Любі батьки, не дзвоніть до вихователів із повідомленнями про сльози, не робіть персональних змін у дитячій кімнаті (діти вчаться взаємних стосунків), не просіть про особливу опіку (ми справді піклуємося про всіх). Вас немає на місці і запевняю, що в більшості випадків проблеми зникають уже наступного дня перебування в таборі. Досить дати дитині охолонути й акліматизуватися в нових умовах.
Збираючи дитину до табору, треба обов’язково дати їй дощовика, купальник, картуза з дашком, крем із фільтром, відповідну кількість грошей, і ще (а може, особливо) смартфон. Навіщо? Ну, аби дитині не було сумно, що вона так далеко, аби вона могла по ходу розповідати, чи щасливо доїхала, що було на сніданок, обід і вечерю, з ким живе у кімнаті чи в будиночку, що робить, година по годині… аби вона почувалася безпечно.
Ось тільки питання: щоб безпечно було дитині чи батькам? Ну а пізніше, після повернення, понарікайте, як тяжко відірвати дитину від смартфона.
Я вже довгі роки їжджу з дітьми на літні табори як вихователька, і роздумів на тему телефонів у дітей маю цілу копу. На жаль, доходжу висновку, що телефон потрібніший батькам, ніж дітям. Це такий своєрідний поліс безпеки. Можливість швидко відреагувати, коли потомкові завдана якась кривда; контроль за ситуацією (хто, що, де і чому); заспокоєння совісті (якщо що, приїдемо). Не повністю сформульована повинність: як то не дати дитині телефона, коли всі вже мають цей «знак часу», і без нього жити неможливо?
Може, любі батьки, я вам оповім трошки, як виглядає життя дитини в таборі — з телефоном і без.
Починаючи від початку: день виїзду
Подорож найчастіше триває декілька годин. Діти, які за цей час мають змогу перезнайомитися, при телефонах зосереджуються радше на прийомі повідомлень або написанні, де вони їдуть, чи вже все з’їли і чи була зупинка.
Доїжджаємо на місце. Розселення, поділ на групи, інколи — прогулянка околицею, і перші сльози. Часто це сльози суму, інколи — розчарування, бо уявлення про табір були інші, і, певна річ, дзвінок до (чи від) батьків. І тоді сльози ллються потоком! Бо мама так далеко, бо краще повернутися, бо ніч така темна й така пуста здалеку від свого ліжечка… Звісно, плачуть не всі, але розмова з батьками о 22.00, перед сном, після дороги, яка завжди змучує, — збиває з ніг не одного «міцного горішка».
Хто пам’ятає свій перший день у дитсадочку? Було тяжко, але сльози незабаром висихають… і є чим поцікавитися. Отож не дзвоніть до вихователів із повідомленнями, що дитя плаче (зазвичай вихователі це помічають), не робіть перестановок у розселеннях і не просіть про особливу опіку. Дайте дитині акліматизуватися. А вихователі? Серед них, звісно, є ті, кому можна в чомусь дорікнути; але переважно це люди, які знають, що на час табору вони стають вашим дітям татом, мамою, дідусем, бабусею, дядьком, тіткою, і зможуть потурбуватися про вашу дитину.
«А що ти їв?»
Наступний день — наступні дзвінки. Розпитування, що було на сніданок і чому так мало. Я мала колегу, яка, сідаючи з дітьми до сніданку чи вечері, вимагала, аби перший бутерброд був із шинкою або сиром, а далі вже хто що любить. Чому? Бо вона чула, як діти день за днем розповідали батькам, що на сніданок був джем. Загалом так, був, але як додаток. Проте якось так складалося, що був найбільш ходовим харчем на шведському столі. Ну а крім того, вельми авторитетна Кася сказала іншим дітям, що з джемом — найсмачніше…
Середина відпочинку — в багатьох випадках криза розлуки. Те, що нове, вже не цікавить, з’являється нудьга і посилюється сум. А сум викликає біль у животі, в горлі і в голові. Також він викликає необхідність тут-таки поскаржитися батькам, почути в їхніх голосах турботу і співчуття. І дитина хапається за телефон ще перш ніж щось скаже вихователям.
