Погляд

«Не відчуваю Бога». От і що робити?

26 Лютого 2021, 16:01 1837

В одній зі своїх книжок Томас Мертон наводить діалог між абатом трапістів у Гетсиманії та кандидатом у монахи.

Абат: Чому ти хочеш стати монахом?
Кандидат: Бо хочу навчитися молитви.
Абат: Молитви можна навчитися у світі. Йди з Богом.

За рік кандидат повертається.

Абат: Чому ти хочеш стати монахом?
Кандидат: Бо хочу бути святим.
Абат: Святим можна стати у світі. Йди з Богом.

Кандидат не відступається. За рік знову приходить.

Абат: Чому ти хочеш стати монахом?
Кандидат: Бо шукаю Бога.
Абат: Можеш залишитися.

Ця історія має в собі щось із радженого св.Бенедиктом випробування кандидата, дослідження намірів. Але може мати і щось більше. Вона відображає наставлення, очікування, прагнення, що їх часто живлять сучасні люди. Не тільки кандидати в монахи! Також і ті, хто прагне розвинути й поглибити своє духовне життя.

Що ж такого небезпечного є в цій налаштованості?

Трохи подумавши, легко помітити, що в центрі зацікавленості кандидата — імовірно, людини молодої, — на початку дороги було Я. Абат, людина досвідчена, мав помітити таку позицію, не ставлячи додаткових запитань. Я хочу розвиватися, стати досконалішим, чутливішим, святим, може — знайти спосіб самореалізації, відкрити своє істинне «я»… Чи це рідкісний випадок?

Радше — один із багатьох. Класичним прикладом егоцентричних очікувань у духовному житті є бідкання над собою в ситуаціях, коли ми «не відчуваємо Бога». Ми присвятили час, ми прочитали купу книжок, ми тренували різні положення й дихання, «зарахували» собі кільканадцять реколекцій про духовне життя, ми слідкуємо за відомими реколекціоністами, побували на зустрічах усіх можливих молитовних груп, «обнюхали» багатьох знаних і цінованих сповідників, і… нічого. Господь Бог не дає вхопити Його за бороду. Ми нічого не відчуваємо!

Вочевидь ці очікування не взялися нізвідки. Згадуваний на початку Томас Мертон цитує св.Бернарда з Клерво. Той же описує споглядальне життя братів за допомогою трьох понять: літургія (у спільноті), псалмодія (у спільноті), lectio divina (також у спільноті). Якщо сюди додати св.Бенедикта, який дозволяє монахові молитися приватно так довго, як довго це йому дозволить абат, то все наше бачення споглядання і духовних вершин перевертається догори дригом. Де ж тут місце для годин, проведених у самотності перед Богом? Де видіння, піднесення, містичний досвід, а якщо вже не це, то принаймні — де відчування Божої присутності?

Це логічне снування варто на мить спинити й замислитися, чому протягом останніх століть змінились очікування, що їх пересічний християнин, спраглий приязні з Богом, пов’язує з життям молитвою. Які тут запущено процеси, що внаслідок їх сьогодні мало хто пов’язує споглядання з літургією, досвід Бога — з таїнствами, спільноту з Богом — із молитвою хорами, розпізнання — з lectio divina.

Кінець Середньовіччя був позначений двома течіями. Одна була пов’язана зі сформованою тоді теологією станів досконалості. Найвище стояли монахи, нижче — єпископи й дієзеціяльне духовенство, на останньому щаблі внизу — миряни. Їх поступово відсторонювали. З тих, що оточують вівтар (circumstantes у Римському каноні), вони стали спостерігачами. Яких відділили балюстрадою і щораз частіше, з огляду на їхню недосконалість і недостойність, позбавляли не тільки функцій, належних їм у літургійному згромадженні, але часто і Святого Причастя. Меси треба було «вислухати». З часом, щоб «зарахувати» собі участь у Святій Месі, стало достатньо увійти до храму «з останнім дзвінком», тобто дзвіночком на звіщення, що всередині храму вже співають «Свят» і за мить буде переісточення.

Однак життя не зносить пустки. Порожнечі стали заповнюватися приватними об’явленнями, творами містиків (Томою Кемпійським, «Хмарою невідання», Катериною Сієнською, Генриком Сузо, Мейстером Екхартом…) і народною побожністю. Сьогодні можна сміливо висувати тезу, що як духовність першого тисячоліття формували літургія та містагогічні катехизи, так духовність другого тисячоліття формували твори містиків та приватні об’явлення. А звідси вже тільки крок до трактування містики, духовного життя, споглядання як чогось дуже особистого, що переживається на самоті, а окрім того — ідеально вписується в сучасні тренди шукання себе або самореалізації. Якщо додамо до цього брак сформованої та популяризованої літургійної духовності (що дуже сильно підкреслював Бенедикт XVI), то ситуація, в якій наголос стоїть на індивідуальному «відчуванні Бога», а не на дійсній, об’єктивній Присутності в таїнстві вівтаря та у спільноті, перестає дивувати.

Саме на це найбільше звертали увагу провісники літургійної реформи у Церкві. Професор Стефан Свєжавський на запитання про участь у довоєнному Відродженні та користь, почерпнуту там, згадував о.Яцека Воронецького ОР. «Він нас навчив, — писав професор, — розрізняти те, що в духовному житті є суб’єктивним, від об’єктивної дійсності. А нею є Свята Меса, таїнства Церкви. Тут, без огляду на самопочуття, індивідуальні пережиття, стан свідомості, — правдивим і дійсним чином є і діє Господь Бог».

Коли читаєш професора Свєжавського, перед очима постають діалоги стародавніх монахів. На запитання, що краще — праця чи видіння, відповідь завжди була однозначна: праця. Бо видіння часто походять від сатани, а праця завжди від Бога. Що зовсім не мусило означати відірваного від Бога активізму. Монахи були майстрами в тому, коли йдеться про працю в Божій присутності, але вони також були вельми недовірливими в питанні приватних об’явлень.

Повернімося до кандидата в монахи абатства Гетсиманії. «Шукаю Бога». Відповідаючи на його прагнення, монастир запропонує йому літургію, псалмодію, lectio divina. Це виповнює щоденно сім годин життя монаха. Наступні сім забирає праця. І ще сім потрібні на сон. Три години, що залишилися, будуть призначені на рекреацію (відпочинок у колі братів!) та перехід від заняття до заняття. У літургії, псалмах і спільному читанні Святого Письма монах знайде Бога. Скуштує радості Небесного Єрусалиму.

Тих, хто втікає у відосібнені пережиття, вибирає замість Святої Меси прогулянку на лоні природи, випробовує різні «техніки», бо вони там «відчувають Бога», — довкола нас щоразу більшає. Слухаючи їх, складно не поділяти сумнівів стародавніх монахів. Чому ти такий впевнений, питаємо їх, що тебе диявол не пошив у дурні, граючи на твоїх емоціях, амбіціях, переконуючи тебе, що це видатні й неповторні духовні переживання, — тільки для того, щоб відтягнути тебе від джерела «живої води»? Тієї справжньої, істинної Присутності.

А що Церква інколи негарна, бабці фальшивлять, співи не такі, священник щось проповідує недоладно… Ну що ж. Як казав один старий прелат: хто не навчиться молитись у спільноті літургії земної, до небесної не годиться. Бо там не буде жодної приватної молитви. Там буде тільки спільна. Єдиним голосом будемо співати: гідний, гідний наш Бог…

Переклад CREDO за: о.Володимир Левандовський, Wiara

Фото: о. Маріуш Возняк ОР

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

pb.ua: 4731 1856 1920 9130

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: