У нашому суспільстві побутує думка, що політика — це щось, у кращому випадку, дуже інтимне, у гіршому — брудне і непристойне. Ставлення до неї часто нагадує ставлення до природних фізіологічних процесів: усі це роблять, але про це не заведено говорити вголос. Низький рівень політичної культури пов’язаний з низкою різних факторів: це і радянське минуле, коли громадян було усунуто від участі у політичних процесах, і сумнівний образ політичних еліт, що сформувалися за роки незалежності, і як наслідок — тотальна недовіра до політиків.
Подобається нам це чи ні, але політика охоплює безліч сфер нашого життя — навіть ті, про які ми не замислюємося. Від політичних рішень залежить у тому числі те, що напишуть у підручниках наших дітей і чи зможемо ми щонеділі вільно приходити на Месу. Сховатися від політики можна лише одним шляхом: виїхати на безлюдний острів і вести там спосіб життя, подібний до Робінзона Крузо. Але навряд чи це добрий вихід, що підходить кожному християнину. Святий Тома Аквінський, Учитель Церкви, вважав, що людина за своєю природою є політичною істотою, маючи закладене прагнення об’єднатися у суспільство і жити у державі.
Церкві до політики — зась?
«Церква відділена від держави», «Церква — поза політикою». Зараз ці усталені поняття звучать для нас звично і природно. Добре це чи погано — питання, що заслуговує окремої широкої дискусії. Але з історії ми пам’ятаємо, що це явище — відносно нове. З’явилося воно після перемоги Французької революції — перемоги не лише політичної, а й ментальної. Не зайвим буде нагадати, що політичним курсом революціонерів була дехристиянізація — тобто свідоме усунення Церкви від державних справ і різноманітних сфер людського життя. Рух за свободу віросповідання з часом переріс у спробу підміни релігії атеїстичним «культом Розуму» з відповідними «святами», і у жорстокі переслідування Церкви (насильство, терор, закриття і розграбування церков та монастирів, заборона проводити Службу Божу).
Для сучасних духовних спадкоємців французьких революціонерів — лівих політичних течій, що мають великий вплив на нинішнє суспільство — дехристиянізація продовжує залишатися на меті. Тільки методи на позір видаються дещо м’якшими.
З часів Революції Гідності ми добре пам’ятаємо, як світом захоплено поширювалися фотографії пастора, що стоїть перед кордоном міліції, священника, що сповідає людей посеред вогню та пострілів, або храмів, що відчиняють двері потерпілим, перетворюючись на лазарети. Але варто тим-таки священнослужителям висловитися з приводу якоїсь дражливої політичної теми —- починаються звинувачення у некомпетентності і заклики «займатися своїми справами, а не лізти у політику». Можна згадати також, як у часи потрясінь люди, зокрема і ті, що не належать до Церкви, ловлять кожне слово, що лунає з боку Святого Престолу, очікуючи чіткої і конкретної позиції — і обурюються, якщо висловлене недостатньо співпадає з їхніми переконаннями.
Дуже зручна позиція: там, де це не входить у протиріччя з суспільно-політичною повісткою (засудження насильства, критика тоталітаризму, порятунок постраждалих), від Церкви вимагається активна участь. Всі одразу пригадують, що допомагати, підтримувати, захищати слабших — це її прямий обов’язок. Однак у тих питаннях, де позиція Церкви не співпадає з загальними очікуваннями, їй негайно намагаються закрити рота і витіснити на марґінес. Таким чином, замість відкритого агресивного курсу на знищення, Церкву заганяють у відведене їй «гетто», стіни якого поступово звужуються.
«Ви ж священник!»
Найсумніше, що таку позицію нерідко поділяють і самі християни. “Ви ж священник! Говоріть про Бога, а не про політику! Ваша справа — сповідати і служити Літургію!» — часто можна почути від вірян, варто їхнім пастирям так чи інакше торкнутися політичних тем, навіть якщо йдеться про допис на особистій сторінці у соцмережі. Але чи насправді це так?
Перше, що слід пам’ятати: сан священника не позбавляє особу її громадянських прав. Відповідно, як і кожна людина, що має право голосу, священник може приватно, від власного імені говорити про свої політичні погляди та уподобання, і це жодним чином не протирічить його статусу священника. Конституція України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також зазначає, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір.» (Розділ ІІ, Ст. 34-35)
Так, священник, як громадянин, не повинен використовувати церковну кафедру для політичної агітації або пропаганди своїх особистих політичних симпатій. Але, як душпастир, що є голосом Церкви і моральним авторитетом для вірян, він не зобов’язаний зберігати мовчання у випадках, коли совість вимагає від нього висловити певні застереження.
Де ж пролягає ця межа?
Для прикладу розглянемо дві тези, вклавши їх в уста уявних священників.
Теза перша: «Політична сила Х — казнокради і некомпетентні дурні, за яких не можуть голосувати розумні люди».
Теза друга: «Політична сила Х пропагує небезпечні, людиноненависницькі ідеї, що протирічать християнській моралі та вченню Церкви».
У першому випадку йдеться про оціночне судження, висловлювання суб’єктивної думки. Погоджуватися з нею чи ні — особиста справа кожного, втім, як вже говорилося, священник має на її вираження таке ж право, як і кожен з нас, якщо говорить від власного імені як приватна особа, а не як проповідник під час Меси. Друга ж теза ілюструє те, що священник не повинен мовчати, якщо бачить у діяльності тієї чи іншої політичної сили загрозу. Відділяти добро від зла і називати речі своїми іменами — це не тільки його право, а й обов’язок пастиря, котрий несе відповідальність перед Богом за ввірені йому душі.
А що про це каже церковне право?
Сучасний Кодекс канонічного права містить пряму заборону священникам обіймати політичні посади. «Духовенству забороняється займати публічні посади, пов’язані зі здійсненням світської влади» (Кан. 285 – § 3). Однак священники не мусять жити у політичній ізоляції, більше того — Церква вважає за необхідне публічно висловлювати свою думку з приводу актуальних подій і реагувати на наявні суспільні виклики. Прикладом такої діяльності є Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій — незалежний дорадчий орган, чиї рішення носять рекомендаційний характер, але який при цьому активно залучений до суспільно-політичних процесів, котрі відбуваються в країні.
У Кодексі канонічного права ми також читаємо: «духовенству не слід грати активну роль в політичних партіях і в керівництві профспілками, якщо тільки, згідно судженню компетентної церковної влади, цього не вимагає необхідність захисту прав Церкви чи сприяння загальному благу» (Кан. 287 – § 2). Звісно, «загальне благо»” звучить як певна абстрактна категорія — ми не знайдемо в офіційних церковних документах чітких критеріїв, за якими можна про нього судити. Але для цього у нас є вчення Церкви, засноване на Євангелії, що спонукає нас самостійно приймати рішення відповідно до нього, спираючись на власну християнську совість.
Як приклад, можна згадати блаженного отця Єжи Попєлушко, що був капеланом профспілкового союзу «Солідарність» у Польщі. За мірками критиків участі Церкви у політичних процесах він був священником, що «ліз у політику», адже відкрито критикував комуністичний режим у своїх проповідях — за що, зрештою, і був убитий спецслужбами. За політичними звинуваченнями був розстріляний і болгарський єпископ-пасіоніст Євгеній Босілков, що, будучи послідовним антикомуністом, не погодився співпрацювати з комуністичною владою і оголосити про незалежність болгарських католиків від Святого Престолу, перетворивши тим самим болгарську Церкву на маріонетку в руках безбожної влади.
Отже, не варто вимагати від своїх пастирів триматися осторонь політики, що б не відбувалося навколо нас, аби з часом це не зіграло з нами злий жарт. Історії відомо багато прикладів, коли Церква залишалася чи не єдиною силою, здатною піднести голос у важкі часи, і нам краще не перевіряти на власному досвіді, що буде, коли цей голос замовкне.
фінансово.
Щиро дякуємо!