І неважливо, що дзвінок припав на другу годину ночі! Що тоді роблять батьки? В паніці дзвонять до вихователя або велять дитині його розбудити. Коли ж вихователь розбирається з ситуацією, виявляється, що вночі проблеми виростають до гігантських розмірів. А вранці то вони зовсім не такі великі, й найчастіше усілякі болі зникають під час нових розваг.
Певна річ, існують ситуації складніші, й ніхто ними не легковажить. Це в інтересах вихователя — розпізнати фактичний стан вихованця; зрештою, вихователь несе відповідальність за довірених йому дітей!
Сум не є чимсь поганим
Коли я знайомлюся з дітьми, то щоразу їм розповідаю (і багато разів ще повторюю), чого саме вони можуть від мене очікувати. Я прошу, щоб вони приходили до мене зі своїми проблемами, бо їхні найближчі будуть далеко і не зможуть відреагувати так швидко і результативно, як я на місці. Також я завжди запевняю, що коли нам не вдасться вирішити щось, то ми обов’язково попросимо про допомогу мами чи тата. Однак попри все я рідко опиняюся в списку перших поінформованих. Телефонний дзвінок, навіть і посеред ночі, здається надійнішим і дає більше спокою. Але не батькам!
Пам’ятаю, як одна з організаторок на зустрічі перед виїздом пояснювала батькам, що час відсутності дітей — це для них час відпочинку, відновлення сил, а також можливість засумувати. Сум не є чимсь поганим. Він дає нам відчути, наскільки хтось для нас важливий. Сумуючи, ми дозволяємо засумувати також і нашим дітям. Нехай вони набудуть такий досвід! І нехай вони почуються самостійними — не під постійною опікою батьків. Діти справді прекрасно дають собі раду за прерізних обставин, і навіть потребують відчуття, що вони самі за себе відповідальні. Прикладом нехай стануть відвідини батьків однієї дівчинки. Мама хотіла взяти її з собою за покупками. Але, отримавши на це дозвіл вихователя, почула виразний спротив своєї доньки: «Мамо, я хочу вчитися самостійності!»
Телефон — джерело… неспокою
Табір — це час мандрівок, пляжів, ігор, забав, походів, дискотек, купань і решти можливого літнього відпочинку. І в багатьох із цих випадків телефон — тільки баласт, який сильно обтяжує. Цього року, йдучи зі своєю групою на майданчик розваг, де було багато спортивного устаткування, я попросила залишити телефони в кімнатах. Пояснила, що можна їх ненароком пошкодити або загубити, і тривога про телефон може зробити так, що замість весело гратися, треба буде постійно непокоїтися про цінну (о, інколи вельми цінну!) річ. І що? Ледве розпочалася гра, як чийсь смартфон випав на бетонну підлону. Зойк співчуття у групі й вираз біди на обличчі власника… І бігом до вихователя, щоби заопікувався цінною цяцькою. Я була задоволена тим, що більшість групи прямо сказала — вихователька ж просила і застерігала! Так, наука не завжди пролітає повз вуха.
А як без телефонів?
Увечері всіх дітей попросили повідомити батькам, що о 22.00 телефони будуть «арештовані», і повернуться до своїх власників наступного дня о тій самій порі. Так аби спробувати прожити день трошки інакше, без руки, приклеєної до дисплея. Певна річ, телефон вихователів і керівника всі батьки перед виїздом отримали, отож контакт за потреби був простим. Але виявилося, що «слабкою ланкою» став один тато, який не погодився, щоб дитина залишилася без телефона. Аргумент був такий: «Це моя власність і вихователь не має права».
Але дитина вирішила, що теж хоче прожити день без телефона. І що виявилося? То був прекрасний день, без зойків і прохань віддати смартфони. Без доконечності відслідковувати соцмережі й робити селфі. Висновок?
Дозволю собі навести слова учасників табору: «Було непогано; можемо повторити; не треба було непокоїтися, чи телефон не згубиться; нам насправді телефони не такі й потрібні…» І перлинка: «Знаєте, мені так сумно через той телефон. Про те, що я його не матиму, знав тільки тато. І я думала, що як мені повернуть телефон, то там буде багато СМСок і пропущених дзвінків. Але не було нічого».
Ось тема для роздумів.
А на завершення — досвід з іншого табору, де я також була вихователькою. Там діти отримували свої телефони тільки на дві години щодня, після вечері. Як вони цілий день проводили без них?
Прекрасно!
фінансово.
Щиро дякуємо!
