Про що може мріяти священник? Про гарну парафію, плідне служіння, про втілення своїх ідеальних уявлень про служіння або про вірність Христовим ідеалам та покликанню? Може, про щось одне з цього або про все й одразу? Кожний має свою «священницьку мрію». А отець доктор. Сергій Різник ще із часів семінарії мріяв поїхати на місії до Казахстану.
Сьогодні він розповідає читачам CREDO чому обрав саме Казахстан, коли здійснилася його мрія, наскільки відрізняються очікування та реальність і як йому служиться далеко від рідної Львівської архідієцезії.
— Кожна історія має свій початок. Від чого почалася ваша історія з Казахстаном?
— Вперше я побував у Казахстані ще будучи семінаристом. Мене запросив мій товариш з семінарії, а його запросив священник, який колись був вікарієм у Тернополі, а потім поїхав служити до Казахстану. Ми були десь місяць там на практиці, мали можливість побачити, як і чим живе Католицька Церква у цій країні.
— Що ви побачили, коли приїхали?
— На той час у Казахстані працювали переважно священники з Польщі. Ділячись своїм досвідом служіння, вони розповідали теж і про труднощі, з якими їм довелося мати справу: перша — це російська мова, а друга – це пострадянська ментальність місцевих мешканців. Я собі тоді подумав, що для мене особисто це зовсім не проблема – російську мову я знаю, ментальність людей пострадянського простору мені не чужа, а отже, як стану священником, то поїду на декілька років попрацювати до Казахстану. Я тоді думав такими категоріями, що от священники приїхали аж із Польщі, щоб служити у Казахстані, то мені з України і ближче, і простіше. А для місцевих мешканців це щось взагалі дуже особливе, що люди з Європи хочуть до них приїхати не для того, щоб збагатитися за рахунок їхніх природніх ресурсів, а щоб щось дати, щось залишити. Мені теж, як молодому семінаристу, майбутньому священнику, хотілося бути серед тих людей, які приїздять у Казахстан, щоб дати людям Бога, Добру Новину.
— У 2010 році ви отримали священицькі свячення. І одразу поїхали євангелізувати Казахстан?
— Це я собі так уявляв, що от отримаю свячення і поїду. Але після свячень я розпочав служіння вікарієм, був скерований до своєї першої парафії. І після двох років священства я попросив у архієпископа дозволу виїхати на місії до Казахстану. Проте на той час митрополит мав для мене інший план – мене скерували на навчання, я захистив докторат, повернувся до праці в Україні. Архієпископ щороку запитував мене чи я ще не змінив своєї думки щодо виїзду, але дозволив мені поїхати лише минулого року. Тож минуло фактично десять років, коли здійснилася моя мрія про місії.
— Ви поїхали до Казахстану пів року тому. Чи ваші очікування співпали з реальністю, яку ви застали? Адже все міняється, а минуло багато часу.
— Я приїхав на місії без власних уявлень про те, що і як має бути, без ілюзій, надмірних очікувань і всього, що потім змушує людину почуватися розчарованою. Все ж таки десять років священства чогось мене та й навчили. Вже немає якоїсь наївності, але ще зберігся запал: не той ідеалістичний юнацький, а такий, що дозволяє іншими очима подивитися на свої власні можливості. Прагнучи такого місійного служіння, людина спершу собі уявляє, що буде навертати інших, а потім розуміє, що цей досвід більше для особистого навернення. Бути християнином у мусульманській країні не так і легко, навіть якщо ми говоримо про Казахстан, де немає переслідування людей інших релігій. Проте на рівні місць праці чи навчання частим є відкрите нерозуміння, висміювання, неприйняття. Якщо хтось із місцевих захоче стати католиком чи православним, це прирівнюється до зради. Саме тому у маленьких містах у парафіях казахів не зустрінеш, тільки у великих, де більше шансів на анонімність. Такі протистояння загартовують місцевих християн і показують нам, людям, що приїхали із приязного християнського середовища, що віра коштує.
— Ви згадали, що переслідувань за віру немає. А як щодо співпраці Церков із органами державної влади? Як чиновники і локальна влада ставиться до християн, до католиків?
— Казахстан — багатонаціональна країна. Теперішня влада прикладає максимум зусиль до того, щоб всі були почуті, щоб потреби всіх були задоволені, аби не допускати до міжнаціональних та міжрелігійних конфліктів. Я працюю у західному Казахстані, церковні структури там існують двадцять років – власне минулого року ми святкували ювілей. Клімат у цій частині не такий суворий, тому туди практично не відправляли у заслання. Німці, поляки, українці відбували заслання на Сході у шахтах, на бурових і відповідно там було більше християнських, зокрема і католицьких спільнот. Саме там працював наш блаженний отець Владислав Буковинський (РКЦ) та блаженний отець Олександр Зарицький (УГКЦ). А Західний Казахстан мав парафію лише в Актюбінську – це доволі велике місто, півмільйонне. Від парафії, у якій я працюю, це лише 100 км. За мірками Казахстану це дуже близько. Там спершу була німецька спільнота, так історично склалося, що там їх було досить багато і вони ще у 1984 році отримали дозвіл на реєстрацію спільноти, а у 1986 отримали дозвіл на будівництво храму. Але пізніше німці почали звідти виїжджати, виїхав також і священник-німець, а отець із Польщі залишився і фактично був змушений будувати спільноту з нуля. Треба сказати, що йому вдалося, і парафія досить гарно розвивається. Це були такі підвалини Церкви у Західному Казахстані. А у 2001 році, перед візитом Папи до Казахстану, була заснована ще одна парафія. Тож влада не перешкоджає розвитку Церкви, хоча і накладає певні формальні обмеження. За двадцять років присутності Католицької Церкви у Казахстані, священники, які служать там вже довго, кажуть, що так насправді влада лише тепер почала помічати католиків і рахуватися з Церквою.
— Де знаходиться головний осередок Адміністратури і як багато католиків?
— У місті Атирау, який є економічною столицею Казахстану. Воно поділене на дві частини рікою Урал. Географічно одна частина міста в Азії, а інша — в Європі. Наша катедра знаходиться в європейській частині, тому наша Адміністратура все ж належить до Європи. В один день можна побувати декілька разів і в Єропі, і в Азії. Адміністратура активно розвивається. У самому Атирау сім парафій. Працює 15 священників, у кожній парафії — по два. Загалом у Казахстані налічується 1% католиків. Цей відсоток підносять іноземці – якщо ти більше, ніж три місяці перебуваєш на території парафії, то тебе вже зараховують до парафії. Але здебільшого — це іноземці, які приїхали на вахту. В залежності від типу контракту – на місять, три, шість. Багато філіпінців – американці їх наймають, бо вони вважаються найкращими працівниками. Багато італійців та американців – вони у суботу та неділю мають Меси італійською та англійською мовами. Раніше у священників була можливість приїжджати на бурові, щоб служити Меси для працівників-католиків, які заступили на вахту, але відколи змінилося керівництво бази, душпастирські візити заборонили. А працівники не мають можливості виходити за межі бази.
Історія появи в Атираю першої парафії дуже цікава. На початку приїхали двоє священників, мешкали у готелі, нікого взагалі не знали у місті. Почали шукати квартиру, щоб купити. Та на той час, згідно із законодавством, іноземці не мали права купувати нерухомість у Казахстані. З цієї історії виник скандал. Про це написали у газетах і так місцеві мешканці дізналися, що у місті є римо-католицькі священники. Серед містян було кілька старших жінок, які щонеділі та у свята збиралися на спільні молитви – три польки й одна українка. До них також долучалися інші люди. І ось ці жінки прийшли до священників і сказали, що вони католички. З того часу отці їздили служити Месу до однієї з них додому. І так народилася парафія. А та бабуся, у якої вдома відправляли ці священники, вже була дуже старенька та все ж дочекалася першої Святої Меси у новозбудованому храмі у Віґілію Різдва і у цей вечір померла. Виконала свою місію і відійшла по нагороду до Неба. Щоб якось зберегти пам’ять про цих жінок, які берегли і переказували віру, у храмі на одному із вітражів є їхні зображення.
— А де працюєте ви?
Я працюю у Хромтау. Це 100 км від Актюбінська. У нас такий клімат, коли літом жарко — дощі не дуже часте явище — але взимку -30 градусів морозу, сніжні бурани і дороги заносить снігом так, що не проїдеш. Щодня вправи з лопатою — інакше з подвір’я не вийдеш. У Хромтау добувають хром. Це друге місце у світі за кількістю видобутку хрому, але насиченість руди значно вища. Населення — 25 тисяч, невелике таке шахтарське містечко. Після війни там було багато німців, бо там були табори для полонених. Ну і на заслання відправляли ще до війни німців з-під Одеси. У нашій парафії десь 50 осіб. На свята трохи більше за рахунок гостей.
— Є якісь особливості у душпастирській роботі?
— Душпастирська праця всюди практично однакова – те, що працює в Україні чи Польщі, працює також і у Казахстані. Звісно, є якісь локальні особливості, як от наприклад «Канікули з Богом» можна проводити лише на території храмів. Тому ті новіші храми вже будуються із великими приміщеннями, у яких можна розмістити дітей, бо виїжджати з ними кудись ми не можемо. Недільні школи, тобто катехизація відбувається дві години і включає у себе теж якісь творчі заняття та чаювання, як обов’язковий елемент. Це гарна традиція, діти перед чаюванням по черзі говорять про що чи за кого хочуть помолитися, потім п’ємо чай і розмовляємо. Маємо також катехизу для молоді і біблійні зустрічі для усіх охочих. А щодо самих душпастирів, то ми раз на два місяці маємо триденну зустріч усіх священників, черниць та світських волонтерів, які працюють у нашій частині Казахстану. Разом молимося, слухаємо конференції, спілкуємося.
— Розкажіть про світських волонтерів
— Це світські місіонери з Неокатехуменату, які приїжджають служити до Казахстану на кілька років. Є такі, що вже по десять років перебувають у країні. Маємо дві неокатехуменальні парафії і завдяки ним ми і маємо таких волонтерів – здебільшого з Іспанії, Аргентини, Італії, Польщі. Переважно це жінки середнього віку. До мого приїзду у нашій парафії працювало подружжя волонтерів. Десь у найближчі дні чоловік буде рукоположений у диякони. Зараз він ще працює вчителем у школі, але за два роки виходить на пенсію і тоді вони з дружиною планують повернутися до Казахстану. До свого від’їзду це подружжя вело дуже велику і плідну працю з сім’ями. Настоятель був дуже задоволений з їхнього служіння і чекає їхнього повернення. Планувалося навіть, що дияконські свячення будуть у Хромтау, але епідемія внесла свої корективи.
— А багато молоді у парафіях?
— Поки молодь вчиться у школі чи вузі, то ще приходить до храму. Але коли одружуються, то, на жаль, зникають. Зазвичай це все ж таки мішані подружжя, у яких християнин програє. Особливо, якщо батьки також не зв’язані з Церквою, то молода людина просто втрачає контакт. Навіть дуже активна молодь зникає з горизонту. Зустрінеш на вулиці – вітаються, розмовляють, все гаразд, але до храму не приходять. Ми у своїй парафії маємо дві родини, де всі католики – батьки, діти, діти дітей. І це дуже тішить. Це дуже позитивний приклад.
— Де легше бути священником: в Україні чи у Казахстані?
— У Казахстані важче. Хоча б навіть взяти до уваги середовище – тут ми серед своїх, бо у нас християнське суспільство. Там – ні. Це накладає свій відбиток.
фінансово.
Щиро дякуємо!
