Вже стало добрим звичаєм, що, розпочавши Великий Піст богослужіннями Попільної Середи в базиліках святого Ансельма та святої Сабіни разом із монашими спільнотами, наступного дня Єпископ Рима зустрічається з дієцезіальним духовенством.
Також і цього року священики й диякони Римської дієцезії зібралися у четвер, 15 лютого 2018 р., в кафедральному соборі — Папській базиліці святого Йоана на Латерані.
Після покаянного богослужіння, під час якого була нагода висповідатися, розпочалося спілкування Папи Франциска з духовенством. Відправною точкою стало запитання священиків, починаючи від наймолодших. Їхнє запитання було доволі складним і стосувалося того, що треба зробити, аби якнайповніше жити своїм покликанням серед тисяч не завжди сприятливих обставин.
Святіший Отець відразу перейшов до суті запитання, порадивши не зупинятися на обставинах. Необхідно натомість віднайти спосіб прямувати вперед, правильно переживаючи свої обов’язки. В цьому важливим є особистий священицький «стиль». «Саме так, — сказав він, — священство — це спосіб життя, покликання, наслідування Ісуса Христа; однак, твоє священство є унікальним, не схожим до іншого. Отож, шукай свій стиль і не озирайся на обставини».
Наступник святого Петра заохотив священиків до діалогу віч-на-віч із Господом, до розпізнавання, яке рахується з гріхами, обмеженнями, що їх накладають обставини, але також із культурними та особистими. З ними необхідно провадити діалог. Слід не лише визнати свій гріх, але також пізнавати схильності, які ведуть «до гордості, марнославства, заздрості, пліток». «Діалог із цими обмеженнями, аби бути церковним, має відбуватися перед свідком, перед кимось, хто допоможе розпізнавати», — додав Папа, нагадуючи про важливість духовного керівництва.
Бо обрати неодружений стан не означає, ніби людина спроможна жити сама, без товаришів у мандрівці, без проводу. В цьому контексті дуже корисним є священицьке братерство, створення малих груп, у яких священики взаємно підтримують одні одних, «зустрічаються, спілкуються і це є дуже важливим, бо самотність не веде до добра».
Наступна відповідь була звернена до священиків у віці між 40 і 50 роками життя. Саме в цьому віці відбувається перегляд ідеалів, ослаблюється підтримка з боку родини, починаються проблеми зі здоров’ям. Часто заклопотаність працею веде до недбалості щодо себе самого. Душпастирі запитували Папу про деякі вказівки щодо цього.
«Це період багатьох спокус, — відповів той, — період, у якому потрібна неминуча переміна, без якої неможливо прямувати вперед. Бо якщо й надалі поступати в цій кризі без дозрівання — зле закінчиш. Або закінчиш дволиким життям, або все залишиш…»
За словами Святішого Отця, переміна необхідна, оскільки вже нема тих почуттів, що були на початку. Це подібне до ситуації в подружжі, коли вже відходить молодіжна закоханість і любов має набрати інших форм. Однак залишається стрижень, який слід віднайти, а ним є «смак приналежності». Приналежності до певного тіла, приємності, що випливає із взаємоподілу та спільного прямування вперед, — приналежності до дієцезії, до священства.
Ще одна важлива порада від Папи —шукати допомогу зразу, оскільки «прямувати вперед самому в цьому віці небезпечно». Це також час переживання молитви як дарування себе Господеві та іншим, які «мають зростати, в той час як ти малієш». Це період плідності, підрізання сухих гілок, але й багатьох спокус. Врешті, це пора розпочинати «вчитися прощатися», адже в цьому «неможливо імпровізувати».
Третя відповідь була звернена до священиків, які мають за собою 35, 40 і більше років служіння. Звертаючись до Папи, вони зауважили, що на їхнє життя випав період швидких змін, і тепер зроджується відчуття невідповідності: «не завжди можемо черпати з досвіду, аби відповісти на нові запитання та вимоги служіння». Як відбувається перехід до пори зрілості в священицькому служінні?
Ідеться про справжню трудність, сказав Франциск, коли не вдається знаходити відповідні слова для сьогодення, підходу до нових технологій; однак «найважливішим є те, що в цьому віці зробити можна: те, чого сьогодні потребують люди». Отож, це вік, щоб дарувати усмішку, сповнений любові погляд. Це час «дарувати безумовне прощення в Святому Таїнстві Примирення» та запропонувати «новий спосіб близькості», притаманний «похилому віком батькові, який пізнав життя». Такі не говорять багато, але «поглядом, пестощами, усмішкою, одним словом» можуть зробити багато добра. Крім того, це нагода посвятитися «душпастирству слухання».
Врешті, Папа поділився думками про дуже важливий аспект, яким є стосунки похилих віком священиків з молоддю, називаючи їх важливими з огляду на те, що це означає «дати молоді коріння». «Молодь потребує коріння. Сьогодні цей надто віртуальний світ віртуальної культури, позбавленої суті, вириває їхнє коріння й не дає зростати. Отож, невідкладним завданням сьогодення, яке можуть виконати похилі віком священики, є допомога молоді наново віднайти коріння. Це особливе покликання священиків у цьому віці».
Ділячись особистим досвідом, Папа Франциск розповів, як свого часу, завершивши важливі управлінські обов’язки, він пережив відчуття, що не має чим зайнятися, і розпочався «період великого внутрішнього спустошення». «Мені здавалося, що це вже кінець життя, бо я думав, що повнота мого життя полягає в тому, щоби щось робити», — зізнався він. Подолати цю кризу йому допомогла молитва перед Дарохранительницею.
Роздумуючи над взаєминами між священиками з сучасною людиною та суспільством, Святіший Отець наголосив, що потрібно бачити дійсність такою, якою вона є. «Дивитися на дійсність, а не боятися дійсності. Так, існують способи поведінки, що не відповідають тим, які ми звикли бачити. (…) Існують виклики, але є також добрі речі», — наголосив Папа. Він заохотив до діалогу, навчаючись «добре розпізнавати знаки часу».
За матеріалами: Радіо Ватикану
Фото: Ватыканскае радыё
фінансово.
Щиро дякуємо!
