Інтерв’ю

Софія Бєляк: кадебістам було важливо не дати християнам примиритись у вірі

18 Січня 2017, 18:14 2327 Реґіна Косуба
Софія Бєляк

Це не лише черговий матеріал про екуменізм у рамках Тижня молитов за єдність християн. Це історія про руйнування стереотипів.

Шукаючи прикладів гідності, наслідування, врешті‑решт, святості, ми сягаємо ледь не міфів та легенд давньої Греції. У кращому разі, віримо в дивні дива та подвиги людей, які «десь там далеко». Можливо, тут спрацьовує давній аргумент: «Та хіба ж може бути з Назарету що добре?»

" Серед нас було багато духовних послідовників отця Олександра Меня. Я мала радість із ним спілкуватися. Пам’ятаю його міцний дух, радісну, Божу енергію, якою він міг наповнити будь кого.

А насправді — годі озирнутися на сусіда в лавці на недільній службі чи послухати історію життя рідного діда, як поверхове сприйняття зникає і вимальовується оголений людський дух — чистий, потужний і, безперечно, вартий захоплення, бо його живить Бог. Так сталося й зі мною: аби звернути увагу на героїню цього інтерв’ю, з якою ми ходимо в Житомирі до одного храму св. Йоана з Дуклі, довелося їхати аж до Риги, аби там, на екуменічній новорічній зустрічі Тезе, гостювати в редакторки латиського екуменічного журналу «Kas mūs vieno?» («Що нас єднає?») і давньої знайомої Сандра Ріґи, основоположника екуменічного руху в колишньому СРСР. Вона, почувши, що її гості з Житомира, організувала нам зустріч із паном Сандром, а той, своєю чергою, поцікавився, чи знаємо ми Софію Бєляк, його «побратима», в’язня комуністичної системи, організаторку екуменічної спільноти в Житомирі. Софію Бєляк? Звісно ж, знаємо! Тобто гадали, що знаємо… А про все інше — далі.

— З чого усе починалося, як утворилася екуменічна спільнота в Житомирі, і як Ви, ще зовсім юна дівчина, включилися в її діяльність?

— Усе почалося 1975 року, коли до Житомира з Латвії приїхав новий священик, Йосип Свидницький. Він, так би мовити, перевернув усю парафію. Це був священик нового типу: він казав молоді, що мало тільки ходити до костелу (на той час у Житомирі діючим був лише кафедральний храм св. Софії — Ред.), що треба робити щось більше. Він насправді запалив нас до діяльності; а я за часів своєї молодості була досить темпераментною, вимогливою, тож просила отця показати нам інший тип віруючих: учених, митців, інтелігенцію, яка вірує в Господа. Він мені це пообіцяв. І справді, згодом о. Йосип Свидницький «відряджає» мене і ще одну дівчинку до Москви. Там ми познайомилися з іншим світом християн. Ми потрапили до московської мистецької еліти — художників, музикантів, філософів. Ці люди таємно збиралися на квартирі, сідали навколо столу і молилися Розарій. Молитва Розарію дещо відрізнялася від традиційної молитви, знаної усім католикам. Замість «Радуйся, Маріє…» промовляли знану у православ’ї Ісусову молитву. Також великий акцент робився на особистих роздумах над таємницями Розарію. Це для мене було відкриттям. До того ж, було ділення хлібом без жодного сервування столу. За столом присутні були православні, католики і протестанти різних течій, і це в жодному разі не впливало на близькість духовного спілкування. Це була справжня аґапе.

" Сандр був затриманий у Новограді Волинському з шістьма примірниками щойно надрукованого мною чергового номера журналу. Він віз їх для львівської екуменічної спільноти. Пізніше я отримала листа від нього з такими словами: «Продукти псуються. Спекотно. Сховай до холодильника». Я зрозуміла, що він мав на увазі… Але на жаль, КДБ теж зрозуміло.

— Існує стереотип, що богемне середовище — переважно атеїстичне, а тут ви зустрілися зі зворотнім?

— Більшість людей мистецтва в Радянському Союзі, навпаки, не були атеїстами. Для митців багато важив голос совісті: працювати на замовлення і йти наперекір совісті, чи спротивитися наказам і шукати інший світ. Це власне, були представники інтелігенції, які пішли проти закликів ідеології. Вони йшли в інший світ, у якому шукали Бога. І віднайшли Його саме у такій формі — агапе, хоча були й інші таємні спільноти (дисидентів, спільнота о. Олександра Меня, Огороднікова тощо). А ось нашу спільноту започаткував Сандр Ріґа.

— На той час Сандр Ріґа вже мав контакти з отцем Свидницьким?

— Вони познайомилися ще у Ризі, куди поїхав отець Йосип, аби таємно вступити до духовної семінарії. Адже Рига була чи не єдиним католицьким освітнім центром в усьому Союзі. Багато хлопців, бажаючи навчатися в семінарії, намагалися це зробити потай. Вони їхали до Риги, влаштовувались там на будь‑яку роботу і таємно навчалися в семінарії.

— Москва була уже наступним етапом?

— Так, туди переїхав Сандр і започаткував спільноту, тож отець Йосип знав, що в Москві теж є однодумці. Коли він відрядив нас до Москви, то дав нам пароль для входу на зібрання спільноти, адже були постійні переслідування. КДБ особливо боялося тих, хто, окрім ходіння до храму, ще бажали пізнавати Бога і свідчити про Нього. Ми мали монетою у 5 копійок тричі постукати по стінці праворуч, куди виходила кімната Сандра у «комуналці». Для нас, [дівчат] із Житомира, це виглядало, як у кіно.

— Чи повністю Ви усвідомлювали, що вас може спіткати? Чи відчували страх перед небезпекою?

— Ми знали, що їдемо у спільноту віруючих. Але не боялися… Ми ще не розуміли усієї небезпеки. Натомість москвичі вже зазнали на собі арештів дисидентів у 60‑х роках, і знали, чим для них це може загрожувати. Ми в Житомирі на собі ще цього не відчули, бо збиралися у когось вдома хіба що поколядувати.

— Чи був серед вас духовний наставник, бо дуже легко в роздумах піти манівцями, якщо не задано правильного напрямку?

— Звісно, це так. Був Сандр, також часто приїздив отець Йосип Свидницький, і серед нас було багато духовних послідовників отця Олександра Меня. Я мала радість із ним спілкуватися. Пам’ятаю його міцний дух, радісну, Божу енергію, якою він міг наповнити будь‑кого.

" Я попросила роздати усі мої речі, бо вважала, що мені вони більше не знадобляться. Ніхто не сподівався, що ця державна машинерія колись розвалиться. Вона виглядала по диявольськи непорушною. Тому розпад Радянського Союзу вважаю справжнім чудом Господнім.

— Що для Вас стало остаточним аргументом за діяльність у цій спільноті?

— Власне, тоді у Москві, після молитовної частини зустрічі, коли всі продовжували за чаєм спілкуватися тепер уже на абсолютно різні теми, до того ж у межах вихованості, я зрозуміла: ось воно! Це моє! Мене дуже зачепило те, що спільнота охоплює людей різного віровизнання. Що можна, залишаючись католиком, єднатися, молитися, служити з іншими: баптистами, православними та іншими християнами. Я гадаю, що Бог мене торкнувся саме таким способом. Приїхавши додому, я почала ламати місцеві традиції, впроваджувати аскетичність на перших зустрічах. Це теж було певним викликом для свого роду конформізму, споживацтва.

— Ким були люди, що приходили на молитви?

— Загалом це були католики. Але ми вчилися відкриватись на те, що є інші християни, які теж щиро вірять, щиро моляться. Серед нас була одна православна. Вона ходила щонеділі до церкви, ми до костелу, і це нам не заважало. Ми відвідували молитовні зібрання баптистів. Мені дуже імпонувала їхня сила духу: йдучи до армії, вони дотримувалися релігійних принципів не брати до рук зброї. Із них знущалися, їх ламали, але ті не піддавалися. Ще пам’ятаю один цікавий приклад із періоду мого ув’язнення. Серед нас була бабуся‑суботниця. Попри погрози і накази вона рішуче відмовлялася виходити на роботу в суботу. І я себе соромила, що я, молода католичка, йду на роботу в неділю, а вона — немічна адвентистка —не поступилася своїми переконаннями.

— За чим люди приходили на зустрічі? Чого вони шукали?

— Переважно люди шукали Слова Божого, хотіли читати і роздумувати над Євангелієм, адже в загальному доступі його не було, все було під забороною. Я попросила у тата дістати нам примірник Нового Завіту російською мовою. Його знайомий, баптист, подарував мені таке Євангеліє. Пізніше ми почали їздити до родичів до Польщі, звідки я насмілилася привезти 20 примірників Біблії російською мовою! Вважаю, що лише завдяки Божому провидінню прикордонники не знайшли у мене під матрацом такий скарб. Я привезла їх до Москви. У моїх московських друзів була велика радість від такого дару.

— Крім регулярних зустрічей, чи здійснювалася ще якась діяльність?

— Ми робили журнал «Заклик» («Призыв» в ориг.). Це був самвидав. Матеріали до журналу передавалися з міста до міста, а там він передруковувався у кількох примірниках під копірку. Друкарську машинку мені дав ще тоді просто священик Ян Пурвінський, аби я друкувала катехетичні матеріали. А я ще дещо друкувала на ній. Власне, Сандр був затриманий у Новограді‑Волинському з шістьма примірниками щойно надрукованого мною чергового числа журналу. Він віз їх для львівської екуменічної спільноти. Пізніше я отримала листа від нього з такими словами: «Продукти псуються. Спекотно. Сховай до холодильника». Я зрозуміла, що він мав на увазі… Але, на жаль, КДБ теж зрозуміло.

Надзвичайно допомагала нам святої пам’яті пані Рузя, католичка, людина надзвичайно вірна церкві, тиха допомога якої була просто неоціненна. Вона працювала в типографії та потай робила палітурки наших видань, діставала папір, копірку. У нас була таємна домовленість із нею. Я приносила до костелу пакетик із матеріалами, залишала його в певному місці, вона ж його пізніше підбирала, а після виконаної своєї роботи знову залишала його для мене у визначеному місці.

— Хто і про що дописував у «Заклику»?

— Більшість статей писав Сандр. Це були матеріали про історію екуменізму, про асамблеї Всесвітньої ради Церков, новини з Тезе, листи єпископа Кентерберійського, а також сповіді‑свідчення багатьох людей про свій шлях до Бога.

— За вами постійно стежили?

— Коли кадебістам стало зрозуміло, що існує організована група представників різних віровизнань, почалися серйозні переслідування. Вже за рік від початку діяльності за нами стежили, вели прослуховування квартири. Якось знайомий мого брата, чиї батьки жили в квартирі над нами, просить брата терміново приїхати в гості до Бердичева. Там розповідає, що вчора у квартирі його батьків зірвали підлогу і встановили мікрофони для прослуховування нашої квартири. Брат, своєю чергою, наступного день запрошує мене на прогулянку до парку, де застерігає від небезпечних розмов вдома. А я по черзі попереджала усіх учасників наших зібрань. Наступні півроку наші розмови мали суто світський характер. А пізніше було підіслано дівчину, яка передавала службам усе, що відбувалося у нашій спільноті.

1983 року, коли прийшов до влади Андропов, стало зовсім сутужно. Ми зрозуміли, що нас будуть жорстоко пересіювати. У Житомирі вже ходили по п’ятах, у мене здійснили несподіваний обшук. Я вирішила їхати до Москви, щоб уникнути найгіршого. Але й у Москві за мною постійно стежили. Я усвідомлювала, що можу усіх таким чином підставити, привівши «на хвості» КДБ. Тож я повернулася до Житомира, а через день мене заарештували…

— Вам не спадало на думку все це покинути, адже постійне перебування в напруженні могло виснажити? Крім того, можливо, хотілося побудувати родину, мати розмірене спокійне життя?

