«Не було у нього моментів, що він був суворий, а потім милосердний; він завжди був однаковий», — так згадує єп. Яна Ольшанського один із його найближчих співпрацівників, пан Станіслав Нагорняк, нині — органіст кафедрального собору свв. апп. Петра і Павла у Кам’янці-Подільському, а у 1970‑х рр. — звичайний хлопець, який 12 років супроводжував отця Яна в його душпастирській праці у Маниківцях.
У розмові з CREDO п. Станіслав поділився спогадами про єпископа Ольшанського, які, сподіваємося, й нашим читачам дозволять перенестися у ті далекі дні та, може, дещо з іншого боку пізнати того, кого називають пастирем і фортецею Церкви на Поділлі.
Станіслав Нагорняк і досі у найменших деталях пам’ятає свою першу зустріч із єп. Яном Ольшанським.
Із отцем Яном я вперше зустрівся у кінці жовтня 1965 року. До нас [пан Станіслав походить із м. Бара Вінницької обл. — Ред.] час від часу приїжджали кс. Дажицький та кс. Хоміцький — раз на місяць, може. Ми чули про них, що то великі постаті, вони сиділи [у тюрмах], багато зробили…Пам’ятаю, я був ще малим хлопцем, як батько приїхав після відкриття храму у Струзі [село на Хмельниччині. — Ред.]. Це 45 кілометрів від м. Бара, батько дістався туди велосипедом. І розповідав нам про великого проповідника ксьондза Яна Ольшанського. Це був 1957 рік. Він сказав тоді, що дуже хотів би, аби й ми його побачили.
Прийшли роки, коли знову загострилися переслідування священиків, їх почали висилати до Польщі — виїхав кс. Вільк, наприклад, кс. Ольшовського зі Жмеренки теж влада вислала до Польщі; а кс. Ольшанського за кару вислали до Маниковець. Для нього це справді була кара: село в глушині, до якого важко було дістатися… Люди мені казали, що вони не хотіли священика: вони просто відзвичаїлися, адже після таких жорстоких репресій там священика не було. Люди доїжджали до Городка або до Гречан; вони їздили, аби охрестити дітей, і на тому кінець. Нове покоління думало, що з ним робити, із тим священиком. Розповідали мені, що гадали, ніби йому треба буде щодня барана на стіл класти. «Ми не хтіли, а нам його дали», — казали мені згодом жінки.
Каплиця у с. Маниківці
Як прийшов мені час іти до війська, приятель мого батька Алоїз Брамський відвіз мене мотоциклом до Маниковець на сповідь. На той момент я єпископа Яна бачив лише на фотографії, знайомий особисто з ним не був. Ми приїхали, була гарна осінь. Доїхали до самого костьола, він поїхав собі, а я чекав на священика. Додам, що також там я зустрів хлопця‑сироту, Льонека. Він навчався в медичному інституті у Вінниці, і єпископ йому допомагав. Ксьондз Ян приїхав дуже пізно. Я пішов до костьолу, трохи надокучав Господу Богу, як то кажуть, але потім побачив фісгармонію і почав грати. Я дуже любив «Аве Марія» Шуберта, заводжу собі в костьолі, що аж мухи повилітали (сміється). І не помітив, як кілька хвилин за моїми плечима уже стояв отець Ян Ольшанський. Коли я закінчив — стрепенувся, адже несподівано побачив його постать… Він поклав на мене руки: «Добже, добже, — жартував він, — я шукаю органіста, і бачу, що він у мене вже є». Пам’ятаю його прохання: «Як повернешся, приїжджай до мене, будеш органістом». Я був аматором, я взагалі про це не думав тоді… Він запросив мене до столу, розпитав, хто я і чому приїхав; я посповідався, потім грав на Службі. Я не розумів тоді, чому жінки не могли зі мною співати (сміється), я співав тоді дуже високо… Отець мене благословив.
Після завершення служби у лавах радянської армії Станіслав Нагорняк розпочне працю у отця Яна та переїде із м. Бар до Маниковець. Час і відстань, хоч як дивно, теж допомогли йому пізнати, яким був єп. Ян Ольшанський.
Моя сестра навчалася у Кам’янці і була на квартирі у католиків, до яких приїжджав кс. Ян відправляти Службу. У неї, мабуть, він і взяв мою адресу та почав писати мені листи до війська. Ті всі листи (також від кс. Дажицького) читали, звичайно, потім до мене підходили із КДБ і розпитувалися… Отець завжди писав привітання на свята. Хто я такий? Таких хлопців до отця приїжджало дуже багато, а він надіслав мені вітання! Коли я вже працював у нього, то дуже дивувався, адже він не дивився, чи то був священик, чи то якась відома людина, чи простий хлопець: він усім писав вітання на свята. Пам’ятаю, як іноді сидів до другої години ночі, але кожному поштівку підписав. У нього був дуже гарний почерк, до речі…
Коли я приїхав у відпустку, відвідав сестру в Кам’янці і вперше побачив місто. Тоді також приїхав кс. Ян. Пригадую, як він тоді мені повторив: «Пам’ятай, я чекаю. Органіста у мене досі нема». Ми разом поїхали до Маниковець, і я тоді пізнав інші Маниківці: була весна, за нами виїхала підвода, привезли й чоботи мисливські із дуже високими халявами — я й не здогадувався, для чого. А виявляється, що там таке болото було, аж потрібно було у них узутися, аби потрапити до костьола. В отця на той час було уже хворе серце, ходити по такому болоті коштувало його багато… Ксьондз Хоміцький запам’ятався мені таким суворим, а от кс. Ян говорив дуже по‑батьківськи з усіма. Дуже багато людей приїжджали до нього і на Службу, і за порадою, з Городка, Гречан, Хмельницького. Ми приїхали, і на отця уже чекали люди.
Отож, я знову виїхав на півтора року і не думав про те, що повернуся до Маниковець. Я готувався вступати до інституту в Харкові, мав направлення від нашої швейної фабрики. Та ми знову зустрілися, в Гречанах на святої Анни. Органіст із тієї парафії сказав тоді кс. Яну: «Ми вам його віддаємо!» Ксьондз Кучинський теж був там і каже до кс. Яна: «Можеш його забирати!» Я не надав цьому ваги, люди однак дізналися про це. То були важкі часи: кс. Яну треба було постійно їздити, люди просили, щоб із ним хтось був. Він їздив часто автобусами, із ним боялися їздити і за нього дуже боялися. Органіст не був аж так людям потрібний — вони хотіли, щоби я просто супроводжував отця. А мій тато хотів, щоб я був ксьондзом, почав також мене з дому випихати (сміється).
“ «Якщо ми їхали у машині, він увесь час молився Розарій — без кінця: закінчили і починаємо знову»
Батько поїхав зі мною до Хмільника, до ксьондза Крапана, щоб із ним про навчання домовитися. Люди не давали спокою, я пішов працювати до єпископа Ольшанського. Про інститут і про все інше довелося забути (сміється). Звісно, довелося з міста їхати у село; звісно, люди не хотіли приймати; але його батьківська опіка дуже мене притягувала… Єпископ Ян теж хотів, аби я став священиком. Якось він сказав мені: «Може, ти підеш на священика. А я при тобі буду вмирати». На священика я не пішов, але все життя його супроводжував: у Маниківцях і тут у Кам’янці, коли він уже став єпископом. Моя дружина ще давала йому укол у день смерті, пригадую, у нас саме була репетиція парафіяльного хору … Так сталося, що все моє життя пов’язане з ним.
Пан Станіслав супроводжував о. Яна Ольшанського у поїздках, був органістом, катехитом, працював у сакристії та допомагав у праці з дітьми й молоддю протягом 12 років.
Що мені запам’яталося, то це його побожність,…а для мене то була мука (сміється). Чому? Якщо ми їхали у машині, він увесь час молився Розарій — без кінця: закінчили, і починаємо знову. Я не можу його наслідувати. Він міг на пам’ять відмовити сім літаній дорогою у машині: до св. Антонія, до Найсвятішої Крові, до Серця Ісусового, до Матері Божої, до Усіх святих. Часом міг запнутися, але мить — і отець вів далі молитву. Однак я зауважив, що він ніколи не дозволяв собі молитися напам’ять при вівтарі, завжди мав відкритий молитовник і літургійні тексти. Так він шанував літургію… Ніколи не було такого, що він розпочав молитву біля вівтаря і щось йому «не пішло». Вчив також нас, що до Меси має бути готове все: закладки мають бути зроблені. А Святу Месу починав так, що можна було звіряти годинник. Десь біля 23 години він завжди щодня ходив до храму на молитву, я йшов із ним. Ми там перебували там до першої ночі — спочатку був Розарій, літанії, потім єпископ просто адорував Пресвяті Дари. Я би вже йшов спати…(сміється), а він все молився. А о пів на сьому він був уже у храмі, співав Утреню за померлих, а потім їздив, куди його кликали. То була третя частина області, але тоді на це ніхто не зважав.
“ Якось одна вчителька йому сказала: «Я вам вірю, я б увесь клас до вас прислала, але такий закон».
Пам’ятаю досі його проповідь під час приміційної Служби о. Юзефа Чопа, першого висвяченого у ті часи священика. Це було дуже сильно, він не жалів сил. Люди тоді казали: «Ми думали, що “амінь” він не скаже, він її не закінчить, йому буде “амінь”». У нього було хворе серце, і проповідь він говорив завжди після Служби. Якось я запитав, чому це так. «Якщо я не закінчу проповіді, нічого страшного не станеться, а якщо я не закінчу Служби, це погано, так бути не може», — відповів він.
Станіслав Нагорняк розповідає, що ніколи не чув, щоб о. Ян говорив про втому, потребу відпочинку чи відпустку. Він учив людей того, чого сам вірно дотримувався. У пам’яті п. Станіслава закарбувалося багато фактів, пов’язаних зі служінням єпископа Яна Церкві на Поділлі: важких, трагічних, але також і веселих…
Ще одна важлива річ для мене: за стільки років я ніколи не чув, щоби він сказав: «Я втомлений». Ніколи! Ніколи не казав, що йому потрібна відпустка, ніколи він там не був. Коли йому казали: «Отче, може б, Ви відпочили», він відповідав: «Як я буду відпочивати? Сатана не відпочиває». Ніколи не відмовляв, коли кликали до хворих, навіть після важкого дня… У неділю, наприклад, зазвичай ми їхали за 150 км., щоби десь відправити Службу. Поверталися до Маниковець, знову була Служба, а потім бувало, що треба було їхати на до хворого ще 50‑80 км. Коли я до нього приїхав, він рік доїжджав до Городка, Деражні й Летичева із Маниковець, потім отримав ще Китайгород (120 км. від Маниковець), ми доїжджали також до Струги та Миньковець. Щодня, за моїми підрахунками, ми долали десь 200 км, адже якщо треба було їхати на похорон, приміром у Оринін, ми їхали.
Пам’ятаю, як ми поверталися з Миньковець, нас зустріли люди у Віньківцях, і кажуть, що є одна дуже хвора, вмираюча жінка у Петрашах, а до Маниковець ми їхали на вечірню Службу. «Я посповідаю людей, відправлю Службу і приїду. Вона дочекається?» — запитав отець Ян. «Мабуть, так», — почули ми у відповідь. Отож отець зробив, як обіцяв. Коли ми приїхали до будинку, підходимо ми до воріт, а там собака гавкає, п’яний господар зв’язує свою мову відповідними російськими словами і до брами підходити відмовляється, також і нам каже, куди піти… Як виявилося, то був зять тієї жінки. Ми все ж чекаємо, адже людина вмирає. Тут прийшла дружина, замкнула і собаку, і чоловіка на клямку…(сміється). Увійшли до хати. Видно було, що на священика чекали, але хворої десь не було. Нам сказали, що її приведуть. Ми почали молитися, адже були Пресвяті Дари, ну і чекати на помираючу. Аж тут чуємо — хтось біжить. Я думав, що то господиня біжить сказати, що пізно, нема кого уже сповідати. Як виявилося, то була та бабця, що мала вмирати. «Це та вмираюча…» — сказав єпископ. Не було ні гніву, ні злості на його обличчі. Це дуже мене вражає. Не знаю, чи так би кожен повівся на його місці. Він посповідав жінку й лише похитав головою. Вона так «вмирала» ще кілька років, а ми до неї їздили (сміється).
Я сам, якщо знав, що зробив щось не так, то не йшов прямою стежкою до храму, а так трохи вбік, щоб він трохи забув; але він ніколи не докоряв. А як робив зауваження, то говорив дуже лагідно, і вже від цього робилося соромно. Він просив замість того, щоб наказувати. Не було у нього моментів, що він був суворий, а потім милосердний; він завжди був однаковий.
“ …Слідкували за ним дуже: один службовець уже на пенсії колись до нього приїхав, і запитує: «А де у вас прослуховується?». А отець у відповідь: «Ну як ви не знаєте, що ви те вкладали, то як я можу знати!». Він не переживав і не боявся.
Якщо йдеться про проповіді, то отець завжди говорив, виходячи з Євангелія дня (десь 20 хвилин), а далі була катехиза. Він приїжджав до парафії раз на місяць, а такий спосіб йому дозволяв навчати людей істин віри. Цікава річ: отець говорив проповіді польською мовою, але якщо бачив, що люди потребують додаткових пояснень, переходив на українську. Наприклад, він зумів передати людям почуття «сакрум»: ніхто ніколи у храмі не говорив, бо він казав, що це святе місце. Сьогодні це зникає. Міністранти ніколи не заходили до храму від сакристії. Я їх вчив цього, а єпископ вчив мене… Та найважливіше було, що він сам так робив. Якщо він навіть у гостину до священика якогось приїжджав, то спершу йшов поклонитися Пресвятим Дарам, молився… Міністранти ніколи «не дригали» коліном, а хвилин 5‑7 стояли і молилися; виходили після Служби і теж молилися. Сам отець робив так, і всі його наслідували; у храмах не було галасу, була молитва.
Пам’ятаю його велику скромність. Часто люди йому говорили: «Ой, як ви гарно зробили…», а він відповідав: «Так, я відійду, хтось зробить це краще, а я роблю так, як Бог дає мені сили та вміння». А він був дуже милосердний. Я не раз бачив, що він залишав гроші там, де була велика біднота. Він тоді зазвичай просив мене йти до машини. Ніколи не переймався тим, що в тих людей могли бути десь там відкладені кошти: бачив біду — допомагав.
Одного разу приїжджали також до отця Яна його рідні, хотіли його до Польщі забрати. Він їхати відмовився, сказав, що його сім’я тепер тут і людей він не залишить.
Особливо любив отець Ян дітей та молодь. Не зважаючи на заборони та виклики до відділів у справах релігій у районі та області, він збирав молодь у Маниківцях. На зустрічі, адорації та великі свята католицька молодь із різних міст прибувала до цього села. Багато на перший погляд незначних та комічних ситуацій у розповідях п. Станіслава допомагають уявити, яким був єпископ Ян Ольшанський.
“ Одного разу приїжджали також до отця Яна його рідні, хотіли його до Польщі забрати. Він їхати відмовився, сказав, що його сім’я тепер тут і людей він не залишить.
…На Новий рік ми організували 40‑годинний молебень. Був створений графік, діти та молодь молилися по двоє перед Пресвятими Дарами та змінювалися щопівгодини. Молоді тоді з’їхалося стільки, що кожній парі не вистачало часу для адорації. Довелося змінювати графік та зменшувати час молитви для кожної пари до 15‑20 хвилин. Чудові часи… Ми так домовилися, що адоруватимуть самі лише діти, не старші… Двері ми замикали, храм був на цвинтарі, й ніхто там особливо у цей час не ходив. Усе завершилося проповіддю кс. Яна.
Я вчив дітей виходити з храму групами і не центральною дорогою, але ж діти є діти… Тому в понеділок його уже викликали до сільради, до райради у Деражні чи в область. Він покладав велику надію на Бога: «Не бійтеся, — завжди повторював єпископ, — не турбуйтеся: польові лілії не прядуть, а як Господь їх вдягає; жодна волосина не впаде з вашої голови». Він вчив довіряти Богові, і я бачив цю довіру у його житті; він не готувався ніколи до цих зустрічей: «Одні гріхи розказав, інших вони ще не знали», — жартував отець. Молоді було дуже багато, при тому, що стояли кордони людей довкола храму, які не пускали.
Було таке, що вчителька стояла на варті біля храму, а її учні накривалися веретою і все ж проходили до храму. Вчителі його питали, навіщо він дітей калічить. «Та де ж я калічу, я їм допомагаю, щоб вони вчилися, щоб вас слухалися, ми ж нічого поганого не вчимо», — відповідав отець. Якось одна вчителька йому сказала: «Я вам вірю, я б увесь клас до вас прислала, але такий закон».
Дуже любив він молодь… Може, навіть трохи на зле це іноді виходило, адже він не хотів, наприклад, щоб молодь працювала біля храму. Звичайно, часто хлопці й самі допомагали; також, якби хтось сфотографував, що молодь працює біля храму, він мав би великі проблеми. Він говорив із ними, молився, пояснював, але до фізичної праці не змушував. Дуже молодь горнулася до отця Яна. Він теж під час кожної молитви вірних молився за священиків та про нові покликання до монашого життя, додавав після кожної молитви намір про «добрих і лічних [пол. численних — Ред.]» священиків, а бабці зрозуміли, що так потрібно молитися, але вони просили про «добрих і слічних [пол. вродливих, гарних — Ред.]» (сміється). Багато міністрантів, які приїжджали до о. Яна, стали священиками.
Дуже він молився до Матері Божої, шанував Серце Ісуса. Заохочував відзначати перші п’ятниці місяця. У перші п’ятниці з храму в Маниківцях виходило зазвичай десь 40 дітей після Причастя; не кажу вже за людей старших. І це у Маниківцях, які спочатку не хотіли ксьондза! У Китайгороді теж, наприклад, люди приїжджали і сповідалися до вечора, незалежно від погоди і пори року. Чотири кілометри від головної дороги з дітьми треба було йти пішки…
Пригадую, як він завжди просив водія «підбирати» людей дорогою, тоді ж було мало автомобілів. Ми чекали також, аж наш водій підвезе людей до суші [головної дороги. — Ред.], а потім повернеться за нами. «Підвези людей, а ми почекаємо», — казав отець і тим часом молився Літургію годин.
У Маниківцях у парафії був комітет, так звана «двадцятка», там були здебільшого старенькі люди без освіти. Усі звіти до області робив єпископ Ян. За моїх 12 років праці із ним жодного разу не було жодних зауважень щодо бухгалтерії. Він також допомагав дітям робити уроки, пояснював математику.
Згадую його як людину дуже гостинну. Якщо усі знали, що буде перша неділя місяця, присвячена адорації, і приїде багато дітей та молоді, він висилав людину за покупками до Хмельницького. І в неділю запрошував на почастунок старших людей, міністрантів, дівчаток, які йшли у процесії. Тоді йшло усе! Господині часто це не подобалося, адже вона намагалася щось притримати для отця. Він наказував виставляти на стіл усе; траплялося, що і йому не було що їсти на вечір. Пам’ятаю, що дуже любив він редьку червону…
А у Кам’янці одна господиня дуже добрі вареники варила. Вона дуже хотіла отця пригостити, а він усе молиться і молиться, а далі хтось на розмову прийшов… А вона поставить вареники, каже що то для отця, а він прийшов, і каже до міністрантів, що з ним приїхали: «Їжте, кажу вам!» Хлопці поїли усе, а на обурення господині отець відповів: «Я без них жити і вмирати можу, добре, що діти наїлися!»
Отець єпископ умів ставитися зі спокоєм та повагою до тих, кого любити було найважче.
…Слідкували за ним дуже: один службовець, уже на пенсії, колись до нього приїхав, і запитує: «А де у вас прослуховується?» А отець у відповідь: «Ну як ви не знаєте, що ви те вкладали, то як я можу знати!» Він не переживав і не боявся.
Якось ми були у дорозі, в Дунаївцях чекали на автобус і зустрілися там із кс. Франциском Карасевичем. Його уже пильнували служби; його супроводжував також старший чоловік, хтось із парафіян. Священики пішли порозмовляти. От і бачу я, як якийсь молодий хлопець перед нами читає газету, а в газеті — дірка. Я зрозумів, хто це. Другий пильнував священика. Потім підходить і показує фото, зрозумів, що хтось новий з’явився — кс. Ольшанський. Потім почали слідкувати й за нами. Я попросив чоловіка, аби той сказав священикам, що за ними слідкують. Отець Франциск сказав, що йому добре про це відомо і він не переймається. Раптом з’явився і третій, адже й нас стало більше. Я купував нам з отцем Яном квитки до Нової Ушиці, а той крутився біля каси і прислухався, у якому напрямку ми поїдемо. Аж бачу, він вибіг із приміщення вокзалу, зупинив машину і поїхав у тому ж напрямку, що ми збиралися їхати. Він на нас уже там чекав. В Летичеві теж так було… «Але ж є на те Бог», — повторював отець Ян на всі застереження чи попередження.
Тут неподалік є село Черче, священика там люди на той момент не бачили 30 років, від війни. Там убили священика, загинуло багато людей. Влада не дозволяла священику приїхати до хворих і на похорон. Отець Ян туди поїхав, міліція його зупинила. Це могло викликати найрізноманітніші реакції, а єпископ дуже мило із ними говорив: «Я вам вірю, така ваша робота, я за вас молюся. Якщо це заборонено, дайте мені документ від обласної ради, яка, зрештою, мені дала дозвіл на діяльність». Він брав їх своєю великою покорою. Цікава річ: багато службовців «в органах» і йому казали, і нам зізнавалися, що його люблять і поважають. Це ті, які його переслідували… Був такий один, що говорив йому: «Я на вас кричу, а ви, Ян Янович, тільки слухайте, не ображайтеся, я мушу кричати, щоб усі чули. Я працюю». На пенсії вони усі до нього приїжджали, вітали на свята, перепрошували. Пам’ятаю, як ми намагалися повернути приміщення духовної семінарії у Кам’янці‑Подільському, я їздив тоді до області, один чиновник так мені сказав: «Це прекрасна людина, шкода, що ми не можемо йому допомогти. Він, мабуть, заради цього й живе…»
«У моєму житті два святих “santo subito”: перший — це Папа Йоан Павло ІІ, а другий — єпископ Ян Ольшанський», — каже п. Станіслав, ділячись свідченням свого сина про єпископа.
Мій син також був міністрантом, звісно, з дитинства чув розповіді про єпископа Яна і добре його знав. Був момент, коли нам було важко, адже моя теща була у дуже важкому стані. Це було вже після смерті єпископа. «Моліться! — каже мій син. — Моліться, бо маєте до кого молитися». Це сказав молодий хлопець, студент… Мене дуже вразили його слова.
фінансово.
Щиро дякуємо!
