Про те, для чого потрібні ґратки у конфесіоналі, чи обов’язково цілувати стулу, чому священик приймає сповідь сидячи — на ці та інші запитання відповів єпископ Пьотр Ґреґер під час традиційної «зустрічі в катедрі».
Вже майже три роки єпископ-помічник Бєльсько-Живецької дієцезії разом із настоятелем кафедральної парафії пояснюють вірним таємниці й деталі церковної літургії. Цього разу запитання стосувалися Таїнства покути і примирення.
Конфесіонал, який ми знаємо нині, з’явився лише у XVI столітті. Раніше для сповідей Церква визначала спеціальне місце у храмах. Як зазначив єпископ, за 20 століть історії Церкви Таїнство Сповіді зазнало найменших змін з-посеред усіх семи таїнств.
Ієрарх підкреслив, що визнання гріхів від початку відбувалося в таємниці — «на вухо». «Покута, форма винагородження Богу й суспільству, могла бути публічною. Особливо якщо це стосувалося скоєння зла на громадському рівні. Однак саме визнання провин завжди було потаємним. Тут немає жодного відступу від давнього правила», — запевнив він. Так єпископ Пьотр прокоментував думки, які ставлять під сумнів існування Таїнства Сповіді у перші століття християнства.
Священик, який приймав сповіді, загалом приймав їх сидячи. «Ніколи не сповідали навстоячки. Це певний знак: уряду, влади. Той, хто має певну владу, сидить на певному визначеному йому місці», — уточнив єпископ. Перші сидіння для священиків-сповідників були створені за взірцем крісла судді в цивільному законодавстві.
Повеління Ісуса, виражене у словах: «Прийміть Святого Духа! Кому відпустите гріхи, відпуститься їм, а кому затримаєте, затримається» — за самою своєю суттю, стосувалося суддівської влади.
«Це пересувне крісло з перших переказів було у пресвітерії, найчастіше — між присунутим до стіни вівтарем та балясинами. Це свідчить про те, що хоча сповідь відбувалася в таємниці, однак люди могли бачити сам акт цієї сповіді», — додав єпископ і повторив, що звершення Таїнства Сповіді належить до самої суті Церкви.
Єпископ Пьотр згадав слова колишнього єпископа Люблінського Петра Калви, який прирівнював сповідальницю до вівтаря. «Якщо на вівтарі звершується перемінення сутності, силою Святого Духа, над матерією хліба і вина, то в таїнстві покути — ця переміна стосується людини, яка перетворюється з грішника у примиреного», — пояснив ієрарх, звертаючи увагу на те, які важливі слова вимовляє священик під час розрішення.
Перегородка між сповідником і каяником з’явилася як повеління у XVI столітті. Вона стала результатом старань св. Карла Борромео. Лише через 100 років у Римському ритуалі — одній з обрядових книг Римо-Католицької Церкви — з’явився запис, що сповідник має бути відділений «від жінок, які сповідаються», ґратками або перфорованою дощечкою. Далі, вже у XVII столітті, цю традицію збагатили єзуїти, запровадивши клячник із краткою. Натомість повні, окремо збудовані конфесіонали з’явилися аж у ХІХ столітті.
Єпископ Ґреґер відповів на запитання учасників зустрічі. Звернув увагу на вимогу дотримання таємниці при сповідуванні хворих по домівках або лікарнях. Також він запевнив, що ніколи не було обов’язку для пенітентів цілувати стулу після сповіді, ані обов’язку для священиків — стукати по конфесіоналу. «Цілування стули взялося з поваги до послуги священика-сповідника. Цей жест, подібно як і стукання на завершення сповіді, не належать до суті таїнства, хоч і закріпились у практиці», — зазначив він.
Також ієрарх процитував слова Йоана Павла ІІ, які він скерував 27 березня 1993 року до представників Апостольської пенітенціарії. Папа постулював право каяника вибирати спосіб, як йому сповідатися: обличчям в обличчя зі священиком або крізь ґратки конфесіоналу.
фінансово.
Щиро дякуємо!
