Погляд

Коли хочеться понарікати на священників

09 Квітня 2020, 20:55 2276 Катерина Воїнська

 

Мені не раз доводилося чути: «Я втратив віру і довіру до Церкви, бо мене зранив священник».

Раніше у такі моменти хотілося захищати священників і розраджувати «бідолашних зневірених». А зараз я жартую: «Ой, яка дешева відмазка! Просто трафаретне оправдання. Придумай щось креативніше»!

Віра — це дар, самому її здобути чи втратити неможливо. Але занедбати можна! Але це вже мій особистий вибір, а не чиясь провина. Зараз скажу парадоксальну річ. Подумаймо, хто нас найбільше та найперше зранив? І визнаймо, що таки — це наші батьки… А ми — своїх дітей… Саме тоді, коли мала людина безборонна перед дорослими, найближчі завдають її серцю перших ран чи хоч би травм, «допомагають» набути різних комплексів та нездорових звичок. Як багато з нас не мали чогось бодай трохи подібного до сім’ї, безпечного дому, де люблять або хоч би поважають одне одного! Але чомусь ніхто не відмовляється від батьківського дому, спадщини та майна. А тут раптом ми стали такими вразливими на священників…

Коли у мене виникає спокуса понарікати на «Божих псів» (як часом називають священників), то Добрий Пастир одразу несе мене, зашмаркану овечку, на своїх плечах до дзеркала, щоб я побачила власне негідницьке серце, яке лінується молитися за тих, хто на сторожі стада; яке не має відваги йти і розмовляти зі священниками про проблеми в парафії; яке боїться брати відповідальність члена Тіла Христового, а свою літеплість загортає у побожні трактати на тему «якою має бути Божа паства». Надто вже багато того «має бути». Може, нарешті «БУДЬМО»?!!

Після того, як людина в Едемі повелася на провокацію гада, вона вступила у світ пізнання добра і зла, а відтак зі злом не змогла дати ради, зламалася, стужилася, стала негідником. Так, це був план батька брехні, щоб ми стали не гідними Бога, безнюхими на Правду і сліпими на Світло. Але Бог мислить не так, як людина, слава за це Йому. І попри купу негідників у Церкві, з яких перша я, вона залишається святою. Освячують її не діла священників, не волонтерство мирян, а Ісусова Кров. Ісус приходить на Літургії фізично і для цього Йому потрібна присутність священника. І навіть, якщо священник — алкоголік, це не перешкодить Ісусові перевтілюватися…

І на кінець, декілька реплік про карантин, який торкнувся і самої Церкви. Мене запитують: «Ти ж християнка, як ти можеш вірити в коронавірус? Ти ж віриш у Бога, то чому дотримуєшся карантину? Хіба не маєш власної голови? Йди між люди і роби своє, і вір, що Бог тебе захистить!» І мені одразу пригадується третя спокуса, якою діймав Ісуса сатана в пустелі: кинься з даху — ангели Тебе врятують. І Христове: « Не спокушатимеш Бога!» Дуже часто доказом віри є здорова логіка. А великим чудом — гідна покора. Печінка не вказує мозочкові, як організовувати координацію рухів, а нирки — шлункові, як перетравлювати їжу. Піти на Літургію в час епідемії не завжди є знаком віри, а часто — порушенням заповіді «не вбий», бо я зі своєю шмарклею-бактерією-вірусякою можу спокійно переходити, а комусь літньому, вагітній жінці чи виснаженому, хто стояв біля мене в храмі, я зможу вкоротити життя.

Віра полягає в чіткому виконанні Божої волі. І Богу дякувати, наш Папа, єпископи та кардинали таки прагнуть Його волю чути та розпізнавати. І може, «зашмарканій овечці» боляче, що її попросив не виходити до стада «блохастий пес», але це тільки тимчасово, щоби потім не закопувати до великої могили передохле стадо. Неможливість фізично приєднатися до Богослужіння є великим болем християн у цілому світі. Це Великий Піст для нашого серця, розбалуваного доступністю та милосердям нашого Бога.

Моя голова — Христос! Марії Магдалині після воскресіння Ісус наказав не торкатися Його… Витримати дистанцію! Ми часто жадібні навіть у духовних поривах нашого серця. Хочемо присвоїти Бога, вишколити Його священників, і щоби світ крутився довкола наших уявлень про життя. Ісуса розіп’яли ті, які «мали свою голову» замість Духа. Ісус не вкладався в їхню систему уявлень про Бога та Божий порядок на землі. І найжахливіше, що багато з них були переконані, що розп’яття Ісуса — це справедливий вирок, що припинить «цей цирк».

Коли я буду на своєму місці і виконуватиму те, до чого покликана, то я просто не матиму ні часу, ні сили, щоб розповідати іншим, що і як робити їм на їхніх місцях. Коли ходитиму в Дусі, то моє серце буде вдячним за те, що Бог робить через людей. Коли буду знаряддям Божого миру, то отримаю благодать бачити Ісуса в інших людях… Так мені, Боже, допоможи, в Трійці Святій Єдиний!

Ілюстрація: кадр із фільму “Щоденник сільського священника”

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: