У Центрі опіки сиріт та Домі милосердя Львівської архієпархії УГКЦ ніколи не бракувало роботи. Постійний дитячий гомін, акції підтримки для соціально незахищених категорій, волонтерські та освітні проєкти… Війна підвищила інтенсивність цих процесів і збільшила кількість людей, які потребують допомоги.
Сьогодні проєкт «Малі історії великої війни» Українського католицького університету познайомить вас із керівником Центру опіки сиріт та «Дому Милосердя» отцем Романом Прокопцем. У важкий час йому вдалося вести далі всі тривалі благодійні процеси й активувати нові, організувавши притулок для внутрішньо переміщених осіб.
— Отче, поділіться, яким було ваше служіння до війни і як воно змінилося з початком вторгнення?
— Велика світова криза, пов’язана з коронавірусом, була доброю підготовкою до таких кризових ситуацій. Хоча, звісно, з війною все змінилося. Буквально за один-два дні наші волонтери пристосували весь простір для прийому внутрішньо переміщених осіб. Дитячий простір «Ангелики» ми змушені були закрити, дітей відпустити чи до їхніх батьків, чи до опікунів, чи до дитячих будинків сімейного типу. Натомість відкрили центр для прийняття жінок та дітей, які прибувають із зони бойових дій. Звісно, на початку у нас виникло багато проблем. Ми не мали своєї кухні, бомбосховища, місць для нічлігу. Проте завдяки підтримці наших волонтерів, добродіїв, людей, які телефонували, приїжджали і цікавилися, чим можуть допомогти, нам вдалося усе швидко облаштувати.
І я розумію, що так зараз відбувається скрізь. Все це зміцнює нас як українців, як націю. Це те, що дає відповідь на запитання, що буде завтра. Завтра буде Україна. І вона буде сильною, адже у нас є сильні люди.
Сьогодні я мав телефонний дзвінок із Києва, куди ми готуємо фуру з гуманітарною допомогою. Представник одного з благодійних фондів телефонує і питає, чи потрібна нам якась допомога. Я кажу: «Стоп. Я щось не розумію. Ви з Києва телефонуєте нам до Львова, щоб допомогти?» А він відповідає, що у них люди реагують дуже швидко на потреби і приносять набагато більше, ніж їм потрібно на той момент, тому вони готові ділитися. Тобто навіть місто, яке опинилося під вибухами, готове ділитися з людьми в тилу, зі львів’янами. Для мене це особливо сильне, глибоке свідчення того, що ми вже перемогли цю війну. Ми вже є переможцями. Можливо, ще сьогодні ми чуємо звуки вибухів, але я впевнений — це ненадовго.
— Приміщення, в якому ми зараз перебуваємо, наповнене іконами та ліжками. Чому так?
— Таке тепер щоденне життя нашої Церкви, коли священник, Церква є поряд зі своєю громадою, зі своїми людьми, готові відповідати на ті виклики й потреби, з якими стикаються люди. Це свідчення відкритості Церкви до болю і потреб людини. В один момент ми зрозуміли, що місця для осіб, яких маємо прийняти, замало. Тоді ми виділили частину храму, щоби поставити ліжка і прийняти більші групи людей.
— Як саме до вас потрапляють люди? Хто вони? Звідки?
— Від початку війни міська влада розробила алгоритм, як має поводитися і куди має звертатися людина, що приїжджає до Львова. Після реєстрації в одній з районних адміністрацій кожного скеровують до місця, де він/вона може переночувати, попоїсти і трошки психологічно розвантажитися. Саме таким місцем і є ми. Тут люди перебувають кілька днів, щоб вирішити, чи вирушати за кордон, чи шукати місця проживання на довший період у Львові. У нас вже були люди з Харкова, Верхньодніпровська, з інших міст.
— Які потреби у цих людей? Чи звертаються вони по духовну допомогу до Вас як до священника?
— Коли люди приїжджають до нас на поселення, їх зустрічають кілька осіб. Черговий на рецепції відчиняє двері, усміхається і запрошує. Це момент прийняття, запевнення, що тут безпечно. Далі, за потреби, людей оглядає медик і надає потрібну допомогу чи контактує з профільними лікарями, які теж готові під’їхати і проконсультувати. Також приїжджі спілкуються з психотерапевтами, які допомагають трошки звільнитися від стресу.
У храмі святого Миколая, де ми перебуваємо, з ініціативи Блаженнішого Святослава [Шевчука] впродовж дня відбувається молитва, тут постійно присутній капелан. Люди будь-коли можуть поспілкуватися з ним. Є розмовниця для індивідуальних розмов, є можливість бути на спільній молитві. Присутність священника допомагає свідомо, з довірою до Бога переосмислити те, що відбулося, зміцнитися в думці, що все-таки на цьому життя не закінчується, що треба відбудовувати Україну. Можливо — тимчасово за межами свого дому, за межами своєї території, в іншому місці; але, тим не менше, будувати Україну.
— Що Вас вражає в історіях людей, які потрапляють сюди? Є моменти, коли Вас пробирає до сліз?
— Неможливо дивитися на те, як хтось стікає кров’ю. Або годувати з ложечки, підтримувати життєдіяльність людини, усвідомлюючи, що не можеш вилікувати її рану.
І десь глобально — це те, що відбувається в Україні, в Європі, в цілому світі. Європа і світ готові сьогодні завозити тонни гуманітарної допомоги, але їм бракує рішучості зупинити причину цієї біди. Це болить дуже сильно.
— Як, на Вашу думку, нам можуть допомогти західні країни?
— Насамперед — правдою. Відкрити очі й вуха і розрізняти, де правда, а де брехня. Це те, з чим я звертаюся до всіх журналістів, які приїжджають до нас. Я прошу їх робити це у своїх державах, на своїх телеканалах. Тому що російська пропаганда і далі веде потужну інформаційну війну. Ми потребуємо великої допомоги свідомих журналістів, які готові говорити правду. Закривати чи не закривати небо — це лише один з аспектів нинішньої глобальної війни. Як українська нація, морально ми вже перемогли. Але питання до Європи, до журналістів: чи ви переможете інформаційну війну?
— Є священники, які, замість служіння в церкві, беруть зброю до рук і йдуть воювати. Як Ви ставитеся до них? Чи Ви би самі вчинили так?
— Не чув про такі випадки. Особисто я як священник не можу взяти до рук зброю. Єдиною моєю зброєю є хрест і молитва.
— На Прощеній неділі наш Президент сказав, що Бог не пробачить нашим ворогам того, що відбувається. Як Ви вважаєте, чи може Бог таке пробачити? І чи пробачаєте Ви?
— Господь є Тим, Хто судитиме кожного. Те, що відбулося зараз, — безповоротне. Ми не можемо заплющувати очі, мовчати і радіти з якихось мінімальних поступок. Діалог, який розтягне цю війну на кілька років, — не вирішення. Тут має бути дуже чітка позиція: той, через кого сьогодні наша країна, мільйони людей потерпають, і земля здригається від гармат, має нести відповідальність за свої вчинки. Питання прощення — це особиста справа кожного. Звісно, Господь вчить нас прощати. Але таке пробачити важко, це довгий процес. Для того, кого ця війна безпосередньо торкнулася, — це велика рана. Це наче міна, яка може вибухнути в будь-який момент. І тут потрібно дуже вмілого сапера, щоби знешкодити ту міну злоби, ненависті, образи та непрощення і вберегти зранене серце від ще більшої рани. Але одночасно народ, який мовчить і спостерігає за тим, що відбувається в Україні, мусить нести відповідальність. Їхні війська зайшли, щоб захопити наші землі. Вони розуміють, що роблять, і вони не можуть бути не покарані. Чи є у мене ненависть, непрощення? У моєму серці вільно. Я не тримаю злоби, ненависті; але я переконаний, що відповідати за свої вчинки буде кожен.
— Зараз працює програма підтримки від західних парафій. Чи отримуєте ви таку допомогу? Що вони говорять про цю ситуацію?
— Ми бачимо, як цілий світ співпереживає з нами. Розділяє наш біль і наші тривоги, намагається допомогти. У наших парафіях постійно лунають заклики виходити на площі й демонструвати своє обурення тим, що діється в Україні. Ми бачимо, як різними гаслами, синьо-жовтими прапорами, гімном України оповитий цілий світ. Бачимо також величезні фури, тонни допомоги, яку люди збирають і надсилають в Україну. Бачимо готовність прийняти наших дітей, наших біженців у своїх парафіях, у своїх домівках. Дуже багато телефонних дзвінків з пропозиціями різної допомоги.
— Що змінила ця війна для Вас особисто?
— Війна примушує бути дуже чітким і конкретним. Так — так, ні — ні. Все. Це те, що я за собою спостерігаю останнім часом. На війні немає місця невизначеності. Треба постійно бути зібраним і чітким.
— А як щодо людської віри? Вона зміцніла — чи навпаки, похитнулася?
— Це хвилеподібне явище. І це нормально. Віра людини — як птах, який може здійматися дуже високо, а може спускатися додолу. З вірою людина може перемогти свій страх і біль. Присутність капелана, слово священника, його молитви в храмі або через соціальні мережі підтримують віру людини. Підтримують і того, хто втомився чи боїться летіти, і того, хто в рутині шукає заспокоєння. Кожен робить те, чого йому бракує, в чому відчуває потребу. І це все — особисті вияви віри.