— Зовсім ні! Не думалося про створення родини, мені це й на думку не спадало. Було тільки одне прагнення: навертати людей. А доки небезпека нас не торкнулася безпосередньо, доки нас не били, не чіпали, — було переконання, що я нічого злого не чиню, за що б мене могли заарештувати.

— Як відбулося затримання?

— Усе сталося за класичним і модним для радянських служб сценарієм. Зранку, близько 5‑ї години, входять до квартири люди і запрошують проїхатися з ними, ненадовго, для з’ясування деяких питань. Жодного звинувачення, повістки. Батька вже тоді не було, а мама, мабуть, відчула справжню небезпеку, благословила мене, розуміючи, що я швидко не повернусь…Так мене забрали.

— За якими статтями Вам було висунуто звинувачення?

— Перша: розповсюдження антирадянської літератури. На суді викликали свідка, який був моїм знайомим. Він показав дві книжки антирадянського змісту, які попередньо у мене взяв нібито почитати; друга стаття: під виглядом релігійної діяльності відволікання людей від громадської діяльності. Тобто йшлося про те, що я нібито переконувала людей не вступати до комсомолу. Чому це мені «повісили»? У нашій спільноті справді була дівчина з Вінниці, яка під впливом наших молитов вийшла з комсомолу. Цього я навіть не знала. Хоча пізніше «на зону» до мене приїжджали кадебісти й самі ж зізнавалися в тому, що, звісно, не це було причиною ув’язнення. Їм понад усе важливо не дати нам, християнам, можливості примиритись у вірі.

— Чому, на Вашу думку, для них це становило загрозу?

— Якщо існує єдність між людьми, їх важко перемогти. Знаємо прислів’я: розділяй і володарюй. Тобто варто посіяти ворожнечу між католиками, православними, протестантами, і тоді значно простіше буде ними керувати. В «Заклику» ми писали, що екуменізм для комуністичної влади був гіршим від усього.

— Який вирок було винесено судом?

— За 20 днів «склепали справу»: зібрали громадськість, зробили показовий суд, потім написали осудливу статтю в місцевій газетці. Як наслідок — 5 років «зони» у Дніпродзержинську (це була кримінальна зона) і 5 років висилки у Кемерово. Але насправді, за моїми статтями, це означало, що мене триматимуть доти, доки я не зміню своєї світоглядної позиції. У мене було чітке усвідомлення цього, тож маму я попросила роздати усі мої речі, бо вважала, що мені вони більше не знадобляться. Ніхто не сподівався, що ця державна машинерія колись розвалиться. Вона виглядала по‑диявольськи непорушною. Тому розпад Радянського Союзу я вважаю справжнім чудом Господнім.

— З ким і з чим Вам випало зустрітися «на зоні»?

— З кримінальним світом. Безперечно, це страшний світ, але з кримінальними злочинцями у мене було значно менше проблем, ніж із владою там, «на зоні», чи у в’язниці. Кримінальні мене не зачіпали. Деякі захищали, інші навіть поважали, мовляв, ти пішла проти системи. Чого не скажеш про «начальників», які постійно давали більше роботи, ніж призначалося; крали речі, за які робили стягнення; не передавали листів і посилок. Згодом, після звільнення, ледь не першим питанням від західних спільнот було, чи я отримувала їхні передачі, їх було близько 200. Звісно, я їх не отримувала. Листи теж доходили лише від матері та братів. Навіть мамине привітання польською мовою «niech będzie pochwalony Jezus Chrystus» («Слава Ісусу Христу» — Ред.) був недозволеним. Іноземна мова! Тож на моє прохання брат переконав маму викинути це християнське привітання зі своїх листів.

— Скільки років тривало перебування на зоні?

— Порівняно недовго: 3,5 років. Я готувалася до пожиттєвого ув’язнення, а тут почалась перебудова і нас почали випускати. Звільнили також отця Йосипа, Сандра. Вважаю, на його долю випало найбільше випробувань, бо він перебував понад два роки у психіатричній лікарні. Після усіх психотропних речовин, які отримував Сандр, за всіма законами фізики та хімії, здоровими не повертаються. Та попри це, він вийшов із лікарні абсолютно здоровий — фізично і психічно. Безперечно, це було чудо Боже.

— Вас було звільнено. Що ви відчували: злість, пустку, надлам? Може, навпаки, енергію до подальших дій?

— Звісно, була втома, проблеми зі здоров’ям. У мене протягом року після звільнення постійно боліла голова. Для організму всі роки ув’язнення були як перманентний стрес, а на волі організм почав відходити від цього стану. Ні на кого злості я не тримала. Бачилася з тими, хто мене зрадив… Усе їм пробачила.

— Вони просили пробачення?

— Один із них, якось так мимохідь сказав, що такий був час. Інша людина каялась і щиро просила пробачення. Знаю, благодать прощення цим людям дав мені Господь.

— Що було потім, «Екумена» продовжила свою діяльність?

— Усе було інакше: відчувалася свобода; ми продовжували збиратися, вже навіть у храмі. З’явилося безліч релігійної літератури у вільному доступі. 1989 року ми заснували недільну школу в клубі заводу «Електровимірювач», куди батьки приводили діток, а пізніше за їхнім же посередництвом самі прийшли до церкви, хтось до католицької, інший — до православної; ще інший віднайшов себе в протестантизмі. Була вперше поставлена у цьому ж клубі різдвяна вистава для всього міста. Це була жива євангелізація в образах.

Завдяки просьбам батьків 6‑річних випускників недільної школи та за фінансової підтримки християн з Італії ми заснували першу приватну школу Житомира «Всесвіт». Згодом нас хотіли закрити, але усе минулося. Треба віддати належне батькам, які не побоялися віддати дітей до новоствореної школи, бо бажали для них виховання саме в християнському дусі. Багато хто з батьків долучився до наших традиційних екуменічних зустрічей навколо Євангелія. Самі вони абсолютно різних християнських деномінацій.

— Якщо можна було повернутись у минуле: чи змінили б Ви щось, чи вчинилили б інакше в тій чи іншій ситуації? Чи шкодуєте про щось?

— За те, що Бог мене так вів, за все, що Він мені дав, за тих людей, кого поставив переді мною, я дуже Йому вдячна. Не шкодую про колишнє, але й не хочу, щоб це все повторювалося. Зараз теж життя по‑своєму тяжке, диявол хитріше сьогодні працює, однак людина тепер має свободу!

— У чому для Вас полягає екуменізм?

— Це примирення християн, не об’єднання, а саме примирення. Якщо нам буде боліти ворожість між християнами так, як болить вона Христу, тоді наші молитви за єдність не будуть одним тижнем на рік; тоді Господь сам на свій спосіб приведе нас до однієї вівчарні.

— Що потрібно в сьогоднішніх реаліях нашій країні для єдності християн? Поява нових екуменічних рухів вірян чи воля церковної влади?

— Гадаю, що потрібне одне й друге. Колись у нас був спільний ворог; потім, отримавши свободу дій, Церкви дещо більше зосередились на тому матеріальному, що колись у них було відібрано. Також нерідко є бажання привести людину до «своєї Церкви» більше, ніж до Бога. Колись отець Олександр Мень говорив: «Нехай кожен православний стане по‑справжньому православним; нехай кожен католик стане по‑справжньому католиком, тоді єдність, екуменізм самі прийдуть». У самій глибині нас ніщо не розділяє. Крім гріха, звісно ж. Ми перебуватимемо у єдності, служачи кожен у своєму покликанні, яке дав нам Христос. Поле для служіння превелике. Більшість людей шукають мамону, а не Спасителя. І церква, тобто ми, християни, повинні показати, що радість і задоволення дає тільки Господь. Також, чомусь так є, що біда нас усіх примиряє. На війні волонтери, капелани діють сумісно, там нема поділу, там уже присутня єдність.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Збір на існування CREDO
Зібрано Залишилося зібрати
11278грн
67817грн
Потрібно зібрати
79095грн
Залишилося
10днів
Розмістити цей блок в себе на сайті

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Житомир
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: