Чи людині, яка живе духовним життям, можна сміятися і жартувати? Чим радість відрізняється від насмішкуватості та кпинів?
Коли св. Бенедикт звертає увагу на неналежний сміх, насправді він закликає полишити балаканину і дурниці.
«(…) Дев’ятий ступінь смирення — коли монах стримує язик від розмов, а зберігаючи мовчання, не відгукується, як його не запитують, бо Писання повчає, що не уникнути гріха при балачках (Прип 10, 19) і що злоріка на землі не встоїться (Пс 139, 12 Влг).
Десятий ступінь смирення — коли монах не легкий і не скорий до сміху, бо ж написано: дурний, коли сміється, підносить голос (Сир 21, 20).
Одинадцятий ступінь смирення — коли монах, навіть як відкриває уста, говорить поволі й без сміху, покірно і поважно, небагато, але обдумано і не крикливо, бо ж написано: мудрого з кількох слів видно» (Статут Бенедикта 7, 56-60).
Ми вибрали ці три ступені для того, щоб побачити дуже характерний для св. Бенедикта редакторський прийом: суть усього повчання, яке переказує Статут, міститься передусім у відповідно дібраних біблійних цитатах. Це корінь цілого дискурсу Бенедикта. Натомість «м’якуш», так би мовити, тобто весь коментар, немовби зачеплений за біблійні слова. Заохочую взяти до рук Статут і спробувати прочитати якийсь розділ, але тільки ті місця, що в ньому зазначені курсивом, тобто самі біблійні фрагменти. Виявиться, що повчання вже міститься у словах Святого Письма. Отож прочитаймо ці три ступені тільки біблійними цитатами: в багатомовності без гріха не обійдешся; чоловік балакучий не знайде спрямування на землі; дурень голосно сміється; мудрого пізнають і за кількома словами. Дев’ятий ступінь — засудження балакучості, підкреслення поважності мовчання; десятий — ототожнення глупоти і сміху; одинадцятий — мудрість. Ці три ступені взаємно переплетені. Дев’ятий нагадує «роздоріжжя» — за чим підеш, до того дійдеш. Як підеш за балаканиною, то впадеш у глупоту; як підеш за мовчанням, то дійдеш до мудрості.
Те, про що ми тут читаємо, може не до кінця узгоджуватися з нашим сучасним світосприйняттям. Почнімо насамперед від того, що людей непокоїть найбільше, тобто від скептичного ставлення до сміху. Як це належить розуміти?
Дуже часто через ці формулювання св. Бенедикта представляли як мужа з суворим обличчям, із різками в руці — я пропускаю той факт, що це насправді важливі іконографічні елементи, бо тут не про це йдеться. Згадаймо, що сам Статут каже на тему сміху, на тему радості. Погляньмо на розділ про дотримання Великого Посту (СБ 49). Там маємо прямо написане, що під час Великого Посту треба трохи обмежити себе в жартах, не всіх, але так трошки, щоб їх було менше. З цього випливає, що жарти в монастирі — річ нормальна, їх гарно сприймають, припускаємо — аби лиш це були жарти доброго смаку. Потім Бенедикт каже, що на святий Великдень очікують у повній духовній радості й тузі. Слово «hilaritas» (погода духа) з’являється у Статуті ще і в інших місцях, і воно зовсім не означає смутку або штучної серйозності.
Треба також пам’ятати, що в монастичній літературі сміх — як наслідок читання дидактичних книг Святого Письма — це синонім глупоти. Тут відбувається певне ототожнення. Згадаймо слова Когелета: «Серце мудрого у домі смутку, серце дурня ж у домі радості» (Проп 7, 4). Із книги Премудрості Сираха: «Дурний, коли сміється, — підносить голос» (Сир 21, 20). Є така проповідь св. Василія Великого, де Святитель каже, що людина, яка сміється, втрачає подібність до Бога, бо викривлює своє обличчя і тоді вподібнюється до мавпи. Не знав Дарвіна св. Василій Великий, але писання «носом чув». Важливо, щоб ми у цьому випадку вхопили головне: коли сказано «сміх», то йдеться про дурносміхів. Бо вочевидь це не так, що в монастирі сміятися не можна і що Бенедикт нічого такого не казав.
