Священство — це життя, а не робота

За 27 років існування Вищої Духовної Семінарії в м. Городку її випускниками стали 126 священників. Кожен з них має свою власну та неповторну історію покликання, яка є шляхом розпізнання та виконання Божої волі. Сьогодні розповісти історію свого покликання ми запросили вихователя вступного курсу о. Ярослава Пясту.

— Слава Ісусу Христу. Отче, кажуть, що священики «народжуються вже в орнатах». Розкажіть нам про ваше дитинство і про роки до-семінарійного життя.

— Навіки слава! Я можу з упевненістю сказати, що народився як усі діти без орната, хоча в цій народній мудрості є певна спостережливість. Буває, що Бог дає людині покликання, яке зростає в ній з юного віку.

Думаю, що в моєму випадку так і було. Пам’ятаю, як я, маючи приблизно років чотири-п’ять, а, може, і трохи більше, знаходив удома якусь скатертину або шматок поліетилену, робив накидку, схожу на орнат і «служив Службу». Найчастіше на цю дитячу Службу ходила моя бабуся, кілька разів був дідусь, старша сестра, яка сміялася, що священник тримає книжку догори ногами. Для мене вже тоді важливим було саме дійство, все інше не мало значення.

Рідні розповідають, що я садив усіх, хто був тоді вдома, навпроти себе, роздавав молитовники і змушував молитися, а сам у «дитячому орнаті» з молитовничком у руках вилазив на стільчик, щоб мене всі бачили, звершував «Службу Божу», звичайно, обличчям до люду. Бабуся часто мені нагадує ці моменти і постійно говорить, що той стільчик ще є, а от: «клейоночки тієї, шкода, не зберегла».

Я зростав у звичайній католицькій родині, батьки та рідні переказали нам віру. Маю старшу та молодшу сестру. Нехай Господь винагородить їх за старання і благословить їх усіх. Це передання віри було звичайною справою, через власний приклад. Нас вчили молитися ще польською мовою. Бувало, що й змушували. Ми разом переживали свята Різдва та Воскресіння Господнього. Нас брали на Святу Месу до великого прекрасного храму в с. Мурафа.

У селі Михайлівка на Вінниччині, де я народився, тоді ще не було костелу. На Літургію нам доводилося їздити або ж ходити пішки вісім кілометрів. Святиню парафіяни побудували пізніше. Я, як молодий хлопець, також брав участь у будівництві. Коли ми з родиною збиралися до храму в с. Мурафа, це була справжня пригода. Нас, малих дітей, закутували в теплий одяг, одягали шоломи і садили в коляску мотоцикла, та ще й так, що мало що було видно. Ми ж «боролися» за права дітей і намагалися сісти так, щоб усе бачити. В храмі було надзвичайно цікаво, там завжди пахло кадилом і гарно співали. Діти завжди були спереду, під самою балюстрадою, яка розділяла храм. Нас було багато. Можна було навіть щось витворяти, тільки тоді всі були дуже слухняні. Завжди було багато людей, деколи навіть було тісно. Хоч батьки були десь там серед людей, я завжди знав, що мама близько, відчував її погляд на собі, тому не ризикував бігати, крутитися чи не слухати. Мистецтво виховання!

З самої Євхаристії я мало що розумів, бо вона була польською мовою. Пам’ятаю тільки момент перемінення. Бог давав мені розуміння і цікавість. По-дитячому я завжди розумів, що відбувається щось дуже важливе. Тоді священик ставав для мене чарівником, який щось перетворює, у якого нічого не було, а в якийсь момент він звертався до людей і говорив: «Беріть і їжте, беріть і пийте», а потім йде до людей і щось їм роздає. У моїй голові виникало запитання, як він це робить, і де він це взяв. Я завжди чекав цього моменту, щоб розгадати цю загадку. Тільки тепер розумію, що Бог в такий спосіб вже тоді давав свій дар покликання.

Мої юнацькі роки були звичайними, я пас корову, ходив до школи, навіть до клубу ходив, але трошки, не до пізньої ночі, і вже у старших класах. Я завжди ходив до храму, був міністрантом, часто допомагав священику. В моєму класі було багато католиків, тому ми часто зустрічалися в храмі, в школі, на катехизі й у вільний час. Мали спільні зацікавлення. Пам’ятаю, як переживав підлітковий період, коли не знав, що з собою зробити, чим зайнятися. Та, дякувати Богу, в цей час у школі створили танцювальний гурток. Ми з друзями часто їздили на різні конкурси та концерти, де часто вигравали нагороди. Я також мав різні випробовування віри, розумію, що це Бог так мене вів. Було багато запитань, на які я хотів знайти відповіді. Тому почав шукати і їздити на різні реколекції для молоді. Це був прекрасний час – нові друзі, нові відповідальні завдання, нове переживання дару віри.

Думаю, дякуючи такому Божому провидінню, Бог не дав мені загубитися. Хоч нагод для іншого життя завжди було багато.