Інтерв’ю

Християнська поезія — як сама Церква: сягає неба, але стоїть на землі

03 Вересня 2019, 09:02 632 Ірина Єрмак

Із Борисом Херсонським — поетом, лікарем, викладачем — ми вже спілкувалися не раз. І про його релігійну поезію, і про роботу психолога та психіатра. Цікаво (і приємно) було спостерігати, як цього непересічного поета, колись мало друкованого, стали активно видавати, нагороджувати преміями, брати в нього інтерв’ю, запитуючи про долі поезії, країни, мовного закону, політичні прогнози…

Ще цікавіше було бачити, як останні п’ять років Херсонський, людина майже виключно російськомовна, починає читати лекції українською мовою, перекладає свої вірші українською мовою, а потім навіть пише нові — українською мовою. При цьому в усіх інтерв’ю Борис Григорович принципово заперечує, що став це робити «з політичних міркувань».

 

Молитва за Україну

Господи Боже наш, що відпустив блудниці,
Промовивши — йди й надалі вже не гріши!
Відкрий Україні ласки Твоєї скарбниці,
В годину сум’яття самих нас не залиши.

Господи, що освятив у Кані весілля,
Для молодят на вино воду перетворив,
Не залиши нас в обіймах безглуздя, свавілля,
Аби власний наш розум нас не перехитрив.

Господи, що самаритянці біля криниці
Дав напитись, щоб спраги вже не спізнала вона,
Що дав силу леву та крила — небесній птиці,
Змилуйся на Україною — вона в нас одна.

Одна-єдина, іншої бути не може.
З нею ми помираємо, щоб постати в останній час.
Не забирай в нас Вітчизну, бо Ти — милосердний Боже,
Ти — Отець, і сирітками Ти не покинеш нас.

Чи не молить Тебе за нас Твоя Милосердна Мати?
Чи не стоять за нас на небі наші святі?
Дай нам прапор Вітчизни міцно в руках тримати,
А не дивитися мовчки у долоні пусті!

Чи не молять Тебе за нас славетні гори Карпати?
Чи не молить Тебе за нас сивий старий Дніпро?
Ти землю нам дав, щоби на ній орати,
в хаті — добро, як то кажуть, і в полі — ядро.

Дай Боже цей день прожити у спокої й тиші.
Дай до тями прийти, дай Живої Твоєї води.
Нехай же за Україну молить Тебе все, що дише.
Це — наша молитва, а Воля — Твоя назавжди.

 

— Давайте поговоримо про поезію, політику і поезію поза політикою. Ви російськомовний автор, але саме після Революції Гідності почали переходити на українську. Повз такий символ пройти неможливо. Отже, гідність для Вас пов’язана також і з мовою — з тим, як людина себе виражає?

— По-перше, я почав писати українською ще в школі, у дев’ятому класі. Але досить невдало. Як і російськомовні тодішні… Вчительці української мови мої вірші не сподобалися, і вона мала рацію. Потім, в Івано-Франківську, в медичному інституті, я написав чотири рядки українською мовою, такі дуже проблемні:

Ой з болота, з очерета
тягне Федір кулемета,
і хтозна, кого чека:
чи парторга, чи ЧеКа.

У мене були досить великі неприємності, жартував я цілком неполіткоректно як на ті часи… Після цього я справді не писав українською мовою, але завжди читав українськомовні книжки, а останні 20 років перекладав з української на російську — моїх друзів: Сергія Жадана, Василя Махна, Маріанну Кіяновську, Галину Крук.

Писати українською я насправді почав регулярно після Революції Гідності. Я був обурений тим, що агресія Російської Федерації проти України йшла під гаслом «захисту російськомовного населення від геноциду». Я був типовим представником «російськомовного населення», хоча й був білінгвою — ми же з Вами вперше спілкувалися кілька років тому (перше інтерв’ю для CREDO Борис Григорович дав 2012 року. — Авт.), і я пам’ятаю, що те інтерв’ю я наполовину давав українською мовою.

Хоча моя українська мова не плинна — тому що я читаю, я пишу, але я не чую української мови, бо живу в цілковито російськомовному середовищі. Одеса — російськомовне місто, і є тільки два майданчики, де я трохи можу поспілкуватися українською. Тож можу подякувати Вам за ще одну можливість [розмовляти українською].

— Борисе Григоровичу, це вже третя Ваша українськомовна книжка. Якими були дві перші, що вони для Вас означали?