В інших монастичних текстах побачимо ту саму тенденцію. Найяскравішим випадком є авва Памво, один із великих монахів Скитських. (Σκήτες, тобто Скетес, — назва пустелі в Єгипті, де жили перші монахи-відлюдники. Вона дала назву всім поселенням такого типу: монахи стали жити у «скитах», так само як по монастирях вони живуть по «житлах», келіях, від cella — «закуток, комірчина, потаємна кімната». — Прим. пер.) Є така апофтегма з алфавітної колекції, що каже: його обличчя ніколи не усміхалося, і якось чорти вирішили авву Памво розсмішити. Уп’ятьох чи вшістьох вони ледве несли малу пір’їнку, при цьому страшенно галасуючи. Памво їх побачив і вибухнув сміхом, а вони почали плескати в долоні і кричати: «Ха-ха-ха! Памво засміявся!» А Памво каже: «Я зовсім не сміявся, я висміював вашу слабкість, що уп’ятьох мусите тягнути таке благеньке пір’ячко». Сміх — це синонім глупоти; але добрий жарт — це щось інше. Доброго жарту не повинно забракнути у монастирі.
Ці три ступені — заклик до мудрості. Пам’ятаймо, що в каталозі гріхів, який перелічує Господь Ісус (те, що виходить із серця людини і робить її нечистою) названо також глупоту. Рідко хто сповідається з того, що був нерозумний, повівся по-дурному; однак же це гріх. Вочевидь ми тут не маємо на увазі питання освіти, знання мов, тонкощів розуму, бо все це часто ніяк не пов’язане з мудрістю. Мудрість це вкоріненість у Господі Бозі та вподібнення до Господа Христа. Ми часто обмежуємо собі наше вподібнення до Христа самими тільки пасійними аспектами; але пам’ятаймо і про те, що Христос Господь є також Втіленою Мудрістю. Всі дидактичні книги Писання століттями читалися як поеми про Божого Сина, про Слово Отця. Єднаючись із Христом Господом чи у Святому Причасті, чи через акт віри, чи через дотримання заповідей, життям згідно з нашими обітами, — ми єднаємося з Ним також і як із Мудрістю. А якщо ми з Ним єднаємося, то маємо частку в Його нескінченній Мудрості. Завдяки мудрості ми здатні оцінювати речі такими, які вони насправді є, — це по-перше. Друге, це що ми здатні називати справи на ім’я, здатні прийняти правильне рішення, бачимо дійсність цілісно та діємо мудро й відповідально. Отці часто ототожнюють мудрість із молитвою, з пізнанням, яке є не академічним знанням чи гнозою, зарезервованою для вибраних, але найвищою формою любові. Коли ми когось любимо, то допускаємо його до своїх найглибших таємниць. Оскільки Бог нас любить, Він чекає, щоб ми відповіли любов’ю на Його любов, і тоді допускає нас до своїх тайн, дає нам мудрість, щоб ми могли вдивлятися в Його таємницю, включно з таємницею Трійці. Саме про все це тут ідеться. Треба підкреслити цей вимір наслідування Христа.
Глупота — мудрість, мова — мовчання. Дев’ятий ступінь говорить проте, що мова і мовчання це «роздоріжжя». У Статуті 6 розділ зветься «Про чесноту мовчання»; є також розділ «Про мовчання після Повечір’я»; отож ця чеснота тут безсумнівно присутня. При цьому варто пам’ятати, що латинський оригінал у назвах цих розділів суттєво відрізняється, бо 6 розділ це taciturnitate, а про мовчання після Комплети — nemo loquatur, «ніхто не розмовлятиме». У 6 розділі більше наголошується на чесноті або на внутрішній поставі серця, формуванні духа, а в розділі про мовчання після Комплети йдеться більше про зовнішню практику, яка просто випливає з того, щоб люди могли спокійно спати, — така собі форма оберігання спільноти від чийогось неспокійного духа.
Як можна здогадатися, мовчання не є «нічогонеговоренням»; це не так, що людина має замкнені вуста. Це зовнішня форма, і вона з’являється на самому кінці. Як кожна чеснота, також і мовчання виходить із серця людини. Ми повинні розпочати від того, що робить так, що людина мовчить, — тобто від мовчання серця. Є така апофтегма авви Пимена, в якій старець каже, що має брата, чиї вуста мовчать, але серце безперервно балакає, бо постійно обвинувачує співбрата. Така людина мовчання не дотримується. Є ще й другий, який говорить багато, але його серце повне любові, й саме цей насправді мовчить. Мовчання, про яке Бенедикт говорить у 6 розділі Статуту і в дев’ятому рівні покори, порушує саме цю проблему.
Вочевидь, треба, щоб не сталося так, що тепер ми будемо розмовляти, скільки захочемо, бо скажемо, що наше серце мовчить, — отже, в чому проблема? Відомо, що мовчання внутрішнє і мовчання уст ідуть у парі; але не впадаймо також і в другу крайність, де мовчання заміниться «нічогонеговоренням». Інколи хтось може мовчати, бо він зранений, має депресію, або роздратований так, що всіх би передушив або втопив у ложці води; може бути такий напружений, що нічого не говоритиме. Інакшим є мовчання, коли людина примирена з собою, повна любові до Господа Бога й до людей. Таке мовчання стає вираженням поваги.
Все починається у серці людини. Мовчання, про яке говорить Бенедикт, це не питання одноразового рішення, але це певний шлях порядкування своїх спогадів, тобто зцілення того, що нам колись було заподіяне. Господь Бог примирює нас із людьми, з нашими спогадами. Мовчання — це також правильне налаштування щодо спокус: навіть якщо вони з’являються, то не виводять нас із рівноваги, ми тільки йдемо далі просто до Господа Бога. Мовчання — це порядкування нашого ставлення до мрій або страхів перед майбутнім. Коли серце мовчить, людину не розпорошують ані спогади, ані неспокої, що приходять із минулого. Її не нервують і не розпорошують люди з оточення, вона повністю зосереджена на Богові, і все те, що робить, вона підпорядковує поточній хвилині та Богу, який є присутній «тут і тепер».
Натомість говоріння, якому Бенедикт протиставляє мовчання, тотожне з велемовністю, про яку говорив Господь Ісус, коли пояснював, що таке справжня молитва: «А коли молитесь, не говорять зайвого, як ті погани» (Мт 6, 7). Ми багатослівні, коли снуємо внутрішні монологи, обґрунтовуючи те чи оте, коли виголошуємо промови на адресу тих, хто нас поранив або може нас поранити, коли впадаємо в розпач над тим, що сталося, коли боїмося того, що надходить. Людина, замість звернути обличчя до Господа Бога, постійно вдивляється сама в себе і невпинно щось говорить сама до себе. Однак же краще поглянути на Господа Бога, бо Він цікавіший, ніж ми. Можна трохи жартівливо сказати, що це як із Лотом і його дружиною. Як вони втікали в Содому, то Лот ішов до Соару, утікав з міста, яке нищив дощ із вогню та сірки, дивився вперед і не відгукувався. Натомість його дружина обернулася назад і перемінилася в соляний стовп. Коли людина йде вперед і зосереджена на Богові, то вона йде в мовчанні і дістається мети. І якщо ми постійно живемо минулим, постійно озираємось назад, то нас це зрештою паралізує. Зрештою, жінка Лота стала соляним стовпом, бо безперервно оплакувала утрачений Содом. Солоні сльози по ній текли, аж зрештою вона вся стала сіллю. Ми можемо вибрати: мовчання Лота — чи колупання в ранах, постійну бовтанку в минулому, як це зробила його дружина.
Такі, отже, три ступені, що закликають нас до мовчання: покинути багатомовність, покинути глупоту і вибрати мудрість. На мою думку, з усіх ступенів покори та різних монастирських практик саме змовкання серця становить найбільшу проблему. Найскладніше зцілити свою пам’ять і свій страх. Людина завжди знаходить нову матерію для того, щоб оживити свою внутрішню балакучість. Зрештою, дар мовчання це повністю тільки Божий дар. Тільки Господь Бог дає людині таке мовчання; самотужки ми цього не осилимо.
Колись я чув таку історію… Була собі молода черниця, навіть не з чернечої родини св. Бенедикта, яка мала свої внутрішні битви, свої неспокої. Ходила вона до одного лікаря, до іншого… Зрештою, якогось дня вона прийшла до настоятельки, клякнула, попросила про благословення, розплакалася і сказала: «Матінко, мені вже не потрібно ніяких лікарів, я зрозуміла, що Господь Бог мене любить такою, яка я є». Може, це звучить трохи наївно і солодкаво, але, на мою думку, досягає кореня проблеми. Наші неспокої випливають зі страху про те, що про нас насправді думає Господь Бог. Багато часу в нас займає, щоб упевнитися і дійти до того, що Господь Бог нас любить завжди і попри все. Коли це до людини дійде, коли вона це переживе, тільки тоді в ній народиться мовчання і спокій. Зникає дурнуватий сміх, який намагається затулити собою різноманітні ґанджі, і запановує мудрість, що є плодом тієї любові, якою ми спроможні від того моменту Господа Бога обдарувати.
Уривки з книжки «Фундаменти бенедиктинської духовності»
фінансово.
Щиро дякуємо!
