Колись я почула цікаву думку: перед тим, як обрати професію, треба подивитися на цей світ і побачити в ньому проблему, яку ти хочеш вирішити. Думаю, це дуже добрий метод розпізнавання свого християнського покликання в тому глибшому сенсі – своєї життєвої місії, як християнина.
Сьогодні до вашої уваги розмова з молодими дівчатами-українками: Катериною Катращук і Єлизаветою Доценко – фаховими лікарками, які не побоялися відповісти на Божий поклик служити своїми професійними вміннями і знаннями далеко за межами Батьківщини, там, де справді цього гостро потребують. Ліза і Катя працюють у Курдистані – на півночі Іраку. Вони розповіли про досвід їхнього перебування в Іраку, переживання Бога і ставлення близьких.
Про рішення поїхати в Ірак
Катерина:
Це була моя мрія ще з раннього дитинства. Коли почалась війна в 2003, я дивилась про це у новинах і тоді сказала своїй бабці, що хочу бути лікарем та працювати в Іраку. Тоді мені було може років дванадцять. Сказала: «Бабцю, якби мені було 18, я би вже туди їхала!». Ну от, минуло 14 років – і я тут!
Коли я завершувала навчання на інтернатурі, то вже знала, що хочу робити, мала йти працювати в лікарню психіатром. І от одного вечора мені прийшло повідомлення від друга, брата-єзуїта. Він запитав мене, чи не знаю я когось – чи може сама б хотіла – поїхати в Іракський Курдистан працювати лікарем в таборі для біженців. Пам’ятаю, у мене тоді все похололо всередині. Та це ж моя мрія!
Єлизавета в праці
Єлизавета:
Я ніколи не задумувалась про те, щоби поїхати в Ірак. Останнім часом думала собі про Схід України. Але я мала чітке бажання бути в тому місці, де я справді потрібна. Я не уявляю себе десь, працюючи в лікарні. Про цей проект Катя мені вже давно розповідала. Але тоді я ще закінчувала інтернатуру, відповідно поїхати не мала як.
Я сумнівалась між Сходом України й Іраком. Але тут люди справді живуть у значно гірших умовах.
Роблячи свої щоденні справи, я не мала відчуття, що роблю щось вагоме. І в той вечір мама каже: «Ліза, думай, що ти будеш робити зі своїм майбутнім далі». І в той самий час мені написала Катя, що вже за два тижні потребують лікаря. Я зрозуміла: ось вона – відповідь. Потім я довго і багато молилась. У мене було питання, чи я не втікаю. Але дуже хотіла їхати. Пізніше почула такий внутрішній голос: «Добре, якщо не хочеш, то не їдь, але тоді чого ти стільки питаєш?» (Сміється).
Місто
Про ставлення до такого кроку рідних і друзів
Катерина:
Моя мама завжди знала, що це моя мрія. Я одразу не відписувала на повідомлення, щоби не робити поспішного рішення. І наступного вечора (то була неділя) після Літургії підходить до мене отець і каже: «Катю, а ти не хочеш поїхати?». Так, хочу. Тоді я вже відписала і почала заповнювати всі необхідні документи.
Мама спочатку серйозно не сприймала, але коли я показала квитки «Львів-Ербіль», то перестала зі мною розмовляти – вона була в шоці. Але пізніше сказала: «Я розумію, що це твоя мрія і що ти вже доросла. І я тебе благословляю». Щоразу, коли я приїжджаю, вона чекає і зустрічає мене; благословляє, коли я знову їду. Завжди молиться і підтримує. І тепер вже майже не переживає, бо я постійно ділюсь, що з нами відбувається.
А щодо тата, то він не переживав. Він мені завжди каже: «Будь обережна і дивися, хто біля тебе, май розум!».
Зруйноване місто
Єлизавета:
Я почала мамі про це говорити ще з літа: от Катя на такому проекті, я теж думала, щоби поїхати. А потім в листопаді вже відправила CV, але ще не мала остаточної відповіді. Я подзвонила мамі сказала, що подала аплікацію. Вона була в шоці. Вона ніколи не казала мені категоричного «ні», але я бачила, що вона стресує. Потім казала: «Якщо вважаєш, що для тебе так краще, то їдь.
Перші тижні я відправляла фотографії, що я їм і де сплю. Бо хотіла спростувати ось цю картинку в голові: вони живуть в якихось кемпах, навколо військові з автоматами. А тут приїжджаєш все і зовсім по-європейському: ми не живемо в наметах, живемо в європейській команді в будинку, у нас звичний побут. Перші тижні були критичними, я надсилала мамі все у фото, а потім, мені здається, її трохи відпустило. І ми навіть перейшли на новий рівень порозуміння з мамою – партнерський.
Брат мені ніколи нічого не сказав, але я відчуваю, що він пишається мною.
Будні мобільної клініки
Що ж кажуть друзі?
Катерина:
Є різні друзі. Багато друзів, на жаль, «відсіялось», коли я сюди приїхала. З кимось ми перестали спілкуватись, але залишились ті, які дуже вірні, які підтримують, запитують. Наша робота пов'язана з тим, що у нас можна все на світі побачити. Так як я молодий лікар, то не все знаю. Часто телефоную до знайомих друзів-лікарів і питаю поради: ще ніхто з них ніколи не відмовив, завжди допомагають. Багато друзів радіють за нас, переживають і моляться – це ми точно знаємо.
Єлизавета в праці
Єлизавета:
Найбільше я переживала за «Обнову», бо я у вересні знову була обрана головою, а тут в грудні маю їхати – кидаю організацію. Дехто з обновлян мені казав: «Якщо хочеш їхати — їдь, бо інакше потім все життя будеш кусати лікті».
Також правда, що деякі друзі відсіялись: тут не маєш змоги щодня контактувати і хтось цього не витримує. Може це тимчасово.
Катерина під час праці у мобільній клініці
Про поклик поїхати
Єлизавета:
Мій вибір не був логічним. Все мені казало: ти не можеш поїхати з України, тобі треба подумати, де далі працювати. І якби я думала чисто прагматично, то напевно б не поїхала. Але це було щось таке, що кликало, я не можу цього передати. Це таке відчуття, наче пазл складається: тебе потребують і ти можеш щось дати. Хоча тепер я розумію, що отримала тут значно більше, ніж дала. І молитва: я дуже чітко відчувала, що Бог благословляє це рішення: «Так, їдь».
Зруйнована катедра в Каракоші
Катерина:
Як я вже казала, це була моя мрія. І коли вона почала реалізовуватись, довкола неї було дуже багато радості. Був також страх, бо ти не знаєш, куди їдеш, як і що. Я почала читати, переглядати відео про те, що тут відбувається, які можна легко знайти на Ютубі, котрі пояснюють, що сталося, чому є так багато біженців. Пам’ятаю одну фразу отця, який залишився тут із біженцями. Він сказав, що від ІДІЛу ніхто не захищений: вони так само живуть в Європі, Австралії, Америці – поруч із нами. Так, зараз тут, в Іраку, є дуже багато переслідуваних християн. І якщо ви можете щось зробити – зробіть, не сидіть на місці!
Команда STEP-IN
Перші враження і перші робочі будні
Єлизавета:
Почалось із того, що для мене придумали жарт ніби тут є одна із Словаччини, яка буде перевіряти всі мої папери, чи я буду якісь книжки читати. Я була така насторожі: я не боялась Іраку, але боялася особи, що перевірятиме (сміється). Ми для кожного, хто приїжджає, придумуємо якийсь жарт.
Перше, що вражає — це зовсім інші ландшафти, ще коли їдеш з аеропорту. Зовсім інші відчуття. Як гелікоптери літають над містом періодично.
Перші робочі дні вразили колоритом пацієнтів: християни, мусульмани, єзиди. Старшого віку – завжди в традиційному одязі. Робота через перекладача.
Кажеш пацієнту: «Прийдіть за два тижні на перевірку, хочу ще раз вас побачити», а він відповідає: «Ін шалла», — на все воля Божа. Це означає, що він не дуже збирається приходити, але якщо Бог захоче, то він прийде.
Вразив колорит – починаєш смакувати східну різноманітність.
Табір
Катерина:
Коли я прилетіла в Курдистан, то вже наступного дня ми поїхали у величезний табір (більше ніж на 30 тис. людей). Мене вразило, скільки людей справді потребують допомоги. Є люди, які дійсно хворі, а є ті, кому психологічно важко. Не завжди вміють виражати свої емоції, і це переходить в психосоматику. Ти можеш не побачити нічого особливого, але болить, хоча ніяких підтверджень тому немає. Таким був мій перший день. Було дуже багато людей, близько 200, кожен намагався пробратися до лікаря. Але в нас є правило, що кожен лікар може прийняти 20-30 пацієнтів, не більше, щоби кожного побачити і добре здіагностувати…
Команда «STEP-IN»
Про організацію «STEP-IN»
Катерина:
Університет здоров’я і соціальної медицини ім. св. Єлизавети (VŠ ZSP v. Alžbety), що в Братиславі, має близько 70 проектів у 18 країнах світу. І один з таких проектів був заснований у 2014 році в Іраку. Назва нашого проекту — це скорочена абревіатура від Saint Elizabeth Project for Iraq in Need.
Остання літера в назві нашого проекту – не латинська «n», а арабська “нун”. Це знак християн тут, в Іраку. Таким символом активісти ІДІЛу позначали будинки християн. Це скорочено від «назарянин», так тут називають християн. Цей знак на дверях будинку означав, що люди мають або стати мусульманами, або заплатити викуп, або – смерть. Тому люди втікали.
Знищений будинок медбрата
Зараз ми маємо три клініки.
Перша в м. Ербіль – у столиці іракського Курдистану. Тут переважно біженці зі сторони Мосула, з Каракоша – християни. Місцевий єпископ винайняв для них будиночки: з вікнами-дверима, водою і світлом. Там люди поселилися цілими сім’ями. І там же ми відкрили свою першу клініку. Ми приймаємо всіх людей: туди приходять і мусульмани, і єзиди, і християни, біженці і місцеві мешканці.
Друга клініка вже поблизу міста Догук – Табір Давудія. Він налічує більше, ніж 5 тисяч людей. Там ми відповідаємо за увесь сектор охорони здоров’я. До нас приходять не лише хронічні пацієнти, і різні вірусні та бактеріальні інфекції, також стають на облік вагітні жінки. Ми не проводимо оперативних втручань – направляємо в лікарні. Є сектор, який відповідає за вакцинацію. Є сектор, який дбає про гігієну в таборі.
Реєстрація пацієнтів, мобільна клініка
Третя клініка – це наша мобільна клініка. Ми щоранку автом в робочі дні їздимо у різні села навколо Дохука і там надаємо допомогу потребуючим.
Також чекаємо дозволу на відкриття четвертої – в місті Каракош. Як я згадувала раніше, це місто одне з найбільших християнських міст і вже звільнено від терористів. Люди починають повертатись до своїх домівок. Але, на жаль, лікарні зруйновані…
Пацієнти
Переживання Бога, віра і Церква
Катерина:
Моє перебування тут – це плід відносин і стосунків із Богом. Кожнісінький день відчуваю Його любов до мене, навіть будучи з людьми у стражданнях.
Але є різні періоди. Пам’ятаю, була така ситуація, коли я прочитала в новинах, що у Франції ісламісти вбили священика. Мене тоді охопила така лють, що я плачучи молилась: «я тут, за 50 км від столиці ІДІЛу, допомагаю також мусульманам, а в Європі вбивають мого священика. Наступного дня ми поїхали в табір і наша фармацевт, яка є мусульманкою підійшла до мене і сказала: «Лікарю, я маю для вас подарунок». — Вона простягнула мені вервичку і сказала: «Я не знаю, що це, але я бачила, що ти маєш це в руках. Я знайшла її в антикварному магазині». Тоді до мене дійшло, що іслам – це не ІДІЛ. Щодня я бачу, як Бог працює.
Також тут дуже гарно можна пізнавати Старий Завіт, уявляти собі місцевість. У нас є перекладач: він Йона і він – з Ніневії (сміється).
Маю мрію – випити кави в Мосулі. Я дуже вірю в те, що коли його звільнять від терористів, туди можна буде вільно приїхати і там я зможу написати останню сторінку своєї книги, яку власне пишу.
Чітко розумію, що це Бог нас вибрав. Щодня є за що дякувати.
Катерина в таборі
Єлизавета:
У звичному житті намагаєшся тримати Бога в центрі, але не завжди виходило. Тут ти є в іншому контексті і цей зв'язок з Богом стає чіткішим, більш персональним. Бог – це перша дорога, яку обираєш.
Наші перекладачі-християни говорять ассирійською мовою, яка найближча до арамейської, якою говорив Христос. Таке відчуття, що доторкаєшся до біблійної географії, місць, до того, як вони моляться – фактично, доторкаєшся до витоків.
І третє: для мене величезним досвідом було відкриття інших. Я відчувала, що по-різному відкриваюсь, якщо пацієнт – християнин або якщо єзид чи мусульманин. Але я молилась і Бог це вирівняв.
Катерина:
Тут із нами також є священики, які приїжджають з інших країн, які розмовляють англійською. Вони працюють з місцевими людьми, але також з нами – громадськими організаціями. Це дуже добре, коли отець говорить англійською мовою. Бо коли є потреба сповіді чи розмови, ти можеш подзвонити і зустрітись – це не проблема. Тому завжди говорю своїм друзям-семінаристам, добре вчіть також іноземні мови.
Пацієнти
Щодо інших релігій
Катерина:
Всі ми Божі діти (сміється). Коли Ісус євангелізував, Він спершу давав їм те, що їм потрібне: зцілював, давав хліб, був із тими людьми. Я не приїхала когось тут навертати. Але я свідома, що своїм прикладом я показую людям, який мій Бог.
Часто з пацієнтами ми говоримо про Бога, бо в цій важкій ситуації це єдине добре, що вони бачать. Інколи питаю : «Чи ви можете піти в Лаліш?». Це єзидська святиня, як для католиків Ватикан. І люди починають усміхатися, хоч хвилину перед тим плакали. І вони тішаться, що я це сприймаю, хоч знають, що я християнка.
Я нормально ставлюся до усіх релігій і вважаю, що нам є чому повчитися і в мусульман, і в єзидів, особливо в їхньому ставленні до сім’ї. Під час терапевтичних сесій із жінками на завершення завжди в тиші молимось, разом…
Дистрибуція молока
Єлизавета:
Спершу, коли приїхала, дивилась так: «І це вони роблять інакше, і це». А потім так думаю: «Закрийся, слухай і спостерігай». За таких важких обставин вони дали собі раду завдяки тому, що в них сім’я є дуже великою цінністю.
У таборі був похорон і того ж дня до нас поступило п’ять жінок із важким психічним станом. Це помер брат однієї з них. Наш перекладач підійшов до неї – бачив, може, вдруге в житті – взяв за руку і каже: «Тепер я буду твоїм братом: все, що ти могла йому сказати, можеш сказати мені, чим він допомагав тобі, я можу допомогти тобі». Мені тоді мову відняло. Наскільки це говорить про культуру спільнотності.
Табір
На завершення дівчата кажуть, що потреба в лікарях є дуже актуальною.
Якщо ви маєте лікарський досвід більше, ніж 3 роки, вільно володієте англійською мовою то може, саме ваше серце готове відгукнутися на поклик? Може, саме вас Господь вибрав, щоби служити Йому там, в Іраку? Щоб бути Його руками і лікувати рани інших?
Детальнішу інформацію щодо особливостей праці й оплати, можна отримати безпосередньо контактуючи з Катериноою за допомогою електронної пошти: katekatrshchuk@gmail.com
Діти з Сінджару
фінансово.
Щиро дякуємо!
