Інтерв’ю

Архієпископ Мечислав Мокшицький: не буде поділу — не буде розколів

Czytać po polsku

30 Грудня 2018, 11:50 4406 Віта Якубовська

Уже традиційно підбиваємо підсумки року, що минає, а також останнього десятиріччя, разом з архієпископом Мечиславом Мокшицьким, митрополитом Львівським.

Наша розмова — про служіння Львівській архідієцезії, про поставлені цілі та їх досягнення, про покликання і релігійне виховання, про війну й милосердя, про життя Церкви в Україні та про інші важливі справи, які становлять невід’ємну частину служіння митрополита.

— Ось уже десять років, як Ви стоїте на чолі Львівської архідієцезії. Чим стало для Вас це призначення?

— Зі Львівською архідієцезію пов’язане ціле моє священицьке життя, не лише останні десять, чи навіть 11 років (адже я рік був коад’ютором кардинала Яворського). Я добре знав її історію, знав, скільки священиків працювало і скільки храмів були відкритими за часів комунізму; життя Церкви та її труднощі на цих землях були мені відомі. Звісно, я не міг собі навіть уявити, що моє служіння Львівській митрополії матиме саме таку форму, але я багато чого собі не уявляв, але воно відбувалося (сміється).

Рік коад’юторства дав мені змогу побачити зблизька все те, про що я знав і чув: я відвідував парафії, знайомився зі священиками, бачив життя архідієцезії вже ізсередини. І коли десять років тому папа Бенедикт XVI, вже як ординарію, довірив мені дієцезію, я прийняв це служіння з радістю. Адже я тут у себе — це була і є моя архідієцезія, яку я люблю і знаю, мене ще з часів семінарії надихали і вражали своєю відданістю у служінні Церкві та людям місцеві священики й миряни, завдяки яким у важкі часи Церква вистояла і віра не згасла.

Треба сказати, що я був у значно кращій ситуації, ніж мій попередник Мар’ян Яворський, який піднімав усе з руїн. Я вже застав відновлені структури курії, суду, семінарію. Я вже міг присвятити себе душпастирському служінню, організовуючи релігійне життя наших парафій. Для мене було дуже важливо, щоб насамперед заопікуватися дітьми та молоддю: душпастирство міністрантів, Рух «Світло Життя», співочі гурти, відновлення паломницького руху, організація Днів молоді. Все це мало допомогти нашим дітям і молоді поглиблювати свою віру, ставати зрілими дорослими, мати що переказувати своїм майбутнім дітям. Треба пам’ятати, що батьки тодішньої молоді росли за часів комунізму і їхня катехизація та релігійне виховання обмежувалося сімейним переданням традицій. Нашим завданням було — і досі залишається — дати міцний фундамент, на якому можна будувати ціле своє життя, а не лише якусь його частину. І мене дуже тішить, що до нашої Церкви горнеться багато молоді, й не лише з католицькими коріннями, але також їхні друзі, які, прийшовши декілька разів «за компанію», знайшли для себе місце, де розвивають віру і відчувають Божу любов.

— Що Ви вважаєте своїм найбільшим досягненням за ці десять років?

— Важко виділити щось одне і вважати це своїм особистим досягненням, адже за кожним здобутком стоїть праця багатьох людей. За ці десять років було збудовано та освячено багато храмів, ми подбали про створення формаційних та реколекційних осередків, у Брюховичах збудували Дім Паломника та Дім Милосердя — це видимі ознаки того, що Церква розвивається і відповідає на потреби своїх вірян. Усіх. У своєму служінні за ці роки я зосереджувався на тому, щоб наші родини, діти, молодь, усі парафіяльні групи мали місця, де б могли пройти реколекції, дні віднови чи просто відпочинку від рутини, щоб люди похилого віку, які самотні та хворі, могли у гідних і комфортних умовах прожити решту своїх днів, оточені турботою і належним доглядом. Я радий, що нам вдалося реалізувати ці проекти і тепер вони активно працюють і відчиняють свої двері не лише для римо-католиків, але також для представників інших обрядів, що свідчить про можливість співпраці та її ефективність. Мене також тішить, що семінаристи нашої архідієцезії мають гарні умови для навчання та проживання, що за останні роки семінарія розбудувалася і тепер має власну каплицю, невеликий спортзал, місце для спільного перебування семінаристів поза навчанням та обов’язками.

Що ж стосується більш духовного виміру, то Домашня Церква і Оаза — це ті напрямки, у розвиток яких ми вкладаємо багато душпастирських зусиль, бо від цього залежить, яким буде наше суспільство, якою буде наша Церква.

— Власне, що Церква може зробити, щоб підтримати сім’ї, відновити ті фундаментальні цінності, на яких усе тримається?

— Я брав участь, як делегат від нашого єпископату, і в Синоді про сім’ю, і в Синоді про молодь. Папа Франциск нас і тоді, й тепер особливо заохочував оточити нашою турботою той невід’ємний елемент Церкви, яким є сім’я. Адже від сімей залежить і майбутнє країни, і майбутнє Церкви. Це у сім’ї народжується нове життя, відбувається формація людини, і саме сім’я має найбільший вплив на те, яким буде обличчя суспільства у тій чи іншій країні, та й у світі загалом. Родина — це не лише мама, тато й діти, це також бабусі, дідусі, інші родичі, які силою тих чи інших життєвих обставин залишилися самотніми чи через брак співподруга та дітей, чи через втрату, чи ще через трудову міграцію, — і Церква має завдання оточити своєю турботою всіх, щоб ніхто не почувався виключеним. Отже, маємо створити такі умови, щоб кожне покоління знайшло свою спільноту, щоб діти, яких називають «євросиротами», не росли покинутими і занедбаними, щоб усі, хто шукає, — знайшли своє місце у своїй парафії. Сестри і священики створюють парафіяльні світлиці для дітей, щоб ті мали куди прийти після школи, зробити домашні завдання, пообідати, побавитися; створюються групи відповідно до потреб людей різного віку, щоб залучити їх до активного життя у спільноті.

Церква завжди дбала про бідних; навіть незалежні дослідження показують, що Церква є найбільшою благодійною організацією у світі. Саме тут хочеться зазначити, яким важливим моментом для нашої архідієцезії було повернення до Львова братів і сестер Святого Брата Альберта. Вони повернулися до нас, щоби своїм служінням підтримати Сестер св.Йосифа, які віддано працюють на благо людей старших і самотніх, відвідуючи їх по домівках, дбаючи про них у державних будинках для людей похилого віку, а також тим, що займаються нашим Домом милосердя у Брюховичах. Тепер ми маємо ще й тих, хто дбає про безхатьків, дає їм тимчасовий прихисток, гарячу їжу, можливість помитися та випрати одяг, повертає відчуття власної гідності. Брати на Збоїщах роблять величезну роботу, але без допомоги і щедрості людей не могли би її виконувати у повному обсязі, бо самі нічого, крім власних рук та доброго серця, не мають. Сестри-альбертинки провадять кухню для бідних при Карітасі і також відвідують людей удома — допомагають їм помитися, роблять для них закупи, годують. Мають у планах відкриття дому для жінок у важких життєвих обставинах. Я безмежно вдячний сестрам за цю працю. Я вдячний Богові, що у нашій архідієцезії є немало згромаджень, які виконують це самарянське служіння і дають свідчення Божої любові та милосердя.

— Україна як держава має багато проблем; а Україна як суспільство?

— Так, фактично так і є. До цього ще додалася війна. Багато людей втратили свої помешкання, заощадження, роботу, але завдяки тому, що Україна згуртувалась як суспільство, — ці люди не втратили надії. Я щодня на прикладі наших вірян бачу, як відкриваються людські серця на потреби постраждалих. Ця солідарність прекрасна. Римо-католиків в Україні не так і багато, це не секрет. Але їхній внесок у допомогу й підтримку постраждалих на Сході — це свідчення того, що питання не в кількості. Це питання відкритості серця, його чутливості. Здатність до емпатії — риса доброго християнина, адже саме цього Христос навчає нас у Євангелії: голодного нагодувати, нагого вдягнути, подорожнього прийняти… Я пишаюся душпастирями, які виховали таких вірян, і вірянами, які, самі маючи небагато, готові ділитися. Завдяки цій жертовності й чуйності люди на прифронтових територіях, а також вимушені переселенці, не почуваються самотніми та покинутими. Ліки, одяг, продукти харчування, навіть іграшки та книжечки для дітей — усе це можна побачити в пакунках, які приносять парафіяни на оголошені збірки. Священики розповідають, що люди приносять хороші, якісні продукти, бо переконані, що там вони потрібніші, ніж тут. Така турбота і жертовність зворушує. Також не останню роль відіграють наші капелани, які несуть своє душпастирське служіння для цивільного населення вздовж лінії розмежування.

Але також і тут у нас, на мирних територіях, маємо багато свідчень людської доброти. Адже всюди є ті, кому потрібна допомога і підтримка. Таким прикладом є Фонд «Даймо надію», що працює при Львівській митрополичій базиліці Успіння Пресвятої Діви Марії і займається допомогою сім’ям із важкохворими дітьми, надаючи їм і матеріальну, і психологічну підтримку. І таких небайдужих людей дедалі більше.

Я впевнений, що добрий приклад — це велика сила. Як любив говорити св. Йоан Павло ІІ, «з ким поведешся, того й наберешся». Тому батьки, що показують такий приклад своїм дітям, чи вихователі молоді, що самі включаються до таких ініціатив і заохочують до цього інших, — все це принесе плоди. І багаторічне служіння наших священиків, черниць також сприяє тому, щоб люди ставали кращими, відкритішими, добрішими. Ми з кожним роком бачимо дедалі більше молодих людей, які, ставши батьками зовсім по-іншому виховують своїх дітей, самі також є активними у практикуванні своєї віри, переживанні свого суспільного обов’язку, і цього навчаться від них їхні діти. У них вищий рівень почуття відповідальності. Це позитивно впливає і на їхні середовища — друзі, робочі колективи, родичі.

— Ви багато їздите світом, даючи свідчення про життя св. Йоана Павла ІІ, впроваджуючи його реліквії, і маєте змогу порівнювати локальні спільноти Вселенської Церкви. Чи є риси, які об’єднують усі місця, в яких Ви бували, і риси, які радикально відрізняють одних від інших?

— Римо-Католицька Церква є Вселенською, і завдяки цьому ми всюди почуваємось як у себе. Відрізняється мова літургії, можуть бути якісь незначні відмінності, але повсюди можна зустріти людей, які приходять до храму, щоб зустрітися з Богом, прославляти Його, зміцнюватися Його Словом, Його присутністю та благословенням на кожний день. Незалежно від того, чи це економічно розвинена країна, чи бідніша, — всюди люди прагнуть духовної підтримки, бо людина — це не лише тіло, але й душа. Є певного роду міф, що у нас люди більш побожніші, ніж на Заході; але насправді це не зовсім так. Це більше зовнішня обрядовість справляє таке враження. Але серед людей, які свідомо переживають свою віру, я різниці не відчуваю.

— Якби треба було коротко описати, то якою є Римо-Католицька Церква в Україні, яке свідчення вона може дати?

— РКЦ в Україні свідчить про те, що вона відкрита, що вона — для всіх. Особливо у часи переслідувань комуністичним режимом, коли всі могли знайти у нас прихисток, почуватись як удома, РКЦ підтримували УГКЦ у підпіллі й ніколи не ділила людей на обряди та конфесії, а допомагала всім; і так є донині. Особливо виразно ми бачимо це підчас урочистостей: частина присутніх робить знак хреста в інший спосіб, ніж ми; але вони разом із нами моляться, і ця єдність на молитві дуже цінна.

— Зниження кількості покликань прийшло і до нас. Що може допомогти змінити цю ситуацію?

— Я постійно звертаю увагу священиків на те, щоб не втомлювалися допомагати молодим людям розпізнавати покликання. Звісно, багато що залежить від виховання в сім’ї, але також і від того, чи священики показують своїм прикладом, що означає на щодень жити з Христом, що означає бачити дію Бога у своєму житті. Вони мають бути прикладом для молоді. Папа Франциск звертає нашу увагу, як душпастирів, на те, що нам варто повернутися до витоків, до первинної Церкви, щоб, як Христос, не боялися виходити і кликати кожного на ім’я. Нам також треба не лише розпізнавати покликання інших, але й не боятися їм самим про це говорити, підказувати, додавати відваги, щоб хлопці й дівчата задумалися, чи мають ту іскру покликання. Сьогодні молоді бракує відваги. Тому я прошу вірян про молитву підчас адорації Пресвятих Дарів за чисельні покликання, щоб молилися у цих намірах Розарій, щоб нам ніколи не забракло священиків. Тож — особистий приклад і молитва за покликання; все інше — у Божих руках.

— Як Ви оцінюєте у цьому ключі роботу згромаджень, які працюють із молоддю?

— У нас багато чернечих згромаджень, які збагачують архідієцезію своїми харизмами. Видно їхню працю на зустрічах молоді, на зустрічах міністрантів, які у нас відбуваються декілька разів на рік, а також підчас Коляди у митрополичому палаці — це сотні молодих людей і дітей, які активно задіяні у своїх парафіях, творять спільноти, будують свою християнську тотожність завдяки душпастирям. Зараз на січневу зустріч міністрантів зголосилося більше хлопців, ніж ми можемо прийняти, а до курії колядувати приходить понад тисяча дітей та молоді — навіть ці два показники говорять, що відповідальні за цю ділянку душпастирства не дармують, уміють заохотити, знайти підхід, установити контакт, наблизити тих, ким опікуються, до Христа.

— Але душпастирі часто теж переживають відчуття марноти своїх зусиль. Діти виростають, закінчують школу і зникають з парафії, бо часто їдуть навчатися до іншого міста, або навіть до іншої країни, і вже не повертаються. Маєте якусь пораду для священиків?

— Нас батьки також виховували, вчили, а потім ми вилетіли з батьківського гнізда по різних містах і країнах. Але це добре, адже це було би егоїстично з боку батьків — не дозволити дітям покидати рідне гніздо. Так само і в Церкві. Ми виховуємо наших вірян, але це не означає, що вони змушені ціле життя залишатися в тій самій парафії. Наше завдання — це така інвестиція в людину, щоб вона, незалежно від місця перебування, залишалася практикуючим християнином і всюди знаходила собі парафію та спільноту. Церква є Вселенською, і саме це має нам додавати сили та ентузіазму. Не треба знеохочуватися чи бути егоїстами — добра інвестиція в людину приноситиме добрі плоди.

— А що може і повинна запропонувати Церква людям, які живуть у непевності майбутнього, у державі, частина якої у стані війни?

— Україна переживає важкі часи, саме тому наше завдання — давати людям більше турботи, радості, надії. Адже християнство — це релігія надії та радості! Ми живемо у передчутті вічного життя. Ворог може знищити наше тіло, але ніколи не знищить душу, якщо ми на це не дамо дозволу. І Церква має давати людям сили й допомагати укріплювати дух, щоб розпач від втрат не спихав людей на дно. Життя завжди має сенс — навіть життя складне, позначене стражданнями і втратами. Після всього на нас чекає життя поруч з Ісусом. І Церква має завдання бути поруч: подати руку допомоги, дати слово втіхи, надії, братні обійми для всіх, хто занепав духом, втратив впевненість у завтрашньому дні, пережив втрату близьких чи просто тривожиться за ситуацію в країні — всі ці люди і їхні проблеми однаково важливі й однаково заслуговують на увагу та вирішення. Але основне, щоб тут і тепер проживати своє життя з думкою про вічну радість, яку ми отримаємо в обіймах люблячого Небесного Отця.

— І на завершення не можу не спитати про історичну подію, якою стало об’єднання Православних Церков. Чи можемо сподіватися, що якоюсь мірою це послужить також і покращенню відносин з РКЦ?

— Щоразу, коли я під час Святої Меси промовляю молитву: «Господи Ісусе Христе, Ти сказав своїм Апостолам: “Мир залишаю вам, мир мій даю вам”. Просимо Тебе, не зважай на наші гріхи, але на віру своєї Церкви і, згідно з Твоєю волею, обдаруй її миром та єдністю…», то завжди думаю, що тут, в Україні, вони дуже актуальні, бо бачимо розділену, роздерту Церкву, і ця молитва має глибокий сенс, бо хочемо, щоб була одна отара і Один Пастир. Ми всі — діти Божі, і разом нам буде тільки краще. Не буде поділу, не буде розколів. Я радий, що дійшло до об’єднання Православних Церков. Тепер нам буде легше будувати мости, та й вірянам також буде простіше знаходити порозуміння. Це важливий крок.

— Дякую.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

СЮЖЕТ

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity