2020 рік виявився важким не лише для економіки та системи освіти, але також і для Церкви.
Священники та віряни опинилися в ситуації, якої нові покоління вже не знають: нам було сказано зачинити храми, нам не дозволяли брати участі у Святих Месах, випробовуючи віру та обмежуючи релігійні потреби багатьох людей.
Про те, як Церква давала собі раду в найважчі періоди року, позначеного пандемією, які проблеми вийшли на поверхню в цей час, а також чого найбільше потребує віруюча людина у такі непевні часи, як зараз, — CREDO розмовляє з єпископом-помічником Львівської архідієцезії Едвардом Кавою.
— Ми добре знаємо, що це був важкий рік для всього суспільства загалом. Яким він був для Церкви — вірян та священників?
— Це був рік випробувань. Головне випробування проходила наша людська зрілість. Наше ставлення до пандемії показало це якнайкраще. Було видно, як змінюється наше ставлення до всього, що пов’язане з епідемією. Нам вдалося осягнути певну зрілість реакції. Це було і випробуванням віри — не лише для звичайних вірян, але також і для священників та єпископів.
— Яку позицію зайняли віряни стосовно всіх цих подій?
— 2020-й був роком, який показав, хто є хто. Показав, скільки людей насправді живуть таїнствами, а скільки цілком дають собі раду без них, бо не потребують глибшого духовного життя. Вийшло на яв те, як же багато людей залишаються на поверховому рівні віри. Проте виокремилася доволі чисельна група вірян із такою, насмілюся сказати, войовничою позицією, аж вони вибороли право на участь у Євхаристії у повноті. Їх багато, і маємо Богові за них дякувати. Вони, безперечно, — надія на майбутнє Церкви. Може, їх не аж так багато, як би нам хотілося; але це той фундамент Церкви, на якому треба будувати і в який варто вкладати.
Також хочу підкреслити, що певним феноменом під час пандемії виявилися діти й молодь. Попри загальну паніку, попри зачинені заклади освіти і спроби дистанційного навчання, вони зберегли свій status quo — дитячу простоту. Вони не піддалися паніці. Для нас, дорослих, це приклад і навіть певна підказка, як поводитися.
— А як собі радили священники у цих нових та дивних умовах?
— Багато священників злякалися і надмірно дистанціювалися від людей; декотрі досі продовжують зберігати цю дистанцію. Це проблема. Вони занадто перейнялися пандемією і забули, куди ми всі остаточно прямуємо та що насправді є найважливішим. А ми ж прямуємо до Царства Небесного, і дай нам Боже дійти до нього у святості, піклуючись більше про здоров’я душі, ніж тіла. Але водночас я хочу наголосити на героїзмі багатьох священників та богопосвячених, які звершували таїнства, збільшили кількість Святих Мес, провідували хворих у лікарнях та вдома, були доступні для людей. Хочу відзначити також і героїзм вірян, які не боялися приходити на Святі Меси до своїх парафій.
— Чого найбільше потребує людина в часи страху та непевності?
— Людина віруюча потребує Євхаристії, потребує Слова, потребує реальної, а не віртуальної спільноти. На сьогодні порятунком віруючої людини є Євхаристійний Ісус, життя Божим Словом, яке проникає та насичує людину. Нам треба продезінфікувати нашу ментальність. Ми заражені надміром інформації, медійними маніпуляціями; у нас вже інформаційний невроз. Найкращими ліками на все це, і я кажу з власного досвіду, є Боже Слово. Воно звільняє від усіх страхів та неспокою. А також — спільнота Церкви. Не лише як парафіяльна спільнота, але також як спільнота спільнот. Про це ще задовго до епідемії говорив папа Бенедикт XVI, що Церква подолає кризу в малих спільнотах.
Я особисто заохочував священників до того, щоб у разі загострення санітарних вимог та закривання храмів вони пакували до наплічника все необхідне для служіння Меси і ходили по домах, збираючи в одній хаті тих, кому найближче. Завдяки цьому люди мали би доступ до таїнств безперервно. Поки що не було такої потреби, але це той напрямок, у якому Церква повинна рухатися: відроджувати себе як спільноту через формацію малих спільнот. Тоді жодна епідемія та зовнішній тиск, чи державний контроль, жодні нав’язані загострення не знищать духовного динамізму Церкви.
Це виклик, і легко не буде. Є багато священників, які відчувають цю необхідність. Проте це ще не ті масштаби, яких вимагає сьогоднішня реальність. 2020-й рік показав, що Церква вистоїть, якщо буде спільнотою спільнот.
— І на завершення: актуальне на сьогодні запитання про щеплення від COVID-19. Дедалі частіше чути оптимістичні голоси, що говорять про повернення, завдяки щепленням, до колишньої нормальності, за якою ми всі сумуємо. Та чи справді все так просто?
— На мою думку, тема щеплень не є простою. Я особисто маю щодо цих щеплень сумніви. Дивно, що люди, готові заморочуватися підрахунком калорій у будь-якій їжі та перевіряти, чи її походження достатньо органічне, — абсолютно безкритично готові прийняти все і не дивуватися, що в питанні вакцинації їх залишають майже без вибору. Хочеш на роботу, в подорож чи навіть просто вийти з дому — маєш вакцинуватися. А тим часом ніхто не знає всіх наслідків — і тих побічних одразу після щеплення, і тих, які можуть проявитися з часом. Фармацевтичні концерни не приховують, що їм довелося оминути деякі етапи клінічних випробувань, щоб виграти час і якнайшвидше почати протидіяти вірусові. Тож, на мою думку, ми не можемо закликати чи заохочувати наших вірян вакцинуватися від COVID-19. Маємо залишити їм вільну волю, якою обдарував їх Бог. Нехай кожний чинить відповідно до особистого розпізнання. Вчення Церкви має достатню кількість документів, які допоможуть знайти відповідь на запитання, що викликають моральний неспокій, та прийти до рішення, спираючись на доктрину Церкви, а не на чиїсь особисті висловлювання.
фінансово.
Щиро дякуємо!