— Першу видав «Старий Лев». Вона зветься «Родинний архів та інші вірші». Там більшість віршів — у перекладі Маріанни Кіяновської. Але також там є мої вірші, які я сам переклав українською з російської, та декілька віршів, які я українською написав, і російської версії їх нема. Це був 2016-й рік.

Другу книжку, минулого року, видало «Фоліо». Вона називається «Сталіна не було». Це вже вірші, майже всі написані українською. Вони потребували редагування, його зробив Юрій Винничук, якого я дуже шаную як автора, письменника, і як людину з гумором. У нас із ним гарні особисті стосунки. Я чекав, що він «каменя на камені» не залишить від моїх текстів — ні, він сказав, що проблемні місця є, відредагував, і книжка вийшла. Я йому дуже вдячний, і дуже вдячний головному редактору «Фоліо» Олександру Красовицькому, який видав загалом уже сім моїх книжок протягом п’яти років.

А третя моя книжка українською — ще в друкарні. Але вже є анонс презентації. Це знову «Старий Лев». Редагувати мої тексти взялася Мар’яна Савка — головний редактор «Старого Лева». Ми з нею спілкувалися, вона ретельно редагувала; залишила декілька текстів російською — там, де українськомовні варіанти були, на її погляд, невдалі. Але це тільки три чи чотири вірші. Мар’яна Савка сказала, що основна моя проблема з українською — це наголоси. Так воно і є, бо я читаю, але не чую, як воно звучить, — я не відчуваю наголосів. Я себе втішав тим, що українська мова вільно ставиться до наголосів — принаймні, народна поетика: «кУчері-кучЕрі», чи «плИве кача по Тисині», «мати моя, не ридай мЕні — мати моя, не ридай менІ». Тобто наголоси «гуляють». Але все ж таки у багатьох словах наголоси — фіксовані, рими (у кращих поетів) — точні, хоч українська поетика ставиться до неточної рими гуманніше, ніж російська… але я вже с таки намагаюся вживати у римованих віршах точні рими.

Ось це поки що все про мої книжки українською.

— Багато хто ствердився у своїй українськості саме в тяжких умовах нападу Росії на українські землі. Таке буває, коли за певних обставин людина «мусить» прокинутись і самовизначитися. Але крім того, що ми українці, ми ще й розмовляємо як християни.То як же нам самовизначатися розумно і по-християнськи, щоб не впасти в ненависть до ворога?

— Це проблемне запитання. Бо ненависть до ворога — це справді щось нехристиянське. Нам же сказано, що ми повинні любити нашої ворогів, благословляти тих, хто нас проклинає… Але це стосується нас особисто. Тобто якщо хтось мені персонально щось каже або погрожує — я повинен його простити, я не повинен його ненавидіти. Але це не стосується інших людей. І я як християнин можу бути солідарний з тими, хто страждає. Я не зобов’язаний любити тих, хто проливає кров моїх братів — громадян моєї країни. Бо тоді це буде не християнство, а мазохізм.

Коли мене хтось критикує — я можу його любити за те, що він мені вказує моє місце, може, навіть принизливо, але це вдаряє по нарцисизму, а нарцисизм — це відчуття нехристиянське. Покійний Патріарх Сербський Павло уклав дуже гарну молитву «За наших ворогів». Я її іноді читаю — у тяжкі часи.

Так мені здається — ні, я все ж таки не буду любити ворогів моєї країни. То вже буде зрада, а не християнство. Це не те, з чим можна комбінувати. Така моя думка. Я написав такого вірша (російською мовою): «я любил бы врага с десяти шагов — стоя у сабли, воткнутой в снег». Образ тут цілком зрозумілий: «з десяти кроків» — це дуель.

 

Молитва за ворогів

Про милість Божу до нас, негідних рабів Його: нехай вбереже нас від ненависті та злих діл, і нехай вселить в нас любов самовіддану, за якою всі пізнають, що ми — учні Христові, народ Божий, як і святі предки наші, й нехай навіки знаємо, як визначити істину і справедливість Царства Небесного.
За всіх тих, хто чинив неправду ближнім своїм, пригнічував сирів або невинну кров пролив, відплачуючи ненавистю за ненависть, — нехай дарує їм Бог покаяння, просвітлення розуму й серця та просяяння душі світлом любові до ворогів.
Господи, як багато ворогів, що воюють проти нас і кажуть нам: нема їм допомоги ні від Бога, ні від людей! Господи, простягни до нас руку Твою, нехай станемо народом Твоїм і за вірою, і за ділами. Якщо треба нам постраждати, нехай буде це на шляху справедливості Твоєї та істини Твоєї, — не допусти, щоб це було за неправдою нашою або з ненависті до когось. Господи, помилуй!
Ще молимося Богу, Спасителю всіх людей, і за ворогів: нехай відверне їх чоловіколюбний Господь від насильства над віруючим народом нашим; щоб не руйнували наші святі храми та могили, не вбивали дітей і народ не виганяли; але нехай і вони навернуться на шлях покути, правди і спасіння. Молимось усильно: Господи, помилуй!

 

— Чи є в цьому збірнику якийсь найдорожчий для Вас самого вірш? Чи це може бути вірш релігійної тематики, чи просто якась поезія, що торкається серця? Яке місце у Вашій творчості посідає тема релігії, віри, пошуків Бога?

— Це одна з провідних тем у моїй творчості. Дві книжки (російською мовою) побачили світ у видавництві «Дух і літера»: різдвяна поезія та поезія Великого тижня (Страстной Седмицы) і Великодня. Це чималенькі збірки, сторінок по сто, і до них увійшли не всі вірші, які я написав на ці теми. Можу зазначити, що студенти Українського католицького університету на Різдво читають по кілька моїх віршів, написаних українською мовою. А на Великдень два роки тому вони читали мої вірші «Сім слів» російською мовою. Я обіцяв, що напишу українську версію. Я її написав, і вона буде надрукована ось у цьому новому збірнику. Він називається «Вклонитися дереву». Якщо перший його вірш починається «Вклонитися дереву, з якого зроблений хрест», — то це показує, яку роль християнство відіграє у моїй творчості.

Назвати як важливий можу вірш, написаний нещодавно; він увійшов до розділу «Післямова». Я написав його за три дні після того, як книжка вже пішла до друку: це «Молитва за Україну».

 

 

Сім слів

1.

Тіло висить на хресті. Солдати смирно стоять.
«Відпусти їм, Отче, бо не відають, що творять».
Відбирають земне життя у Того, для якого «завжди»
звичніше за все, що творилося там і тоді,
а нескінченність — за все, що зробили в усіх кутках
Всесвіту, за швидкоплинність часу.
Де взяти Спасіння, якщо це поробили Спасу?
Як уявити Всесвіт у прибитих до древа руках?

2.

«Істинно кажу, нині будеш зі Мною в раю».
Я заспокою розбійницьку душу твою,
хоча б за те, що ми пліч-о-пліч вмирали.
Між труб заводських. Між людей, що віри не мали.
Між в’язниць, лікарень. Між сліпців і поводирів.
Серед реготу черні — кожен, неначе здурів.
Ми з тобою воскреснемо. Але сьогодні завдання —
вмерти. Скоротити страждання.

3.

«Ось син Твій, Маріє! Ось мати твоя, Іоанне».
Христос висить на хресті, і кров сочиться із рани,
і сліди від бича на виснаженому тілі.
Його не впізнали. Зробили з Ним, як хотіли.
А хотіли з життя з коренем вирвати, і в смерть зарити,
а хотіли відкриті двері в небо на залізний засув закрити,

але не зуміли — не вистачало сили.

4.

«Боже мій! Для чого Ти Мене залишив?»
Напередодні суботи? Мабуть, щоб Я відпочив.
Але не сам чи себе залишає Він в ці хвилини.
Погребальні пелени, плач Марії, плач Магдалини.
Саван — повторення тих пелюшок, в яких лежав,
безсловесний, в народження день,
Бог-немовля під переливи колискових пісень,
серед бидляти в убогім хліві. Сенсу нема в журбі.
Не плач, мій Боже! Обіцяю — я оживу в Тобі.

5.

«Прагну!» — не оцту з жовчю в губці наприкінці життя.
Не біда, що для Мене нема ніякого пиття —
ні компоту з вишень із яблуком і полуницею,
але життя швидше вічне, ніж те, що вилітає птицею.
Як нирець, Я вирину з безодні свого небуття.
З голови до ніг повитий полотном, відпочиваю Я
на савані, де навіки відображена плоть Моя.

6.

«Сталося!» Закінчена — ні, не книга, а тільки глава.
Зм’якло тіло, впала на груди в терновім вінці голова.
Сюжет для ікони — таких ікон мільйони.
У насильницької смерті свої закони.
Смерть упевнена, що завжди права.
Їй милі ридання сиріт і вдів стогони.

Щоб воскреснути, мусить померти істота жива.

7.

«В руки твої, Отче, я передаю Мій дух!»
Люди думають: життя і смерть — це вогонь, що навік потух,
не помічаючи ні життя у смерті, ні смерті в житті.
Тільки в казках — на тіло покропи живою водою,
щоб побачити: смерть не є віковічною, не є бідою.
Що надгробний камінь, по якому повзають слимаки,
опівночі буде відвалений силою ангельської руки.

