Інтерв’ю

Трапісти. «Благодать засліплення», корисні кризи і гра на умовах Бога

04 Січня 2019, 08:21 3599

«Є такі моменти, які Євангеліє вважає привілейованими для контакту з Господом Богом. (…) Якщо я відмовляю собі у сні й починаю чування, то хочу цим показати, що є Хтось, заради Кого варто від цього відмовитися».

З монахом-трапістом Міхалом Зьоло розмовляють Катажина Кольська і Роман Бєлецький ОР.

— Мене розбудило биття дзвонів о п’ятій ранку…

— Перший раз вони б’ють за п’ятнадцять четверта. Певно, Ви ще не чули. Потім — о 4й та о 5й.

— Дзвін визначає ритм вашого життя?

— Так. Сім разів протягом дня ми збираємося на молитву, отож спочатку дзвін нас скликає: перший подзвін, а потім другий, коли ми вже в храмі: це знак розпочати.

— А хто тягне за линву дзвона?

— Я прикриюся Правилом святого Бенедикта як щитом. Воно каже, що це турбота абата — скликати монахів на години служби Божої. Він може зайнятися цим особисто або ввірити це завдання якомусь сумлінному братові, який допильнує, щоб молитви відбувалися в належну пору. Наш абат вибрав опцію штучного розуму… і на дзвіниці все запрограмоване. Однак я пам’ятаю часи, коли линви від дзвонів у нашій провансальській дзвіниці були спущені всередину храму і кожен новіцій мусив опанувати вельми складне мистецтво цього божественного телеграфу, бо ми вважаємо, що дзвін є голосом Бога.

— Уявімо, що дзвонар заспав або що механізм зіпсувався…

— Святий Бенедикт передбачав процедури на випадок такої катастрофи, хоч і підкреслював, що потрібно пильнувати, аби такого не ставалося; хтось, хто допустився занедбання, мусить в ораторії відповідно воздати за свою провину Богові. Тому питання честі для кожного монаха — прийти на хори трошечки раніше. Якби, однак, і спільнота заспала, то потрібно «трохи затягнути Псалом 66, щоб усі встигли зійтися на Псалом 50», — читаємо в Правилі.

— Без цих дзвонів не вийшло би функціонувати? Зрештою, в кожного є годинник.

— Голос дзвону приходить до нас згори, інколи як грім, повністю нестримний; це інформація для нас, що зараз проходитиме Хтось тихий і смиренного серця, і варто віддати Йому славу. І зробити Йому приємно. Також це знак для людей, що ми тут і чуваємо. Окрім того, відколи світ і патички, нечувано — а Біблія про це свідчить, — щоб Ізраїль громадився самостійно. То Бог збирає свій люд. Його голос.

— А вас цей дзвін будить?

— О ні, ми прокидаємося набагато раніше. У «Прощанні з Африкою» є сцена, коли слуга бачить траву, що палає довкруг, і будить хазяйку ферми словами: «Мсабу, вставай, я думаю, що Бог надходить». Ми теж встаємо трохи раніше, бо Бог надходить.

— Але чому цей дзвін будить вас ще до четвертої?

— Я вже сказав: щоб застерегти нас, що Він надходить. Це запитання нагадує мені скаргу героя «Дня психа», який вихиляється у вікно і кричить на працівників, що знімають асфальт: панове, чи ви мусите тим молотом так рано… е… гримотіти? Те, що я не встаю о шостій, не означає, що я не працюю!

— Але й о сьомій вранці теж можна славити Господа.

— Гм… можна, але є такі моменти, які Євангеліє вважає привілейованими для контакту з Господом Богом. Ісус вставав раніше за інших і йшов у пустелю, на узбіччя, і там молився до свого Отця. Окрім того, це — дар. Якщо я особисто відмовляю собі у сні й починаю чування, то хочу цим показати, що є Хтось, заради Кого варто відмовитися від сну. Коли двоє закоханих людей ніяк не можуть розстатися й затягують цю мить, скільки буде можливо, то ніхто не дивується. Кожний каже: це нормально, вони закохані. А коли ми говоримо про Господа Бога, то одразу ж запитуємо: а чого це вставати так рано? А чому це має служити? Якщо в монастирі все буде раціоналізоване, то треба замкнути монастир і розійтися.

— Ви хочете чувати тоді, коли інші сплять?

— Ми чуваємо над тими, хто спить, а насамперед — із тими, хто спати не може: з хворими, з тими, хто страждає, помирає…

— Встаючи рано, ви думаєте про тих, хто не може спати?

— Ну ні, не обманюймо себе, я не вискакую з ліжка о третій п’ятнадцять із повідомленням, що тепер я духовно єднаюся з усіма нещасливцями, які страждають через безсоння. А крім того, я й не повинен над цим замислюватися. Моє бажання чи небажання, мої емоції — позитивні чи негативні — не мають великого значення. Дзвін дзвонить, кличе, я встаю і йду.

 

Отець Міхал Зьоло. Фото: Якуб Шимчук, Gość Niedzielny

Це як з одним настоятелем, до якого колись прийшла згіршена парафіянка і каже: у вашому вікні я бачу банки з різними лісовими та городніми плодами, що засипані цукром. І я знаю, для чого це. Ви робите з цього наливки! А священик на це: які наливки? Я зібрав трохи плодів, укинув до слоїка, прикрив їх цукром — решта то не я, то Господь Бог. І це — опис того, що ми робимо. Я збираюся, хочеться мені чи ні, вкладаю себе до слоїка, тобто стаю в лавці, присипаю це цукром, тобто починаю співати, а решта то вже діяння Бога…

— Вставати так рано — це ж суперечить природному порядку. Це ж іще до сходу сонця!

— А чому вас це так вражає?

— Не вражає. Радше дивує. Ми намагаємося зрозуміти.

— Ось тільки дар зрозуміти неможливо.

— Початкова ревність закоханих минає…

— Любов до Господа Бога не проминає. Вона змінюється. Спочатку монах захоплений тим, що робить. І дуже хоче «задати жару».

— Доводить собі, що впорається?

— Що зможе, але також — що він надзвичайний, вибраний. Ця вибраність у якомусь сенсі збуджує, все відбувається у напруженні. Томас Мертон, мій відомий попередник в ордені, гарно це описав: коли переступав монастирський поріг, із драматизмом і зворушенням сказав до якогось бідного паломника, що стояв обік: помолися за мене — увійшов, і двері за мною захряснулися. А потім, по роках, сміявся, що це було таке мілке і претензійне. Але цьому не треба дивуватися. Ми просто претензійні, принаймні на початку. Життя монаха починається тоді, коли він має першу кризу. Найчастіше це відбувається через шість-сім місяців.

— І як ця криза проявляється?

— Ознаки — класичні й легкі для розпізнавання спільноти. На початку новіцій — такий собі премудрий метеоролог, кожному каже «добридень», він усміхнений, послужливий, вважає, що те, що він отримує і переживає, ще недостатньо сильне. Він уявляв, що трапісти це якесь духовне й фізичне винищення, а тут йому дають їсти, дозволяють виспатися, не роблять зауважень, коли він не встає на ранкову літургію, всі милі й лагідні. Отож він підозрює, що його дурять, що від нього щось приховують. Він хоче бути як старий солдат: вставати раніше за інших солдатів, лягати пізніше, виконувати все на сто відсотків. А старий солдат знає, що це виконати неможливо. Що коли є нагода, то треба поїсти або виспатися в поході, і продовжувати жити за розкладом. Старий солдат знає, що не з усіма братами дружитиме. Що є брат-бульдог, який гаркне, брат-кінь, який брикне, брат-вівця, який піде за тобою, хоч немає такої потреби. Є різні типи. З ними треба утримувати правильні контакти, але не входити надто глибоко в їхні душі. Не лише тому, що вони такі, які є, тобто характерологічно складні, — але це також наука, що ділення з кимсь полягає не тільки в тому, що я йому щось дам, але також і в тому, що він захоче прийняти.

— Як спільнота розпізнає, що у брата — криза?

— Певної миті згасає так звана благодать засліплення. Ця благодать стосується кожного покликання. Ми приходимо сюди, бо не знаємо правди. На початку нам усе здається ідеальним. Архітектура прекрасна. Брат каже: я в захваті від цистерціанської архітектури — ця чистота, ці камені, що промовляють… Все не таке, як у парафіяльному храмі, з якого він вийшов, обвішаному бароковими образами і повному орнаментів, і брати, певна річ, мусять його вислухати. Ми цих каменів уже не бачимо, і це нормально.

— Благодать засліплення минає. І що?

— Благодать засліплення покидає новіція. Навіщо? Бо він мусить зробити перший крок до викидання себе з себе — щоби прийняти щось, що Господь Бог хоче йому дати, на умовах Господа Бога, а не на умовах цієї людини, яка прийшла. Це звалюється раптово. Нема якихось конкретних приводів, усе так само. Але щось закінчується.

 

Монах-трапіст на молитві. Фото: Вікіпедія

Я колись був на курсі монастичної підготовки, можна сказати, що це такий «духовно-будівельний технікум». Керівник курсу намалював на таблиці вертикальну лінію і сказав: монаше життя виглядає отак. Є «до» і «після». Кожен з новіціїв повинен пройти через un rien, тобто через щось, що його збіднить, поранить, — щоб він вийшов зі своєї старої шкіри, як змія, стаючи людиною настільки пластичною, аж можна буде її сформувати заново.

— Яка перша ознака кризи?

— Зупинення літургійних функцій. Новіцій перестає співати. Видно, що під сподом є пасивна агресія — погляд звинувачує, жести клоунські, виконувані з надмірністю. А він усім собою каже: нічого собі ви мене в калюжу вмочили! Я ж вам повірив, і що бачу? Бо він усіх братів вважав святими. А вони й надалі такі, які були.

Він перестає їсти. Це така в’язнична реакція. В ув’язненні перед бунтом постують. Ви не були в ув’язненні?

— Ні!

— Ну то ще нічого не втратили.

— Тобто з людини раптом спадають рожеві окуляри?

— Ні. Вона й надалі хоче їх носити. Але Господь Бог їх знімає, стримуючи те, що називається переживанням духовного задоволення. Це ще не темна ніч, це ще не пустеля. Це просто таке перше затримання його енергії, його переживань і його відчуттів.

— І що?

— Криза потрібна для того, щоб залишитись або відійти. Інакше кажучи: це запрошення вийти з віртуальної сфери і зіткнутися з реальністю, в якій я несу відповідальність за свої вибори, а не перебуваю в досить комфортному призупиненні власних рішень. Тоді передбачено подальші процедури: спочатку брат розмовляє з магістром новіціату, на якого виливає діжку помиїв. Його шлунок мусить переналаштуватися на нашу духовну страву, а він ще перетравлює те, що приніс зі світу. Отож він це все викидає на магістра новіціату, який повинен бути такою людиною, як отець Чеслав Бартнік (багаторічний магістр новіціату в домініканців. — Прим.ред.). Це найліпший магістр новіціату, якого я знаю. Правда. Ані надто емоційний, ані надто активний, такий, я би сказав, нейтральний. Магістр новіціату не може поплескати по плечу і сказати: ну, не переймайся, в тебе є покликання, я тебе підтримаю.

— А що він має зробити?

— Порадити братові піти в душ і лягти виспатися. Ще може спитати, що йому не подобається. Новіцій, певна річ, вдасться до духовних аргументів найвищої проби. Тобто, наприклад, скаже, що брат-бульдог відкашлюється під час lectio divina, тобто не переживає святого читання. Тоді ми йому кажемо: а звідкіля ти знаєш, що він цього не переживає? Ми все релятивізуємо і приводимо бідаку до чорного розпачу. Після такої розмови він або піде собі, або залишиться. І шкодувати нема про що.

— Не потрібно боротися за покликання?

— Я — такий собі духовний слюсар і вважаю, що як хтось має покликання, то так чи інакше залишиться, боротиметься за нього, вчепиться за останню дошку з розбитого корабля своїх мрій і попливе до берега. А якщо не має, то навіть із великими поясненнями і терапіями, з перетягуваннями його на нашу сторону він буде постійно нещасливий. Це так, якби оженився з жінкою, яку не любить, ну бо мама йому сказала, що любов колись прийде, отож він чекає, любов не приходить, і він просто-напросто нещасливий.

— Ви переживали таку кризу?

— Звісно. Кожний переживає. Бенедикт у своєму Правилі радить не втікати одразу. Це хороша інтуїція. Отці пустелі казали те саме: спи, їж, але не покидай келію. Не втікай. Бо все, що з тобою діється, є від Господа Бога. Ти можеш це прийняти і довідатися, чи маєш покликання, бо формація існує для того, щоб його розпізнавати, перевірити, чи це твоє місце, бо, може, ти себе в чомусь переконав, хотів урочисто кадити своєму «кращому я» або скинути з себе відповідальність за життя. Цей час потрібен також і для того, щоб навчитися грати на умовах Бога. Вони досить тяжкі, бо полягають у вбиванні твоєї гордині. Кожен скаже: я — гордий? І Господь Бог відповість: так, ти гордий. Ти страшенний егоїст, егоцентрик. А Правило не погоджується з нашим егоїзмом і каже: ти мусиш щось із цим зробити. Вставання рано вранці служить тому, щоб ослабити наше мислення, ніби в духовному житті все повинно бути дуже раціональне, що людина, наприклад, має відпочити, щоб діяти. Що вона має виспатися, щоби щось написати. А Правило каже: але ти не мусиш писати. Ти прийшов сюди не для того, щоб писати, а щоб віддавати Богові славу виконанням своїх — найчастіше дрібних — обов’язків.

У Правилі є спеціальний розділ, передбачений для священиків, які вступають в орден. Там з’являється запитання, яке Ісус поставив Юді в Гетсиманському саду: навіщо ти прийшов, друже? І це неймовірне, правда? Кожен з нас, хто вже має якось сформовану особистість, певну духовну практику, якесь більш чи менш славне минуле, мусить собі таке запитання поставити: навіщо я сюди прийшов? Відповідь на запитання «навіщо?» отримуємо через відкинення фальшивих відповідей, або таких, що нам видаються слушними. Треба просто скласти собі список. Ти прийшов, щоб мати спокій? Щоб писати, читати, бути кимсь відомим? Щоб тобою захоплювалися, бо ти вибрав собі таке суворе життя? Хтось ішачить і ніхто його не похвалить, а ти, як скажеш, що ти трапіст, то буде огого? Отож треба скласти собі список і відповісти на запитання — вочевидь не за один день, бо це трохи затягнеться, — навіщо я тут і що в цьому найважливіше.

— І як звучить перша відповідь зі списку?

 

Трапісти на молитві. Фото: Truyen Trappist

Я тут для того,  щоб позбутися мого фальшивого «я», а воно не терпить бути підлеглим, отож найкраще розтягнути його на сітці монашого уставу і визнати суспільство, яке мене приймає, середовищем свого життя, своїм мікрокосмосом. Я його якимось чином творю, формую, але воно було до мене. А Господь Бог ще каже так: ти прийшов сюди для того, щоб чекати на Мої об’явлення, я даватиму тобі щедру поживу, яку визнаю достатньою для тебе. Інколи її буде більше, інколи менше. Інколи Я тебе втішу, а інколи і не втішу.

— А що найважливіше?

— Найважливіше тривати, залишатися вірним.

— В одній зі своїх книжок Ви написали, що Господь Бог це такий гак, що нас ловить і підтягує.

— Так, Господь Бог нас піднімає тоді, коли ми цього не сподіваємося. Я можу бути на дні, й саме тоді Господь Бог мене підтягне. Навіщо? Щоб я побачив своє життя з перспективи птаха. Ми занадто зосереджені на деталях, тому Господь Бог інколи нас підносить угору і каже: поглянь, яке це гарне. Які брати гарні. Бо я сам цього не бачу. Лише коли Він втручається, я спроможний подивитися і сказати, що це насправді чудова річ.

— Ці деталі — то інколи праця, дім або наші обов’язки. Певно, це добре, що ми на них зосереджуємося?

За умови, що ми не надто прив’язуємося до думки, що має бути так, як я хочу. Господь Ісус каже: продай усе, що маєш, роздай убогим і йди за Мною. І ми бачимо юнака, який відходить, засмучений. Бо ми б хотіли зберегти все — і йти за Ним. Або зберегти це на трошки пізніший час. Коли я був у новіціаті в домініканців, настоятель розповів історію монаха, який відмовився від усього, але в монастирі прив’язався до добре заточеного олівця — то був його олівець, і всім було зась до нього! Одним словом — жертвувати і нічого не втратити. Віддати все, але тероризувати інших усе подальше життя різними дрібними маніями, звичками і вподобаннями. Треба вибрати. Інакше не вийде. Наші клопоти беруться з того, що ми боїмося довіритися Господу Богу. Кажемо Йому: зціли мене, але на моїх умовах, я керуватиму Твоєю рукою хірурга.

— Ну бо ж тяжко довіритися Богу, якого ми не бачимо, чиєї присутності навіть не відчуваємо…

— Але ж відчуваємо! Тільки соромимося це визнати. От дивіться, яка гарна погода. Якщо я комусь скажу, що Господь Бог намалював це для мене, він мені відповість, що я трохи перебрав. Вітер віє, гладить мене по обличчю. Нібито звичайний вітер. А для мене це жест Господа Бога. Він не має інших засобів, ніж барви листя, подмух вітру, спів птахів. Коли кінь заірже і покладе мені голову на плече, я вважаю, що мій день не втрачений. Або пес підійде і притулить морду до моєї руки. Хочете більше знаків? То шукайте. Мені й цих вистачає.

Переклад CREDO за: DEON

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: