Питання: Чи адекватна самооцінка може бути сумісна з християнським смиренням, яке вимагає визнати себе убогим, ні на що не здатним, «нікчемним рабом»?
Відповідає Vatican News. Насправді християнське смирення та адекватна самооцінка не суперечать одне одному. Якщо під самооцінкою ми розуміємо визнання дарованих нам Богом талантів, які ми покликані використовувати, то це як раз відповідає євангельській логіці. Достатньо пригадати Притчу про таланти. Бути смиренним не означає недооцінювати власні обдарування — у цьому разі ми матимемо справу лише з видимістю смирення.
Апостол Павло, наприклад, усвідомлював, що має особливі дари. «Коли хто відважиться чим, то скажу нерозумно відважуюся й я. Євреї вони? То й я. Ізраїльтяни вони? То й я. Насіння вони Авраамове? То й я! Слуги Христові вони? Говорю нерозумне: більш я! Я був більш у працях, у ранах над міру, частіш у в’язницях, часто при смерті», — вигукує апостол Павло у Другому Посланні до коринтян (2Кор 11, 21б-23).
Але він знає, що все це походить не від нього, а від Бога, тому в іншому місці стверджує: «Що маєш, чого б ти не одержав? А коли ж одержав, то чого вихваляєшся, неначе б не одержав?» (1Кор 4,7). «Хто хвалиться, нехай хвалиться Господом!»(1Кор 1,31). Усвідомлюючи, що всі ресурси, які ми маємо, дав нам Бог, християнин не розраховує лише на свої природні здібності — які також є даром від Бога — а уповає на дари надприродного порядку. Тому він ніколи не впадає у відчай, повторюючи за святим Павлом: «Я можу все в Тому, Хто укріплює мене, в Ісусі Христі» (Флп 4,13).
Можна сказати, що саме Євангеліє максимально підвищує самооцінку людини до її справжньої, адекватної, міри. Якщо протиставляти смирення адекватній самооцінці, то кожне відставання, кожне невстигання може змусити впасти на дусі. Християнське смирення — це дань істині про нас самих. А що стосується самооцінки, то сам вислів «адекватна самооцінка» відображає ту ж саму концепцію: це оцінка правильна, адекватна, яка відповідає істині — не занижена і не завищена.
Обдарування людини можуть проявлятися в здоровій конкуренції, наприклад, на виробництві, прагненні до успіху у різноманітних змаганнях, зокрема, спортивних. Все це не суперечить поняттю християнського смирення, за одним лиш винятком: коли ми, прагнучи успіху, радіємо приниженню ближнього. Якщо ж йдеться про те, щоб представити в розпорядження інших, в розпорядження загального блага наші найкращі якості, то тут немає суперечності. Полем для застосування наших талантів на славу Божу, на радість людям може бути і футбольне поле. Відмовитися від використання наших талантів на благо було б упущенням.
Що ж означає вважати себе «нікчемними рабами»? Це означає: все, що ми маємо, — не від нас самих, а від Бога. Було б абсурдно, якби промінь сонця став би хвалитися своєю красою, кажучи, що він світиться від самого себе, а не від джерела, тобто від Сонця. Смирення не перешкоджає звершувати великі справи. Всі великі святі, особливо сподвижники милосердя, творили найбільші діла, які продовжуються до сьогодні. І при цьому вони були повні смирення, зважаючи на того, Хто сказав: «навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм» (Мт 11,29).
фінансово.
Щиро дякуємо!
