Єпископ Києво-Житомирської дієцезії Віталій Кривицький розповів про напружену ситуацію у суспільстві, роль Церкви у подоланні конфліктів та вплив віри на погляди і життя українців.
— В Україні існує міжконфесійна ворожнеча між православними. І останнім часом вона лише загострюється. Чому так?
— Не можу сказати, що ситуація на сьогодні є надзвичайною і трапляється вперше у світі. Протягом 2 тис. років християнська Церква завжди відчувала певні напруження, навіть часом непорозуміння. Треба сказати, навіть у Святому Письмі ми зустрічаємося з випадками, коли люди не можуть дійти спільної мови. Але потім, якщо вони є з Богом, то врешті-решт знаходять порозуміння.
Напруження були завжди. І хочу зазначити: здебільшого вони вирішувалися.
Тому, якщо люди сідають за стіл перемовин, то звичайно вони спілкуються, прагнуть до залагодження ситуації. Але хочу наголосити, що такі ситуації — це одночасно чудове поле для того, аби хтось (або щось) собі реалізувався, наприклад, егоїзм якоїсь людини.
У нашій державі є велике напруження. І для цього не треба навіть іти до церкви, щоб шукати його. Подивіться наші новини: вони страшенно напружені. Фактично новини на сьогодні не передають лише інформацію, вони дуже часто загострюють напруженість. Це не може не позначитися на Церкві. Це не може не віддзеркалюватися у ній, оскільки до церкви йдуть ті самі громадяни, які стають свідками цієї загостреності.
— Але це напруження накопичується. Має ж бути певна точка кипіння, після якої повинно щось змінитися…
— Гадаю, що коли має місце точка кипіння, то ситуацію вже втрачено. А наше завдання — цього не допустити. Так, звичайно, наразі є такі ситуації, які можуть стосуватися тієї чи іншої Церкви. І ми розуміємо, що це тільки певні знаряддя. Питання: для чого? Сьогодні це одна, друга Церкви — місця кипіння. Якщо залишити так, як є, завтра буде третя, четверта… Якщо одна і друга Церкви, своєю чергою, навчаться, як вирішувати справи, не доводячи до того окропу, — гадаю, це буде добрим прикладом для інших.
— Ви — член Ради Церков і, як я розумію, спілкуєтеся з іншими конфесіями. Зараз є розуміння, що потрібно якось вирішувати це питання в дискусії, аби не нагнітати ситуацію?
— Зважаючи, наприклад, на Всеукраїнську раду Церков і релігійних організацій, хочу сказати, що я відчуваю нормальний і позитивний дух віднайдення спільної мови, де для кожної Церкви чи організації залишається певна автономія. Знаходимо дуже багато спільних точок. Це майбутнє нашої держави, це вирішення наболілих питань, це реальна участь у сьогоднішніх реформах. Це не означає, що не трапляються якісь непевності чи непорозуміння, чи різні бачення. Звісно, вони мають право на життя. Але здебільшого нам вдається вести цей діалог.
Про що говоритиме той чи інший священик, наприклад, десь на місцях, десь у провінції, — тут, звісно, можуть бути часом і помилки… Але це буде лише його бачення, тобто не бачення цілої Церкви. Тут треба вміти, власне, розподілити такі акценти. Скільки людей — стільки думок.
— Нещодавно у Запоріжжі була ситуація, коли представник церкви Московського патріархату відмовився відспівати дитину, яка була хрещена священиком Київського патріархату. Хіба це проблема, яку не вирішено, зокрема, в Раді Церков — що не визнають хрещення один одного?
— Я не оцінюю пастирську сторону рішення цього священика. Я не знаю, як би я вчинив у цій ситуації, якби зустрівся з цією родиною. Але якщо ви чи хтось інший завтра прийдете до нашої Церкви, до будь-якого настоятеля і скажете, що за тиждень хочете повінчатися, — священик вам скаже: «Ні, ви знаєте, у Католицької Церкви є обов’язок катехизації, є півроку підготовки — вибачте, я через це не переступлю». Це дуже важливо. Церква — не побутова служба, до якої приходить кожен громадянин і просить про надання послуг. Якщо до нашої Церкви прийдуть двоє православних, то ми спитаємо: «А чому ви хочете вінчатися в нашій Церкві? Чому ви не йдете в Церкву православну?» Тобто ви хрещені і ви є у спільноті з тією Церквою. Церква є спільнотою благ, неначе родиною, і є питання родинні, які вирішуються в самій родині.
Тож ми маємо справу з внутрішніми канонами Церкви, які вона, відділена від держави, має право вирішувати без втручання сторонніх сил. Бо, як я зазначив раніше, таку претензію, за великого бажання, можна застосувати до будь-якої релігійної громади (не лише християнської).
— Те, що Ви кажете, безумовно, правильно. Але тут є глибша проблема: що одна конфесія не визнає таїнства хрещення іншої. До речі, католики таїнство хрещення у Православній Церкві визнають. Чи не є це проблемою: що православні не визнають таїнства один одного?
— Треба сказати, це конфлікт сьогодні між двома патріархатами — Київським і Московським. Я не в праві входити…
— Православні не визнають і таїнства католиків?
— Тут можна сказати словами прислів’я: який піп, така паства. Бо знаю ситуації, коли власне визнають. Бувають, однак, інші випадки, коли священик наполягає на тому, щоб хрещення було повторене. Єдності — принаймні з тим, з чим я зустрічався, — якось немає.
— Часто можна почути про необхідність об’єднання християн. Чи не можна хоча би з цього почати — і на рівні ВРЦіРО визнати таїнства один одного?
— Є певні порозуміння на Всеукраїнській раді Церков і релігійних організацій, куди входять не лише традиційні християнські церкви. Присутність таких релігійних організацій, як мусульмани чи юдеї, не дає права займатися такими справами на цьому рівні.
— Ще одна проблема християнських Церков: великим попитом користуються секти, що називають себе християнами, але при цьому не відповідають жодним канонам. Наприклад, «Відродження»…
— Не буду вживати жодних назв…
— Чому?
—Якщо ми відкриємо підручник із сектології, то знайдемо, що сектою за своєю суттю може стати будь-яка, навіть традиційна Церква, якщо вона піде шляхом секти. Наприклад, якщо хтось скаже, що «тільки у мене абсолютне право на спасіння»; якщо у релігійній спільноті з’явиться диктатор і його слово в цій «церкві» стане абсолютним. І багато іншого. Тобто сектою може стати будь-яка місцева Церква, будь-яка парафія, де священик дозволив собі переступити звичайні рамки своїх повноважень, де він став фактично таким собі гуру у власній секті.
Ви говорите про секти, що з’являються. Люди, по суті, мають у собі духовний початок. Бо Бог створив людину з цією складовою — як тілесною, так і духовною.
Пригадайте радянські часи, коли у нашого народу забирали релігійні практики. Їх обов’язково заміняли чимось іншим. У людей забрали ікони — повісили лідерів народу, які стали культом особи. Коли це все втратилося, коли сказали, що це все неправда, що ця вся дорога була помилковою, — люди залишилися голодними.
І починаючи від початку 90-х років, коли у нас з’явилося право обирати собі віру, наші регіони стали такою родючою землею, де віра вже могла розвиватися, але не завжди у правильному напрямку. Тоді, окрім відкритих церков, почали з’являлися такі тоталітарні секти, як «Біле братство» та ін. І люди приймали все за чисту монету: сприймали навчання секти, незважаючи на те, що вона навіть доводила їх іноді до суїциду. І на сьогодні цей процес так само триває у нашій державі.
Секта завжди пропонує дуже швидке вирішення питання. У гуру секти завжди готові відповіді на кожну ситуацію. Люди, які не вміють чекати, погоджуються підпасти під управління такою сектою, щоби просто все дуже швидко вирішити. Можна навіть трошки більше заплатити за швидкість виготовлення продукту, правда?
— Має сплинути певний час, щоб цей «голод» минув?
— Голод сам не мине, його треба заспокоїти. Ви знаєте, в кожного народу — свій шлях. Говорячи про певний «голод», який наразі люди України намагаються втамувати, — якщо ми подивимося, наприклад, на Західну Європу, там не було проблеми тоталітарного комунізму, який ми пережили, там усе відбувалося зовсім іншим чином. Там, наприклад, цей «голод» заповнив матеріалізм. І людина взагалі не бачить необхідності робити будь-які кроки в сторону духовного (трансцендентного), тому що це складніше, гадаючи, ніби все можна вирішити за гроші.
Дві тисячі років тому ситуація була подібною. Греко-римські боги були своєрідними побутовими службами, які допомагали у тому, щоб був добрий врожай, вдала торгівля тощо.
Християнство мало з цим зіткнутися – і воно перемогло. Ця боротьба, однак, ніколи не закінчується. У нашому випадку це так само певна фаза, роздоріжжя. Яким шляхом ми далі підемо — це наш вибір. Але тільки Бог може заспокоїти наш духовний голод по-справжньому.
— Але все ж таки. Ви вважаєте «Відродження» сектою чи ні?
— Я взагалі не хотів би зараз вішати ярлики. Хоча, слухаючи певні проповіді пасторів «Відродження», бачу, що сама тенденція має певні розбіжності з християнством.
— Як вплинула на Католицьку Церкву в Україні війна на Сході? Що відбувається з вашими храмами? Напевно, Ви багато спілкуєтеся з парафіянами — як на них вплинула війна?
— Усі люди чудово знають, що рано чи пізно їхнє життя закінчиться. Інша справа — не всі про це думають. А в той момент, коли смерть близько, люди вертаються до фундаментів. Мій приятель, священик, був настоятелем і працював ще за радянських часів у Грузії, коли там здригнулася земля під час величезного землетрусу. Він розповідав, що священики з церкви, зі сповідальні, навіть вночі не могли вийти — так багато було людей, які бажали покаятися перед лицем смерті. Людей, які розуміли, що їхнє життя фактично висить на волосині. Подібна ситуація сталася і в Україні. Сьогодні є дуже багато загиблих — і це є близькі люди. Завтра це може статися з тобою. Звісно, людина в такі хвилини розуміє, що те матеріальне, в яке вона інвестує, — воно тимчасове і може зруйнуватися в один день. І що потрібно робити? Повертатися до того, що є вічним!
Я не можу сказати, що наші храми на момент початку агресії стали критично переповненими; але у багатьох моментах люди повернулися і стали до Бога ближче. Віра багатьох людей — неначе свіжа, оновлена. Люди кажуть, що війна сама в собі є злам — і тут не можна заперечити. Але часом це таке зло, яке очищує.
Люди мають можливість сьогодні стати навколішки, повернутись у молитві до Бога — і будуть плоди. Ситуація справді зміниться. І навіть ті події, що відбувалися на Сході.
Люди, які були безпосередніми учасниками бойових дій, говорили: «Не знаю, як я вийшов із цього вогню, коли всі інші загинули». Вони йшли і ні на хвилину не лишали Бога. І, вертаючись, кажуть: «Віра працює». Наприклад, ця гаряча молитва людей із Маріуполя, які вже майже опинилися у котлі війни, але все зупинилось. Вони щодня виходили на молитву на вулиці. І тоді єдналися власне християни різних конфесій, бо розуміли, що їхня молитва має велику силу.
— Ви кажете, молитва допомагає. А що, на тій території, де війна, погано моляться? Там же є християнські храми, є люди, які постійно моляться.
— Може, й так. Може, ця молитва і не є достатньою перед обличчям такого великого зла. Говорячи про людей, які живуть на сході України, — якщо ми порівняємо їхнє духовне виховання протягом останніх років із духовними цінностями, скажімо, Центральної України або Західної… Коментарі зайві, правда? Говорячи про кількість віруючих людей, які підносять руки у молитві, і про кількість інших, котрі проклинають ближніх… Якщо в тому самому середовищі є більшість людей, які ненавидять і проклинають одне одного, які живуть за іншими правилами, далекими від євангельських…
Я можу сказати, ця більшість каже Богові: «Залишся в стороні, бо ми маємо своє царство, ми маємо свої правила, ми самі вирішуємо свої біди». І ця позиція так само приносить свої плоди, але зовсім не для припинення війни.
Треба враховувати й те, що у нашій державі справа війни перейшла у певну рутинність. Якщо раніше люди були більше зосереджені на тому, що відбувається на сході, і щодня перевіряли, чи сьогодні вбили когось, чи зайняли ту чи іншу позицію, — то сьогодні це стало чимось буденним, звичним і нецікавим. Навіть коли розмовляєш із людьми з інших країн, трапляється, що деякі з них уже вважають, ніби війна в Україні закінчилась. Звідки тоді буде сила, спроможна цю війну зупинити?
Ситуація цієї війни, однак, уже змінила багато людей. Змінила ставлення до свого життя, об’єктивності Божого Слова, до сили молитви, змінила ставлення до гуманітарної допомоги. Скільки допомоги надали власне Церкви, скільки зробили волонтери? Ми знаємо, що ця допомога неоціненна, а війна може змінити нас, українців. Дай Боже, щоб на краще.
— А католицькі храми, які знаходяться на тій території, вони працюють?
— По-різному. Якщо ми говоримо про території, зайняті сепаратистами, — так сталося, що в останніх законах самовизнаних республік (принаймні, де йдеться про Католицьку Церкву) вона була визнана як Церква офіційна, і тому великих перешкод не робиться. Але багато майна, яке мала Церква, втрачено внаслідок дій сепаратистів.
— Я пам’ятаю, як у 2014 році Папа Римський Франциск молився за мир, випустив голубів і на них напали чорні ворони. Ви як представник Церкви могли б сказати, чи можна це трактувати як символ і що це означає?
— Знак – це не є абсолютна істина. Знак може бути даний тій чи іншій людині. Тій, яка прочитає його, зрозуміє. Знак — це певна мова. Для когось, однак, як іноземна і незрозуміла.
— А особисто для Вас?
— Я пам’ятаю цю ситуацію. Ми говорили про це і прочитували власне у такому ракурсі — протидія злу завжди викликатиме нові атаки злого. Аж до повної капітуляції зла. Але це прийде лише наприкінці світу. Тому у нас дуже багато роботи.
Олександр Литвин, Realist
Фото: Олег Переверзєв
фінансово.
Щиро дякуємо!