— У час війни вас охоплювали зневіра чи сумнів?
— Найбільший ворог людини — страх. Коли страх приходить у серце, тоді починаються різні запитання і сумніви. Вирішити це мені завжди допомагає молитва. Ідеш до храму, шукаєш усамітнення, нагоди бути на розмові з Богом, і через молитву отримуєш відповіді або заспокоєння, мир.
— Зараз людям дуже важко зосередитись на молитві. Мені здається, що люди інколи, навіть коли хочуть помолитись, не можуть сконцентруватися. Що Ви радите?
— Молюся. Молитва є різною. Я поділюся особистим переживанням. То, напевно, була перша ніч із 24 на 25 лютого. Вже не пам’ятаю скільки разів я розпочинав молитву «Богородице Діво» — і засинав. Та ніч була, напевно, особливо довгою, і сном це назвати важко. Але, попри те, коли я приходив до тями, то знову розпочинав молитву «Богородице Діво». Точно знаю, що я жодного разу її не закінчив. Чи це була неправильна, недосконала молитва? Можливо, в мирний час — так. Але в час стресу, коли не знаєш, як повестися, і шукаєш відповіді в Того, Хто знає, це допомагає. Навіть таку недосконалу молитву Господь почує і допоможе. Важливо просто молитися, хто як може і як вміє.
— Що, окрім молитви, Вам допомагає відволіктися від стресу? Як Ви відпочиваєте?
— Я намагаюся бути з родиною, серед друзів, товаришів, священників, капеланів. Просто бути серед людей, які у нас поселяються, діляться своїми переживаннями. За кілька днів перебування в нашому домі вони змінюються. Їм стає легше, безпечніше. Вони починають ділитися тим, що в них усередині, і ти розумієш, що робиш щось добре. Принаймні, для когось. Це мотивує, це окрилює і допомагає далі працювати, далі допомагати.
— А що Ви зробите, коли закінчиться війна в Україні?
— Подякую. Подякую всім, кому сьогодні просто не маю сили, часу і можливості подякувати… Зараз у мене немає настрою писати якісь довгі тексти. Мені важко це робити. Молюся щодня за тих людей, які по-різному долучаються до волонтерства і допомоги Україні, нашому війську та людям, які потерпають. Але я дуже хочу всім подякувати.
— Про що Ви зараз найбільше шкодуєте?
— Про те, що не здійснилося у свій час. Війна дуже добре показала, як змінилося те, про що ми дбали. Люди все життя накопичували якісь матеріальні блага для того, щоби краще жити, мати кращі меблі, більші можливості. Але не мали часу одне на одного, на те, щоб бути разом, щоб подорожувати, бачити красу своєї Батьківщини. Шкодую за втраченими нагодами десь щось зробити або десь побувати. За тим, чого ми не можемо повернути. Це якось переформатовує нас. Дасть Бог, закінчиться війна і ми використовуватимемо такі нагоди «на повну».
— Зараз сюди приходять дуже зболені люди. Чи відкриває це нові горизонти для Церкви і для Вас як священника?
— Коли місто у 2019 році дало нам це приміщення, перше, що ми зробили, — відчинили браму. Якось я прийшов і побачив на території старшого чоловіка, що сидів і плакав. Я підійшов, почав із ним розмовляти, й він розповів про свій відчай. Його сестра і мама були лікарні, а він не мав змоги нічим допомогти. Ми доволі довго розмовляли, і саме тоді я зрозумів, що цей наш дім називатиметься Домом Милосердя. Тоді я пригадав молитву до Богородиці: «Двері милосердя відкрий нам…» — і зрозумів, що ми відкриємо цілу браму милосердя. Відтоді ми не один раз пересвідчилися, що багато людей насправді знаходять тут те, що шукають.
Тому я завжди повторюю: тут — місце, куди приходить потребуючий, і приходить той, який може допомогти потребуючому. Тут місце зустрічі та об’єднання. А Господь завжди приводить потрібних людей у потрібне місце. Вчора на вокзалі я дуже довго намагався владнати одне питання, але ніяк не вдавалося. Мене скерували в один пункт, де була швидка допомога. Прямуючи туди, я побачив медиків, які несли когось на ношах. Виявилося, це був один волонтер, який щойно помер. Я як священник уділив розгрішення цій людині. Я вірю, що це один із таких моментів, коли Господь провадить і складає пазли життєвих доріг для кожної людини. І наш дім для багатьох людей теж є таким проявом. Вони тут віднаходять повнішу картину власного життя.
Розмовляли Наталя Стареправо та Петро Дідула, УКУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
