаватися; тому таке подвижницьке життя не здавалася тяжким. Після відновлення релігійної свободи в колишньому Радянському Союзі не було більше жодної необхідності в такому суворому порядку. Всі пішли своїм власним шляхом.

— 1971 року Ви почали видавати перший у Радянському Союзі екуменічний журнал «Заклик» (вийшло 36 номерів, пізніше вони були зібрані в книгу). Це було небезпечно. Чому було так важливо публікувати часопис?

— Ми друкували матеріали про історію екуменізму і рухів християнської молоді на Заході, оскільки ця інформація не була доступна в Радянському Союзі, та свідчення новонавернених. Це було вкрай важливо для розуміння того, що поділ Церкви є захворюванням, яке можна і потрібно лікувати. Ми відчували, що це була наша місія. Тепер можна сказати, що наші зусилля не залишилися безплідними.

— Я читала, що небезпечніше було створити релігійну організацію в ті часи, ніж сповідувати  віру індивідуально.

— Студента легко могли виключити з університету, вчителя чи лікаря — звільнити, якщо вони відкрито визнавали свою віру. Але за це не заарештовували. Репресивні органи насамперед боялися підпільних рухів, оскільки їхні погляди ширилися безконтрольно.

«Мій арешт і відмова співпрацювати зі слідством означав вирок: примусове лікування протягом невизначеного часу в спеціальному психіатричному закладі. Після прибуття в Благовєщенськ був лікувальний курс сульфазином: температура підвищувалася з кожною новою ін’єкцією; м’язи постійно боліли; все тіло в агонії; після другої ін’єкції — серцевий напад. Сульфазин потім замінювався трифтазином. Три великі дози в день… Невгамовність у скутому тілі… Язик відмовляється слухатися. Почуття безнадійності бере гору. Страх, викликаний ліками, провокує суїцидальні думки. Особливо, коли ви дізнаєтеся, що (…) двоє інших людей у камері‑палаті по сусідству наклали на себе руки. І так триває протягом декількох місяців поспіль, без надії, що це коли‑небудь припиниться. Ви пліч‑о‑пліч із божевільними і вбивцями, ґвалтівниками і злочинцями. Або ж агентами і провокаторами.

Після цього — інсулін. Три місяці — уколи, уколи, уколи.

Однокамерник розповідає мені після чергової «терапії»: «Коли ти був на межі втрати свідомості і смикався в конвульсіях, лікар запитав:
— Ти хочеш, щоб друзі думали про тебе добре?
— Звісно.
— Віриш, що Христос може зараз прийти і звільнити тебе?
— Не знаю.
— Ти віриш у Бога?
Тоді ти з усіх сил зосередився і видихнув:
— Так».
Потім лікування тривало».

Там я не міг молитися, бо перебував під впливом психотропних препаратів. Я відчайдушно повторював: «Боже, Боже, Боже…» Чи Він чув мене? Я не чув Його». (Уривок із книжки «Заклик» Сандра Ріґи).

" Однокамерник розповідає мені після чергової «терапії»: «Коли ти був на межі втрати свідомості і смикався в конвульсіях, лікар запитав: — Ти хочеш, щоб друзі думали про тебе добре? — Звісно. — Віриш, що Христос може зараз прийти і звільнити тебе? — Не знаю. — Ти віриш у Бога? Тоді ти з усіх сил зосередився і видихнув: — Так».

— Що допомогло Вам витримати?

— Віра в Бога і переконання, що друзі, які покладалися на мене, не можуть бути зраджені. Я знав, що мене можуть заарештувати, але навіть не міг собі уявити, що вони вкинуть мене до психіатричної лікарні. Коли я дізнався про це, облився холодним потом. Є страх, а є жах. Це був жах. Я був у повній ізоляції протягом трьох років, мені дозволяли листування тільки з матір’ю. Та й то, я мав бути дуже обережним, бо не хотів її засмучувати. Там час припинив своє існування. Я не був засуджений — мене зробили хворим, і я не мав ані найменшого уявлення, чи коли‑небудь виберуся звідти. Коли мене звільнили (багато людей з‑за кордону просило за мене), я збагнув, що склав іспит.

— Після звільнення настав час «відновлення». Ви відвідали друзів в Італії. Потім було 4 травня 1990 року…

— Так, 4 травня 1990 року був цікавий збіг: я мав аудієнцію в папи Йоана Павла II, а ввечері дізнався, що була проголошена декларація про незалежність Латвії.

«Коли нас було звільнено, більше не було ніякої необхідності в конспірації або спеціальному релігійному порядку. Бог завжди створює щось нове, відкриває нові шляхи і можливості. У той час, коли ми були замкнені в стінах в’язниці та психіатричної лікарні, у нас з’явилося багато друзів. Тепер ці люди очікували чогось від нас. І ми прийшли до створення «Чаші світу». Це було схоже на заклик до об’єднання в духовному спілкуванні. (…) Деякий час тому християнам із різних конфесій навіть не дозволялося молитися разом. (…) А зараз утворилося нове творче товариство під назвою «Чаша». Ми почали випускати альманах для молодих талантів «Чаша», щоб їхній голос був почутий». (Уривок із книжки «Заклик» Сандра Ріґи).

— Що таке «Чаша світу»? Ви, як і раніше, залишаєтеся в контакті з вашими друзями‑однодумцями?

— «Чаша світу» — це молитовна спільнота. Наприклад, у визначений день ми збираємося у різних містах і молимося за єдність Церкви. Спільнота пропонує також духовне причастя, хоча ми намагаємося не створювати офіційної структури, аби вона не сприймалася як секта.

— Що ваші друзі роблять зараз?

— Мої друзі живуть у різних містечках, містах і країнах, але наша духовна близькість така ж сильна, як це було в ті давно минулі дні.

— З якими випробуваннями зараз стикається Церква?

— Християнство без хреста — зручне: наприклад, не паломництва, а релігійний туризм; не свідчення, а слова, слова, слова… Крім того, занадто велика влада грошей. Часом Церква бореться за своє існування з допомогою земних засобів. Сучасна тактика не завжди працює. Духовні цілі не можуть бути досягнуті за допомогою земних коштів. Люди шукають святості в пошуках духовності. Чому багато людей на Заході переходять в іслам? Тому що там можна знайти сильну віру. Християнство — це хрест, а не предмет розкоші. Тома Аквінський сказав, що єретики — це невиплачені борги Церкви. Якщо Церква хороша, якщо є любов, то немає необхідності шукати чогось кращого. Люди шукають того, чому б вони могли себе повністю присвятити.

" І ще один момент: це взаємна неприязнь… Невіруючі розчаровуються, коли бачать це, і починають шукати відповіді на свої питання в іншому місці. Християни також налякані. Ми боїмося йти туди, де нас не вітають радо і де відкидають, тож ми схильні плисти за течією…

— А що б Ви хотіли побажати людям, які відчувають потребу в своєму серці молитися, розширити межі й знести стіни упереджень, які поділяють християн?

— Не втратити простоту. Не боятися насмішок. Будьте готові працювати без негайного успіху. Нам потрібні вірні свідки… І ще один момент: це взаємна неприязнь… Невіруючі розчаровуються, коли бачать це, і починають шукати відповіді на свої питання в іншому місці. Християни також налякані. Ми боїмося йти туди, де нас не вітають радо і де відкидають, тож ми схильні плисти за течією…

Інтерв’ю Анди Доне для журналу «Kas Mus Vieno?» №.2/2005 (2)

За матеріалами: Kas mūs vieno?
Фото: Foto blog

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Збір на існування CREDO
Зібрано Залишилося зібрати
11278грн
67817грн
Потрібно зібрати
79095грн
Залишилося
10днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

екуменізм

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: