Навесні світові медіа (особливо ж католицькі) облетіло фото о.Петра Дидо-Рожнецького, який пішов послуговувати в Дім соціальної опіки в Бохні (Польща), де через спалах коронавірусу та карантинні заходи стало різко бракувати волонтерів для допомоги мешканцям Дому.
Отець Петро — поляк, але служить він Церкві Казахстану. Він призначений до Апостольської адміністратури Атирау. Католическая информационная служба Казахстана взяла в нього інтерв’ю стосовно подій березня-квітня.
— Ви не могли би пояснити, що стало причиною такої великої цікавості преси до Вас?
— 28 березня у мене закінчувалась віза, тому 16 березня я вилетів до Польщі, щоб отримати нову. Після прибуття опинився в карантині, а потім нову візу отримав, але вилетіти назад у Казахстан уже не міг, бо кордони вже було перекрито. Через це я був розгублений і запитував Бога, чому ж так. Адже в Польщі так багато священників, я потрібніший у Казахстані! І весь час думав, що ж мені робити. Як відповідь на це моє запитання до Бога я сприйняв повідомлення, побачене в день Великої П’ятниці у соцмережі Фейсбук, яким поділились одразу троє моїх знайомих. Тому я відразу ж задумався: Боже, а чи не для мене Ти це приготував?
— Про яке повідомлення йдеться?
— У місті Бохні, яке належить до моєї рідної Тарновської дієцезії, в домі для людей з обмеженими можливостями 14 чоловік медперсоналу захворіли на коронавірус, і там терміново треба було людей їм на підміну. Звісно, сам заклад був закритий на карантин. Я вирішив податися туди.
— Вас не злякала небезпека заразитися?
— Всі ми, хто зголосився тут служити на час карантину, розуміємо, що імовірність зараження є, бо ж коронавірус виявлено не тільки у персоналу, але й у близько півтора десятка пацієнтів. Тому ми потурбувалися про те, щоб користуватися всім необхідним для захисту: масками, рукавичками, комбінезонами, спеціальними окулярами, — і це потрібно не так нам самим, як мешканцям Дому, адже вони зараз один з одним не контактують, тільки з персоналом. З нами Бог, ми на Нього уповаємо! Він і так уже обдарував нас чималою опікою. Наприклад, черниці, які першими прийшли сюди у Велику П’ятницю, думали, що їм доведеться якийсь час жити без Євхаристії, тож коли я Великодньої Неділі служив для них Месу — радість і урочистість відчувалися подвійно.
— Скільки там волонтерів і що то за люди?
— Разом зі мною працювали вісім сестер-домініканок, я — священник, один рятувальник і дві студентки медицини. Мешканців тут 37.
— Наскільки тяжкі захворювання у тих, кого ви доглядали?
— Захворювання різні: є люди, які пересуваються на інвалідних візках; є ті, хто взагалі не може підвестися з ліжка; є пацієнти після трепанації черепа чи після аварій; є ті, в кого порушений зв’язок із зовнішнім світом. Пацієнтів було більше, але частину їх помістили в карантин у подібний заклад у Кракові.
— А як щодо віри? Вони всі католики?
— На мою думку — більшість, як і в самій Польщі. В будь-якому разі, я поки не чув, щоби хтось був іншого віросповідання. Багато хто просив про сповідь. Хоч я сюди приїхав не як капелан, а щоб виконувати ту працю, яку виконував персонал.
— Що саме Вам випало робити?
— Насамперед — потрібно бути з цими людьми. А турбота про них охоплює умивання, купання, прибирання, тепер з дезінфекцією, годування, використання їжі, допомогу в роздаванні ліків, зміну підгузків.
— Це для Вас складно? Ви вже маєте досвід такого служіння?
— Так, ще під час навчання в духовній семінарії я відпрацював місяць волонтером у госпіталі. Бог дає благодаті. Зі мною разом чергували дві черниці-домініканки.
— А суто фізично — не важко проводити цілий день у захисному одязі? Та й загалом, вас не так багато, як було персоналу.
— Це одяг відповідає всім стандартам, я до нього звик, хоча, звісно, складно постійно бути в масці. А загалом ми поділені на три зміни, працюємо по 8 годин, тому вже легше, ніж було в перші дні. З’явився час, щоби поспати і помолитися, відслужити Месу.
— Як вас сприйняли мешканці Дому? Адже ви для них були незнайомцями.
— Попервах узагалі було складно, бо ми сюди прибули, а тут не було нікого, хто міг би нам усе пояснити: кому й коли змінювати підгузки, які ліки кому давати, що де зберігається, які поміщення де розташовані, адже будівля досить-таки велика. Але самі мешканці — це справжні «світильники». За той недовгий час, що я тут був, я почув стільки подяк, скільки не чув за останні два-три роки. Вони до такої міри вдячні, що ми їх не покинули самих, і взагалі вдячні за кожну нашу дію, за кожну принесену канапку. Це для мене велике свідчення.
— Як до рішення стати волонтером поставилися Ваші батьки та о.Даріуш Бурас, який керує Адміністратурою, де Ви працюєте?
— Всі сталося дуже швидко. Я саме був у батьків удома. Їм, звісно, не так просто було прийняти, що я поїду туди, де багато інфікованих, але вони мене підтримали і прийняли це з надією. На Великдень я говорив у проповіді про те, що через страждання і смерть до нас прийшло спасіння. Від наставників в особах о.Даріуша та єпископа в Тарнові я дістав благословення.
— На Вашу думку, що було би легше: необхідність ізоляції в Казахстані чи таке служіння?
— Складно сказати. В моїй душі, у серці, була дуже велика боротьба. Я думав: «Господи, тут стільки священників! Я хочу до своїх парафіян, в Атирау». Але побачене я сприйняв як відповідь від Господа. І я дуже вдячний, що Він відкрив мені очі на те, де я можу бути корисним і так послужити Йому.
фінансово.
Щиро дякуємо!
