Хто жив у радянські часи, напевно пам’ятає, що комуністична пропаганда завжди звинувачувала Католицьку Церкву в підтримці й навіть активній співпраці з фашизмом.
Для початку спробуємо з’ясувати, кого ця пропаганда називала фашистами. Адже як ті, хто вживали це слово у минулому столітті, так і ті, хто вживають його тепер, здебільшого не переймаються точним окресленням його значення: набагато простіше називати фашистами своїх опонентів. Отож перерахуємо тих, кого було прийнято називати фашистами в Радянському Союзі.
І першим у цьому списку має стояти режим Беніто Муссоліні в Італії, який, власне, сам офіційно називав себе фашистським.
Слово «тоталітарний» чи «авторитарний» в СРСР не вживалось — мабуть, через те, що СРСР сам був тоталітарною державою. Далі фашистськими (ще до війни) називали:
- довоєнну Польщу, особливо за часів Юзефа Пілсудського, а також після його смерті;
- режим Міклоша Хорті в Угорщині. Самі угорці, також і ті, що нині живуть на Закарпатті, не вважають його не тільки фашистським, але й диктаторським — диктаторським вважають режим Салаші;
- уряд Карла Густава Маннергейма в довоєнній Фінляндії. Згадаймо, що Фінляндія була демократичною, парламентською республікою;
- диктатуру Франсіско Франко в Іспанії;
- диктатуру Антоніу Салазара і його наступника Марселу Каетану в Португалії;
- монархії в Румунії та Болгарії;
- режим, що був встановлений у Латвії внаслідок перевороту 15 травня 1934 року, влаштованого прем’єр-міністром Карлісом Улманісом.
Якщо розглянути особливості кожного з режимів, то можна помітити: в них немає майже нічого спільного між собою — і зовсім нічого спільного з італійським фашизмом. Єдине, що їх об’єднувало, — це їхня антикомуністична спрямованість. Тим більше що Пілсудський, Маннергейм, Хорті й Франко не допустили приходу до влади комуністів у своїх країнах.
Вже у повоєнні роки фашистськими назвали режим генерала Хаджі Мохамеда Сухарто, який прийшов до влади після придушення спроби маоїстсько-комуністичного путчу в Індонезії 1965 року, а пізніше — диктатуру Аугусто Піночета в Чилі. У вересні 1973 року генерал Аугусто Піночет усунув від влади лівий уряд, очолюваний Сальвадором Альєнде. Останній, попри згідне з конституцією країни рішення парламенту, відмовився піти у відставку з поста президента і готувався захопити владу насильницьким шляхом.
Можемо, отже, зробити висновок: ярлик «фашиста» радянська пропаганда клеїла на кожного, хто чинив опір ширенню комуністичної зарази. Отже, фашист для радянської пропаганди — це ворог міжнародного комунізму і Радянського Союзу. Тому — якщо Церква не виступала проти тих, хто боровся проти безбожного комунізму, то дивного в цьому нічого немає. Було б дивним, якби було навпаки!
Проте названі уряди були не єдиними, які не тільки й близько не допускали комуністів до влади, але й узагалі забороняли існування комуністичних партій. Таким був, наприклад, уряд Кемаля Ататюрка в Туреччині. Якщо вірити радянським історичним джерелам, ще на початку 1920‑х років, у ході кемалістської революції, провідні лідери турецької компартії були знищені фізично, а комуністична партія в Туреччині довгі десятиліття була заборонена. Однак режим Кемаля Ататюрка фашистським в СРСР ніколи не називали. Й на те були причини: революція 1919-1923 рр. у Туреччині завдавала удару по інтересах країн Антанти, що викликало підтриману цими країнами інтервенцію Греції. За таких умов кемалісти (як і будь-хто на їхньому місці) були змушені шукати союзників. Радянська Росія була зацікавлена у встановленні контролю над чорноморськими протоками. Тому радянський уряд підтримав кемалістську Туреччину, яка від підтримки не могла відмовитися. Між державами встановились партнерські стосунки, які в 1930‑ті роки почали поступово згортатися, мірою нормалізації відносин між Туреччиною та Західною Європою.
Отже, самої тільки антикомуністичної спрямованості правлячого режиму замало, щоб отримати тавро фашистського.
І тут доречно запитати: а чи нічого не забув автор? Адже у списку «фашистських» режимів відсутній «якнайбільш фашистський» — гітлерівський Рейх. Ні, не забув, а зробив це навмисно. І не тільки тому, що, на превеликий подив європейців (особливо італійців), «фашистами» гітлерівців називали тільки в Радянському Союзі — в усьому світі їх називають нацистами. Справа в тому, що з усіх перерахованих країн гітлерівська Німеччина удостоїлась цього останньою. І ніколи б не удостоїлась, якби не напала на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Але Німеччина напала — і називати після цього її режим «соціалістичним», навіть із приставкою «націонал-», якось не випадало.
Більше того: коли після нападу гітлерівської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 року голова Комінтерну, болгарський комуніст Георгій Дімітров сказав Сталіну, що Польщу треба підтримати — «батько народів» відповів: не буде нічого поганого, якщо у світі однією буржуазною фашистською державою стане менше. Слова вождя були почуті й керівникам комуністичних партій розіслали директиву, в якій, зокрема, зазначалося: «Міжнародний пролетаріат у жодному разі не може захищати фашистську Польщу». Але якщо Польща фашистська, то як тоді назвати гітлерівців, які на неї напали? Правильно: антифашистами.
Але це не все: на початку 1950‑х «фашистською клікою» в СРСР називали навіть комуністичний (!) уряд Йосипа Броз Тіто в Югославії: червоного диктатора, який не хотів танцювати під дудку кремлівського «хазяїна». В колишньому СРСР югославський соціалізм вважався більш ліберальним, ніж в інших країнах «соцтабору» , але на початку диктатура Тіто мало чим відрізнялася від сталінської, і репресії проти Церкви, особливо Католицької, там теж були. Отже, щоб заслужити право називатись фашистом, і антикомуністом не обов’язково було бути — досить було не погодитися з наміченою в Москві «генеральною лінією».
І, звичайно, цей перелік буде неповним, якщо не згадати, що після повалення у лютому 2014 року режиму Януковича російський уряд устами свого міністра закордонних справ Сергія Лаврова заявив, що у Києві прийшли до влади «неофашистські, неонацистські та антисемітські сили». Постійність пропагандистських засад подиву гідна.
Але найбільший парадокс полягає в тому, що Беніто Муссоліні ще 1930 року написав: «Більшовизм — це слов’янський варіант фашизму». Той, хто вважав себе творцем фашизму і завдяки кому це слово взагалі увійшло в мову, мабуть, знав, що писав… Більшовики, зі свого боку, зробили все, що від них залежало, аби в цьому разі Муссоліні не можна було звинуватити у порушенні правди.
Що ж до ставлення Церкви до італійського фашизму і німецького націонал-соціалізму, то видається доречним спочатку запитати… у самих націонал-соціалістів. Один із керівників гітлерівського Рейху, рейхсляйтер націонал-соціалістичної партії Мартін Борман писав в офіційному листі до Альфреда Розенберга, що «християнська релігія і націонал-соціалістична доктрина несумісні». В червні 1941 року він же видав спеціальний декрет про ставлення до християнства, в якому наголошувалося: «Слід дедалі більше ізолювати народ від Церкви та її пастирів… Ніколи більше не можна поступатися Церкві впливом на народ і керівництвом над ним. Цей вплив потрібно знищити раз і назавжди» (Цит. за: Нюренбергский процесс. Сборник материалов. Госюриздат, Москва, 1951, т. 2, с. 417). Важко уявити, щоб Католицька Церква (чи будь-яка інша Церква) могла підтримувати тих, хто це проголошував.
В основі ідеології націонал-соціалізму лежала, як відомо, теорія нерівності людей за расовою ознакою. Ще задовго до приходу Гітлера до влади Католицька Церква назвала расизм єрессю. Тих, хто проголошує єресі, Католицька Церква ніколи не підтримувала.
Одним з аргументів на доведення, що католицизм — «профашистська сила», є укладення Латеранського трактату з фашистською Італією 1929 року, внаслідок якого виникла Держава-місто Ватикан, і конкордату з нацистською Німеччиною в 1933‑му. І перший, і другий документи було укладено з єдиною метою: створити умови, які б забезпечили незалежність Католицької Церкви від будь-якої держави, також і від Італії та Німеччини. Чи існувала в ті роки така небезпека? Вона існувала завжди. Згадаймо, наприклад, що на початку ХVIII ст. «імператор і самодержець всєя Русі» Петро І, ліквідувавши Московську патріархію, оголосив себе головою Російської Православної Церкви й на довгі роки зробив її слухняним знаряддям у руках царів. «Самодержавців», які бажали б мати слухняну їм «кишенькову» Церкву, в історії ніколи не бракувало. Такого «бажання» слід було чекати і від фюрера, й від дуче. Так, 1942 року Гітлер висловлювався про необхідність «вирішити проблему Церкви». Не знаємо, що мав на увазі «біснуватий», але відомо, що хоч нацисти і «не вдались до такого крайнього заходу, як заборона сповідувати християнську релігію, вони з року в рік робили все можливе, щоб обмежити вплив християнства на німецький народ… Гестапо призначило «фахівців у справах Церкви» і дало їм інструкції, якими знищення конфесійної церкви визначалось як кінцева мета». Переслідування священиків, конфіскація церковного майна, втручання у випуск релігійних видань, заборона релігійного виховання і доброчинної діяльності, обмеження діяльності релігійних рухів і спільнот стали в гітлерівському Рейху звичайним явищем. Тому, укладаючи конкордат із Німеччиною, Апостольська Столиця старалася забезпечити недоторканість прав німецьких католиків, уберегти їх від можливих репресій. Отже, ні про яку співпрацю з тоталітарними режимами не йшлося: йшлося про те, щоб зробити неможливим використання Церкви у своїх інтересах.
Конкордат між Католицькою Церквою і Російською імперію був підписаний 22 липня (3 серпня) 1847 року. «Проросійською» Католицьку Церкву, однак, не називають.
Другий аргумент – «мовчазна підтримка» нацизму Папою Пієм ХІІ, який, мовляв, не закликав народи Європи до збройного опору гітлерівцям, не виступав із засудженням і протестом проти їхніх злочинів.
Виступати з засудженням ідеології та політики націонал-соціалізму Його Святості не було потреби: це зробив його попередник на Апостольському Престолі, Пій ХІ. Написана ним енцикліка «Mit brennender Sorge», яка містила засудження расизму, була прочитана у Вербну неділю 1937 року в усіх католицьких парафіях Німеччини. А щодо протесту проти злочинів… У серпні 1942 року Святіший Отець мав намір виступити в пресі з протестом проти масового знищення євреїв. Але в день, коли текст заяви мав бути зданий у набір, Папа дізнався, що на аналогічний офіційний протест голландського єпископату гітлерівці відповіли арештом за одну ніч 40 тисяч євреїв, яких одразу ж відправили до концтаборів, а там — до газових камер. «Якщо лист голландських єпископів коштував життя 40 тисяч людей, то мій протест міг би коштувати життя 200 тисяч. Я не можу взяти за це відповідальність», — сказав спадкоємець Престолу св. Петра і спалив заяву (цит. за: A. Bardecki. Zawsze jest inaczej. Kraków, 1995, c. 128‑129).
Можна звинуватити Святішого Отця у боягузтві — нехай, але він боявся не за себе. Можна припустити, що його рішення було помилковим (мовляв, гітлерівці все одно знищили тих людей) —але він помилявся, не шукаючи вигоди для себе, а дбаючи про життя інших. Втім, самі євреї підтверджують шляхетність позиції як Папи Пія ХІІ, так і всієї Католицької Церкви. «Папа особисто, Святий Престол, нунції, всі Католицька Церква спасли від неминучої смерті 150-400 тисяч євреїв», — стверджував колишній консул Ізраїля в Мілані Пінхас Е. Л. Піде (цит. за: 100 punktów zapalnych w historii Kosciola,Warszawa, 1995,c. 288).
І до цього можемо додати, що не одні тільки євреї можуть завдячувати врятуванням життя католикам — священикам, ченцям і мирянам , але й тисячі інших людей, яким під час війни загрожувала небезпека. Адже в католицьких храмах і прихрамових будинках, починаючи від Ватикану і кінчаючи сільськими парафіями по Європі, в монастирях і домах віруючих не раз знаходили притулок і втікачі з полону, й ті, хто ухилявся від вивезення на примусові роботи до Німеччини, і учасники руху опору, яких розшукувало гестапо, і поранені партизани.
Ще один аргумент тих, хто хоче довести співпрацю Католицької Церкви з нацистами: на окупованих територіях колишнього СРСР, зокрема — в Україні, німецькі окупанти дозволяли відкривати католицькі храми, закриті радянською владою.
Так, окупанти, щоб показати себе не загарбниками, а визволителями, справді дозволяли відкривати храми. Але ж не тільки католицькі … І якщо католицькі храми відкривались, як звичай, тільки з волі окремих діячів окупаційної адміністрації, то відновлення на окупованих територіях Православної Церкви було проявом цілеспрямованої політики нацистського керівництва. Американський католицький священик о. Леопольд Браун, який під час війни був настоятелем одного з небагатьох в СРСР діючих римо-католицьких храмів — св. Людовика у Москві — написав цікаві спогади, які лягли в основу виданої 2012 року в Москві книжки «В тени Лубянки. О судьбах настоятелей церкви Святого Людовика Французского в Москве». В ній наведено, зокрема, такі факти. Гітлер особисто, вважаючи, що «росіяни хочуть, аби їм дали вільно відвідувати церкву», виділив на відновлення Православної Церкви в Росії один мільярд рейхсмарок (с. 328). У перший день окупації міста чи населеного пункту військовим комендатурам велілося організувати урочисте богослужіння, офіцери мали бути на ньому присутні в парадній формі. Богослужіння транслювалися по радіо, щоб їх могли почути віруючі по другий бік фронту. Як пише о. Леопольд, «уся Москва шепотіла про свободу богослужінь, отриману під німецькою окупацією». Окупаційна адміністрація також активно допомагала населенню відновлювати храми (католики свої храми, здебільшого, відновлювали самотужки — звісно, якщо не знаходився якійсь німецький офіцер або посадовець-католик, до якого можна було звернутися по допомогу). Аби притягти на свій бік духовенство з російських емігрантських кіл, Гітлер ще 1938 року створив таємний фонд для фінансування будівництва православного собору в Берліні, було відкрито російські церкви в усій Німеччині. І таких фактів — безліч. Але Російську Православну Церкву у співпраці з нацистським режимом не звинувачують!
Нині важко впевнено сказати, чи були серед католицького духовенства держав фашистського блоку та окупованих ними країн ті, хто виправдовував чи навіть відверто підтримував тоталітарні режими. Уникнути трагічних помилок в той непростий час було важко. Спробуймо поставити себе на місце тих, хто пережив червоний терор у Західній Україні, наприклад, або в країнах Балтії. Чи не могли вони побачити в німецькому вторгненні, особливо — на самому початку війни, не зміну окупантів, а довгоочікуване визволення? Особливо ті з них, кого напад гітлерівської Німеччини в буквальному сенсі рятував від більшовицьких репресій? Водночас — і це достеменно відомо — в Україні (як, до речі, і в сусідній Польщі) жоден римо-католицький священик не заплямував своєї сутани співробітництвом з окупантами. Більше того: багато з них брали безпосередню участь в антинацистському опорі. Якщо казати про Україну, то можемо назвати імена священиків Антонія Хоміцького, Фаустина Лісецького, отця (згодом єпископа) Рафаїла Керницького, Андрія Гладисевича, Віктора Кривенчука та інших. Багато зі священиків, зокрема — усі названі тут, були звинувачені сталінськими «визволителями» у… співпраці з гітлерівцями. А свідчення офіцера радянської держбезпеки Кочеткова (учасник партизанського руху на Рівненщині) про те, що створений о.Антонієм Хоміцьким підпільний осередок активно допомагав як польським, так і радянським партизанам, сприяли тому, що священика звільнили задовго до закінчення терміну ув’язнення. Тому можемо сміливо сказати: ті, хто намагаються звинуватити Католицьку Церкву в підтримці фашизму (нацизму чи будь-якого іншого -«изму») — в Україні чи будь‑де, комуністи чи будь‑хто інший, — не роблять нічого нового. Вони лише тупо повторюють те, що півстоліття тому намагалася вбити людям у голови сталінська пропаганда.
І тим, хто це повторює, і тим, хто цьому вірить, треба сказати про численні приклади мучеництва католиків, духовенства і мирян, під час Другої світової війни. Про долю св. Максиміліана — польського священика, який, щоб урятувати життя іншого, прийняв мученицьку смерть в концтаборі Аушвіц (Освенцім). Про св. Терезу Бенедикту від Хреста, більш відому за її світським ім’ям як Едіта Штайн — монахиню-кармелітку єврейського походження, яку в числі 40 тисяч інших заарештували у відповідь на згаданий лист голландського єпископату. Її життя обірвалось у газовій камері того ж самого концтабору. Про багатьох інших католиків…
І останнє: «Хто без гріха, нехай перший кидає камінь» (пор. Йн 8, 7). Комуністам у колишньому СРСР слід нагади про пакт Молотова–Рібентропа, а «лібералам» у Західній Європі — про Мюнхенський пакт 1938 року. Адже саме їх укладення відкрило Гітлеру «зелену вулицю» для розв’язання Другої світової війни. Слід нагадати і про зрадницький удар, завданий 17 вересня 1939 року в спину Польщі, яка, стікаючи кров’ю, самотньо боролася з гітлерівською Німеччиною, і про те, що до 22 червня 1941 року Радянський Союз був фактичним союзником Гітлера (СРСР постачав Німеччині нафту, ліс, продовольство, кольорові метали та інші стратегічні матеріали; німецькі літаки, які бомбили польські міста, орієнтувалися за сигналами радянських радіомаяків; німецькі допоміжні крейсери, що розбійничали на океанських просторах, заходили в радянські порти для перепочинку, ремонту й поповнення запасів; розвідки обох країн обмінювались інформацією і т.д. — прикладів можна навести безліч). Нагадати про згадану директиву Комінтерну щодо Польщі; про те, що те ж саме керівництво Комінтерну до нападу Німеччини на Радянський Союз веліло комуністам утримуватись від участі в антинацистському опорі на окупованих територіях. І тоді відповідь на питання, хто підтримував фашизм, стає зрозумілою та очевидною.
фінансово.
Щиро дякуємо!
