Якось я почула, що варто згаяти час із Тобою. Мені дуже сподобалося це формулювання.
Воно просте, його легко запам’ятати, над ним легко роздумувати такій людині, як я. А я — жінка, яких на світі мільйони. У мене нема теологічної освіти, я не маю об’явлень, але я читаю і слухаю. Також і про адорацію. Я роздумувала, як би виразити цю тему, — й раптом щось стрепенулося. Для сучасної людини гаяти час видається майже катастрофою. Я теж не люблю втрачати час, бо якщо не працюю, то стараюся здійснити свої захоплення, виконати необхідні (хоч і не люблені) обов’язки.
І раптом — гаяти час? Марнувати? Втрачати? Але як це?
Донедавна я вважала, що адорація це щось складне, власне кажучи, зарезервоване для вибраних, — бо я, входячи до каплиці, нічого не відчуваю. Нема в мене якихось духовний осяянь. Мені добре, коли я сама, в тиші, коли ніхто не човгає і не дратує. Я роблю правильно? Сиджу в тиші й стараюся охопити хаос думок, що шумують наче гірська річка. Швидко й агресивно. Чи я зробила все, що треба було зробити? Треба ще заскочити за покупками… ну чого та жінка вовтузиться… І так постійно. Це — моє. Я егоїстка, бо хотіла б тут сидіти сама, в повній тиші.
В одній каплиці завжди повно людей і хляпають двері, в другій людей менше, третя загалом пуста, тільки та клямка вищить… Коли вже справді погано, то я витягаю з кишені розарій. Поклала його туди заздалегідь, щоб не шарудіти. Що за день сьогодні? Вівторок? О, маєш, завтра вже середина тижня… Молитва в Гетсиманії. Зосередься, жінко! Розарій допомагає, але не завжди. Однак це вже щось. Але чи це адорація? Мало бути гарно, а тут — самі завади і сумніви.
Я читаю і слухаю про адорацію, і до мене доходить, що те, що я роблю, — то не адорація. Боже, ну чому я не відчуваю Тебе фізично, як отець Доліндо… Виходжу з каплиці за кількадесят хвилин, після цієї Дерибасівської моїх думок, і кинаю наостанок: я все одно сюди повернуся. Ісусе, я все одно прийду, бо мені тут просто добре. Бувай. Я знаю, що це не та молитва, яку би люди похвалили, але вона моя. Тільки й усього. Ніхто не навчив мене адорації, то я стараюся, нічого більше я не спроможна зробити. Що зробиш, такою Ти мене створив, так що окей, я виходжу після цієї далеко не досконалої молитви.
Інколи я забігаю до Тебе перед роботою, на хвилинку, щоби привітатися, щоби в ході дня нагадувати собі, що я не сама, що мої проблеми — то, власне кажучи, не проблеми. Тоді легше.
Не раз можна почути, що колись було краще. У мене все навпаки. Тепер краще, бо колись 10 хвилин у каплиці – то була вічність. Зараз минає 40 хвилин, година, а я не знаю, коли вони промайнули. Так, я вчуся гаяти цілу годину, і відкриваю, що вона не втрачена. Я відчуваю, що мені краще, і довше перебуваю на адорації, навіть якщо це переважно боротьба з виром думок, — то якимось незвіданим чином Ти впорядковує моє життя. Я спокійна. Часто здатна сказати сама собі: агов, усе непогано, ти не сама. Отож — може, я адорую? Ти не приходиш до мене у громах, але в тихому вітерці? Я пробую думати про сьогоднішнє читання. Ось тільки… а що в ньому було? Витягаю телефон, вмикаю той додаток, заодно спиною чую критичні погляди. Нехай собі думають, що їм охота, якщо я не пам’ятаю сьогоднішнього читання, то беру смартфон і маю від чого відштовхнутися.
Я не можу дати свідчення про раптове навернення, яких в інтернеті повно. В мене інакше. Це марудний процес, коли принципово нічого не відбувається, й тільки в дуже віддаленій перспективі видно зміни. Дякую Тобі за це, бо усвідомлюю, що маю добре життя. Завтра, може, я про це не пам’ятатиму, аж до наступного разу. Такі духовні американські гірки.
Не так давно я зрозуміла, звідкіля у мене взялася така потреба адорації. Два дні в дорозі до Ченстохови, кілька років тому, прищепили мені розарій; сім днів із попереднього року — адорацію. Входячи до каплиці Чудотворного Образу, я запитувала: навіщо Ти мене сюди привела, зрештою, мені навіть не хотілося йти. Я не почула жодних голосів, але сьогодні знаю, що дістала відповідь на те запитання. Через Марію до Ісуса. І не знаю, як дякувати, тому кажу звичайне «дякую».
фінансово.
Щиро дякуємо!