 

— Які імена в українському літературному просторі Ви могли би назвати як важливі для нашого сьогодення?

— Відповідь на таке запитання проста: це коло моїх друзів, яких я вважаю провідними українськими поетами. Їх досить багато: Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Мар’яна Савка… З нових імен — наприклад, Любов Якимчук. Її збірку «Абрикоси Донбасу» я перекладав. Ще можна назвати багато імен, я читаю багато українськомовної поезії; однак перевагу надаю класиці. Читаю і перечитую Шевченка, і навіть поезію XVII-XVIII сторіч, яку я дуже люблю. Там, до речі, багато релігійної тематики.

— Чи є щось таке, як «православна» або «католицька» поезія?

— Звісно, є! Вона зафіксована насамперед у літургійних текстах, які використовуються у православній і католицькій традиціях.

Вони дуже близькі; але все ж таки у латинській поезії (поезії Католицької Церкви) від Середньовіччя присутня рима, чіткий ритм — ну, наприклад, «Puer natus in Bethlehem, Alleluia./ Unde gaudet Jerusalem. Alleluia». Тобто ці твори мають риси формальної поезії. Цього немає у православній (церковнослов’янській) поезії, яка була перекладами з грецької. Там, де у грецькому тексті є ритм і рима, там у перекладі вони втрачаються. Принаймні, часто втрачаються. А сучасна поетика Православної Церкви все ж таки вичерпується традицією. У Католицькій Церкві я чую сучасні релігійні пісні; бувають народні пісні, дуже наївні, — але це все ж таки щось сучасне.

Є більш сучасна, дуже велика поезія, яка використовує католицьку літургіку. Ось перше, що спадає на думку: Томас Стернз Еліот, «Попільна Середа». В Еліота є поема, в якій він використовує літургійні моменти. Це не переклад богослужіння Попільної Середи, ні: це дуже складна поезія, але її ґрунт — це таки католицька традиція.

У Бориса Пастернака в його віршах є «православні нотки». Коли він описує православне богослужіння: «И вдруг навстречу крестный ход/ Выходит с плащаницей, /И две березы у ворот/ Должны посторониться». Це російський пейзаж, це православна традиція. Але той же Пастернак у вірші «Когда разгуляется» пише так:

B церковной росписи оконниц
Так в вечность смотрят изнутри
В мерцающих венцах бессонниц
Святые, схимники, цари.

Как будто внутренность собора —
Простор земли, и чрез окно
Далекий отголосок хора
Мне слышать иногда дано.

Собор із вітражами — це нетипово для православної церкви. Це вже образ, який прийшов із католицької традиції. І, може, корені його десь у Німеччині, в Марбургу, де Пастернак навчався.

На мою думку, християнська поезія — це загальна поезія. Вона завжди, як і сама Церква, «іде в небо», але ж стоїть вона на землі. Й тому комбінація сьогодення та біблійних часів — дуже типова для сучасної християнської поезії, і для моєї поезії теж.

— Ваша збірка «Вклонитися дереву» буде представлена 22 вересня у Львові. Що там ще буде цікавого?

— Презентація відбудеться в театрі імені Леся Курбаса, з 17.30 до 18.30. У рамках «Форуму видавців» я матиму участь у дискусії («Соціальна і моральна паніка: кому яка з того користь». 19 вересня, кінотеатр «Коперник», початок о 14.30). Вона має бути присвячена розглядові паніки, яку породжують засоби масової інформації. Можливо, буде автограф-сесія. Загалом я буду протягом усього Форуму видавців.

До цієї збірки входять не тільки мої вірші українською мовою, але й переклади моїх російськомовних віршів, які зробили Сергій Жадан, Олег Гончаренко та молодий львівський поет Володимир Тимчук.

— Заздрю львів’янам і гостям Форуму, а заодно запрошую зайти та відвідати заходи з його програми. Дякую за розмову!

 

 

Вклонитися дереву

Вклонитися дереву, з якого зроблений хрест,
На ньому Син Божий був (чи буде?) розп’ятий.
Голгофа вона висока, що той Еверест.
Доля – листок з Євангелії, видертий і зім’ятий.

Бо папір виробляють з дерева. На нім розіп’яті слова.
Якісь уже мертві. Чи повстануть — нам не відомо.
Вклонимось дереву. Похилена голова.
На зім’ятому аркуші слова лежать нерухомо.

Фото з особистого архіву Б.Г.Херсонського

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

Одеса
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: