Хвороба мого сина привела мене до хреста Ісуса, а для того, хто вірить, цей хрест не є кінцем, але спасінням.
Автор, Стефано Баталоні, ділиться своїм досвідом пережиття втрати восьмирічного сина від лейкемії. Текст із сайту Regali e doni переклав ієромонах Даниїл Дербаль.
Нещодавно, не пам’ятаю, де і в кого (уже декілька днів сам себе запитую), я слухав прекрасну катехезу (або проповідь, навіть цього не пам’ятаю!), напевно про притчу про таланти (Мт 25, 14 -30), у якій добре описали, яка відмінність між подарунком і даром.
Подарунок, казав проповідник, це те, що нам за певних обставин дають як нагороду, як подяку за те, що було зроблено. Дуже часто це те, до чого можна доторкнутися. Дарують книги, одяг, прикраси, подорожі, гроші… іноді ми даруємо іншим свій час.
Подарунок — безкоштовний, він нічого не просить взамін. Подарунок — це щось одного разу отримане, він належить нам, із ним можемо робити що захочемо, ми можемо його передарувати.
Дар, однак, це те, що отримується і не пов’зане з певною обставиною, не має стосунку до того, що ми зробили; але більше, ніж щось інше, це нам дано, тому що ми — «хтось». Дар, дуже часто, є тим до чого не можна доторкнутися.
Дар дається нам безкоштовно, це правда, але в глибині своїй просить чогось у відповідь. Дар не належить нам повністю, і ми не можемо відмовитися від нього. Дар також є тим, чим ми не можемо знехтувати; дар — це те, з чого ми повинні виростити плоди.
Життя є даром, дитина — це дар, твоя дружина або твій чоловік — це дар. Твій розум — це дар, твоя краса — це дар. Віра є даром.
А хвороба — може бути даром? Безсумнівно, її не вийде вважати подарунком…
Нерідко чути історії людей, які страждають на хворобу чи інвалідність, що вони щасливі жити такими, які вони є. Деякі, навіть якщо можуть бути зцілені, вирішують залишатися в тому стані, в якому вони є, тому що вони, разом із хворобою, отримали щось важливе, без чого вони тепер не можуть обійтися.
Хотів би пояснити: я не розцінюю цілеспрямований пошук страждання як притаманний людській природі. Страх та відкинення смерті й болю, вірю, є основою для нашого виживання, а точніше, людського розвитку. Тіло і розум, своєю чергою, це дар, і ми отримали їх для того, щоб вони приносили плоди: отже, більш ніж необхідно зберігати їх чи виліковувати від хвороб та інвалідності.
Проте, як ми добре знаємо, у дивовижній дійсності людської природи є нескінченні можливості приносити плоди, не зважаючи на наявність скаліченого тіла. Найвідоміші вчені зробили фундаментальний внесок у прогрес людства, перебуваючи на інвалідному візку, не вміючи говорити як тільки через комп’ютер; чи могли б вони мати такий же успіх без їхньої хвороби? Хто може сказати?
Для мене хвороба Філіпа, мого сина, була можливістю — мабуть, найважливішою в моєму житті, — скинути з себе фальшиві переконання, в які я був убраний.
Якщо народження Філіпа змусило мене відкрити любов, до якої не думав, що був здатний, любов, яка перевищила всі мої сили, — то його хвороба дала мені можливість зрозуміти, що існує Любов ще більша, ніж те, що я відчував до нього, Любов, яка долає межі цього світу.
Я отримав цю хворобу, але це не була нагорода за те, що я зробив, чи якась Божа кара. Мені це багато коштувало взамін. Я не володів нею, і я не міг її віддати комусь іншому, але зумів зробити так, що вона принесла плоди. У цьому значенні — для мене — ця хвороба стала даром.
Чи бажав би я цього іншим? Звісно, ні! Якби я міг повернутися назад і мав змогу взяти її на себе, я зробив би це? Звісно, так, як це зробив би будь-який батько.
Але ця хвороба була, і я вже тепер не такий, яким був раніше. Ця хвороба зростила в мені плоди.
Як це стало можливим? У мене немає правильних відповідей на це запитання. Моя особиста відповідь полягає в тому, що та хвороба повністю привела мене до хреста Ісуса Христа. Ті, хто вірить, так як і я, знають, що цей хрест не є кінцем історії, але вирішальним шляхом спасіння: це перехід до Нового Життя, яке триває вічно. Шлях, який був обіцяний усім нам. І тоді невинний, немислимий і нестерпний біль, якого я зазнав, залишив місце глибокому утішенню та усвідомленню того, що саме кінцева мета життя кожного людського буття — після цього хреста.
Чого ще більшого можна бажати для сина, коли знаєш, що він нарешті дійшов туди, куди кожен батько, кожна мати хотіли б завести своїх дітей? На цьому етапі перенесені хвороба та страждання не мають більше значення.
Натомість усе це навчило мене, що кожна складність життя є маленьким хрестом, який, однак, не повинен відволікати мене від того, щоб дивитись на Добро, яке завжди є за ним. Справді, саме цей маленький хрест повинен нагадувати мені про те, до якої мети я призначений.
Дехто може справедливо дорікнути, що це погляд віруючого, бо в іншому разі це чисте безумство — поєднувати слова «хвороба» і «дар». Не можу не погодитися. Я переконаний, що тільки ті, хто пізнав Христа померлого і воскреслого, можуть об’єднати ці слова раціональним чином.
Але я запитую себе, особливо в ці часи, коли сила віри в людей дедалі більше згасає, якщо не зникає взагалі, тоді як захворюваність (у загальному сенсі) не може не залишатися незмінною: куди, апріорі, може привести нас відмова від цього поєднання?
Мій досвід вчить мене, що дуже часто, особливо коли немає ніякого підґрунтя, щоб зрозуміти, що відбувається з нами, тоді люди борються не проти хвороби, з медичної чи психологічної сторони, але з самою реальністю. І коли нам ця реальність не подобається, ми намагаємось сховати її, втікаємо від неї, ризикуємо бути навіть ще гіршими, ніж лінивий слуга з Притчі, бо тоді не тільки не приносимо користь із таланту, який отримали, але вдаємо, ніби взагалі його не отримували.
Отож, запитання залишається: що є більшим безумством — пов’язувати слова «хвороба» і «дар» чи боротися з реальністю?
фінансово.
Щиро дякуємо!
