Я людина наукової фантастики 1960-1980-х років. Азімов і Бредбері були моїм захопленням задовго до того, як я дізналася про існування «Захара Беркута», ба навіть і «Кобзаря».
Певно, був у моєму списку і Гайнлайн. Присягнути не можу, бо в ті роки я «вигризала м’якуш», тобто читала тільки тексти, не звертаючи майже ніякої уваги на шкірку-обкладинку: автор, назва, перекладач… Це тепер я з подивом дізнаюся з Вікіпедії, що його разом з Азімовим і Кларком зараховують до трійки найбільших фантастів, що він «Гросмейстер фантастики» (нагорода 1975 року) і взагалі один із провідних письменників цього напрямку. Втім, у ці дні я з не меншим подивом дізналася також і про те, що Азімов, який мені в дитинстві страшенно подобався, виявляється, був затятим атеїстом: «Я не маю доказів, що Бога немає, але я так сильно в цьому переконаний, що вважаю зайвим марнуванням часу шукати докази». У його творах я не зустрічала Бога й тому, певно, на цю сторону його діяльності уваги не звертала. У фантастиці другої половини ХХ століття віри, Бога і Церкви майже не було, то були світи, які людина творила сама, «вирвавшись із колиски розуму», за анекдотичним ствердженням одного школяра. Але в цьому жарті, як завжди, є чимала правда.
Віра і Церква якщо й з’являлися, то або побіжно, у згадці дивацьких вірувань де попало, або ж як відвертий ворог. Наприклад, у «Кіберіаді» Станіслава Лема. І хоч я майже з тих самих юнацьких літ шанувала Лема, однак «Кіберіада» — по суті, озлоблений пасквіль, а не фантастика — була мені нудна з холери, я ніколи не мала сил її здолати. Злісні нападки в мене завжди викликають нерозуміння і нудьгу, на більшу реакцію якось і сил шкода…
Час минав, і стару бібліотеку я залишила вдома, у батьків, а в новому домі поступово набралося інших книжок — не про технічні досягнення у далекому Всесвіті, а про духовні досягнення на нашій Землі. І виявилося, що чудес повно, не треба нікуди летіти в далекі галактики… але я зараз все-таки не про Честертона, Аквіната чи Сікарі. Я таки про фантастику.
Трапився мені останніми днями український переклад Гайнлайна, «Чужинець на чужій землі». Скажу одразу — не купуйте)))) Не витрачайте грошей і не засмічуйте голову. Це «розширене» видання, яке охоплює раніше вирізані редактором шматки. Той редактор, скажу сама як редактор, цілком мав рацію, повний текст — нудний і місцями гидкий (тодішня американська цензура викинула сексуальні непристойності, які тепер чомусь поновили, ніби воно має цінність). Гайнлайн любив писати про Марс, це Велика Тема Старої Фантастики, знаєте — перші польоти в космос, відкриття каналів на Марсі, видумування цивілізацій і так далі. «Чужинець» — земне дитя з корабля, який там розбився, а марсіани його виростили по-своєму. (Велике вітання шанувальникам Стругацьких: у Гайнлайна немає нічого з того розумного, що вони розглядали в «Малюку».) Забраний наступним кораблем на Землю, людиномарсіанин тут якось вчиться жити.
Фактична скерованість цього твору — критика і висміювання американської юриспруденції та їхньої судової системи, тому для нас це переважно довга нудятина, а не фантастика як будування нових ідей. Впереміш із цим іде люте висміювання тамтешньої Церкви. Саме по собі воно просто потворне і сильно заважає побачити в цьому романі хоч щось розумне, у такого майстра, авторитета і гросмейстера. Я кілька днів думала над тим, що читала, і дійшла висновку, що тут сам по собі Гайнлайн не дуже винен. Він — американський письменник, і це накладає відповідне світобачення. Америку створили протестанти, вони довгий час активно керували її життям на всіх рівнях. Що міг думати про віру і Церкву хлопець (юнак, чоловік), який не був вихований ні на Честертоні, ні на Аквінаті, в чиїй реальності була маса «Церков», і вони постійно дробилися, брунькувалися, розчахувалися, і кожне нове утворення називало себе Церквою і заявляло про те, що знає шлях до спасіння? Що взагалі може знати про істинність віри і Єдиного Тіла Христового людина, яка формувалася в цьому «лавалітовому світі»? Лаваліт у Фармера — це дуже проблемний світ, який постійно репав і розтріскувався просто під ногами, і треба постійно перескакувати з частини на частину, щоб не зірватися в провалля…
Тож тут мені Гайнлайна стало трохи шкода. Далі я вирішила, що читати про збочення у піст — погана ідея, і відклала книжку. Я маю великі упередження до порнографії в літературі, а тим більше у фантастиці.
Зате одну думку я там таки знайшла. І коли молилася Коронку до Божого милосердя, то подумала, що, може, хоч за цю добру ідею Бог того Гайнлайна помилує. Ідеться про поняття «грокати».
У мові Марса «грокати» — це основне поняття. Гайнлайн там придумав старовинну неспішну цивілізацію, яка живе, компонуючи твори мистецтва, і на це йдуть цілі століття. І головним для марсіанина є «грокнути» щось. Це поняття, яке виникло зі слова «пити», а з розвитком мови та цивілізації набуло багатьох рівнів: і «розуміти», і «засвоювати», і «пізнавати», і ще багато іншого. На Марсі обмаль води та їжі, тому «пити» і «засвоювати» («живитися», а також «осягати») — дуже цінні поняття, на яких базується розуміння світу і спосіб контакту з ним. Грокнути щось — це зрозуміти, що воно таке, а заодно оцінити ситуацію, розпізнати її правильність чи неправильність, а також зрадіти тим, що ти це пізнав, і зрадіти тому (речі, явищу, істоті), що ти пізнав, і стати самим цим пізнанням, і включити пізнане в себе…
Повторюючи подумки молитву Коронки, я думала також і про прочитане (бо воно не йшло мені з голови і я так віддавала його Богові). І тут мені прийшла думка, яка — в стилі прочитаного — сформулювалася так: ти не грокаєш молитву. Тому що думки блукають, тому що повторювати слова не означає молитися, тому що молитися означає повністю зосередитися на Бозі, на своїй молитві, на устремлінні душі до Бога в цій молитві; молитися означає стати молитвою. А стати тим, що ти робиш, що пізнаєш, у що входиш, — це і є грокнути. Молитва це взагалі така штука, яку неможливо «зрозуміти», в людських словесних категоріях; її можливо тільки грокнути. «Зрозуміти зсередини». Зрозуміти настільки, щоби стати тим, що робиш. Відкритися на Бога настільки, щоб… так, стати Богом. Адже у духовному житті про це і йдеться — обоження людини, піднесення її, повернення в дусі до Отця, від якого ми відпали через гріх.
Містики пишуть про молитву так, як вони це здатні висловити, але всі пізнання духовного життя зводяться саме до того, що ми маємо відкритися на Бога, молитися «всією душею, всім серцем, всією думкою, всією силою своєю». Хіба ж воно не те саме? Тільки містики писали, використовуючи вже відомі слова, а письменник узяв і створив своє.
Крий Боже, я не збираюся робити з атеїста побожну людину. Знайдене поняття Гайнлайн використав «не в той бік», хоча і в сексуальній сцені воно має своє виправдання. Адже Церква вчить про «вівтар подружнього ложа». Про Божу благодать, яка сходить на подружжя зокрема і завдяки їхньому фізичному єднанню та через нього. У Гайнлайна це виражене фразою «ми грокаємо Бога». Якби ту всю ситуацію очистити, вона була би дуже правильною… дуже християнською.
Шкода, що його світогляд не допустив його до відкриття того, який він сам близький до правди. Шкода, але Гайнлайн цього не грокнув…
А поняття непогане. Принаймні, мені воно сильно (аж серце зайшлося від радості відкриття!) допомогло молитися ту Коронку.
Може, і ще комусь допоможе?
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
