Паломницький Дім бл. Якова Стрепи з 24 лютого прийняв сотні й сотні людей: багатодітні сім’ї і стареньких; хтось устиг зібрати багаж, а хтось ледве встиг ухопити документи; хтось із домашніми улюбленцями, серед яких був навіть свійський птах, а хтось зовсім сам. Сотні історій, у яких один спільний початок — війна.
Сьогодні в Домі паломника на території Вищої духовної семінарії Львівської архідієцезії знайшла прихисток ще одна сім’я — молодші брати і сестри семінариста 4 курсу ВДС св. Йосифа Івана Костецького, яких вдалося вивезти з окупованої росіянами території.
У родині Костецьких — шестеро дітей, а за місяць до початку війни народилась онучка. Херсонщина опинилася під окупацією з першого дня, і ситуація з кожним днем ставала дедалі складнішою та небезпечнішою. Тож одного дня батькам довелося прийняти складне рішення — спробувати вивезти дітей на підконтрольну Україні територію. Це було небезпечно і складно, але й залишатися теж було страшно. Майже весь час доводилося переховуватись у підвалі. Крім того, почалася продовольча криза, а ціни на харчі, які ще були доступними, дуже зросли.
Про те, що саме стало останньою краплею і змусило батьків ризикнути й виїхати з Херсонщини, який шлях довелося здолати і як це — не маючи ще й тридцяти, стати в один день багатодітним татом, — про це та багато іншого CREDO розмовляє з семінаристом Іваном Костецьким. Іван устиг до семінарії закінчити Інститут біології, хімії та біоресурсів Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича; ще студентом мріяв про велику родину, але зустріч з Ісусом та ближче знайомство з Католицькою Церквою змінили його плани на життя, а війна внесла у ці плани свої корективи.
— Коли Ви довідалися, що Ваші близькі у небезпеці?
— Я зрозумів це того дня, коли Путін виголосив ту свою промову. Я зателефонував батькам і сказав їм, що виїжджати треба вже. Вони живуть за 50 кілометрів від Криму. Я казав мамі, що російські війська будуть у них швидше, ніж вони встигнуть прокинутися вранці; але мама не була налаштована кудись їхати. Відтоді я щоранку прокидався і перед молитвами йшов перевіряти новини. 24 вранці вже вся стрічка новин була про війну. Я одразу побіг до ректора по телефон. Виявилося, мама вже телефонувала десь о 5.30 сказати, що почалося. Тато на той момент ще не повернувся з нічної зміни на роботі: всім працівникам сказали залишитися ще на декілька годин, бо не знали, що робити. Я сподівався, що коли тато повернеться, то вони відразу виїдуть, але новонародженій донечці моєї сестри ще не видали свідоцтва про народження, тож вони вирішили поїхати його забрати. Коли повернулися, то в селі вже стояли росіяни. Але, не зважаючи на це, батьки все ж вирішили зробити спробу і поїхали; та коли побачили, що на всіх виїздах уже стоять російські блокпости, то не відважилися їхати далі. Повернулися додому. Не хотіли ризикувати. Сподівалися якось перечекати.
— Яка була ситуація в їхній місцевості?
— Спершу було навіть досить спокійно. А потім недалеко від їхнього села збили російський вертоліт — і почалося. Росіяни стояли з одного боку cела, а українські війська з іншого, і стріляли одні в одних. Якимось дивом у селі не було зруйновано жодної будівлі. Під час обстрілів усі сиділи в підвалі. Умови були не особливо комфортні: холодно, вогко, сестра підігрівала молоко для дитини на свічці. Суміш закінчилася. Довелося годувати немовля коров’ячим молоком. Вже згодом, коли бували спокійніші дні, татові вдалося трохи облаштувати підвал, додати трохи комфорту. Мій наймолодший брат боявся спати вдома навіть коли було тихо — наполягав, щоби всі йшли в підвал. А на вулицю взагалі тижнями не виходив.
— А як Ви, перебуваючи на відстані, переживали те, що відбувається з Вашими близькими?
— У перший день війни я сказав мамі охрестити дітей і детально розповів, як це зробити. У нас охрещені тільки я і сестра, а решта четверо і донечка сестри — ні. Мама мене послухала і 24 лютого охрестила всіх дітей та онучку. Це мене трохи заспокоїло, але найстрашніший момент я пережив, коли мама зателефонувала і я зрозумів, що вона налякана і кудись біжить. Вона сказала, що росіяни приїхали в село, зайшли до когось у дім і почали стріляти. Після цього зв’язок обірвався і я до вечора не міг із ними сконтактуватися. Коли зв’язок відновився, то виявилося, що росіяни приходили тільки до цих людей і більше нікуди не ходили. Потім ще декілька разів бувало так, що зв’язок зникав на декілька днів, і хоча я розумів, що це технічні проблеми, але все одно було тривожно за своїх. Невідомість лякає.
— Що все ж-таки змусило батьків зробити ще одну спробу прорватися на підконтрольну Україні територію?
— Переломним моментом, який фактично змусив батьків ризикнути і спробувати виїхати, став приїзд російських військових. Їх було багато, вони ходили від хати до хати, але заходили не до всіх. На нашій вулиці обрали дім моїх батьків. Ставили багато запитань, перевірили документи і сказали, якщо почнуться активні бойові дії, то дітей заберуть і вивезуть у Крим, а звідти в Росію. Маму з татом це налякало. І вони почали схилятися до думки, що треба їхати. Я не знав, що маю сказати мамі. З одного боку, я дуже хотів, щоб вони звідти виїхали; але з іншого боку, я також розумів ризики — «коридорів» не було ніяких. Люди їхали на свій страх і ризик. Я розмовляв зі священником зі Херсона й він розповідав, що буває дуже по-різному: хтось проїжджав без проблем; комусь доводилося заплатити, щоб машину пропустили; а когось розстрілювали. Але у той час люди почали дуже активно і масово намагатися виїхати з Херсона, тож здавалося, що виїжджати у колонні машин буде легше. Сестра теж почала тиснути на маму.
— Дорога була важкою?
— Виїхали зранку 15 квітня. Це була Страсна П’ятниця. День витратили на те, щоб доїхати до Херсона. Дорогою бувало по-різному. Все залежало від того, хто стояв на блокпосту: чи з ДНР/ЛНР , чи «кадирівці», чи росіяни… Часом навіть дітям намагалися дати шоколадку, але мама заборонила брати будь-що від росіян, а якщо все ж дадуть, то цілу дорогу просила Тимофія (наймолодшого) не казати чужим «дякую» і взагалі краще нічого не казати. Завжди вчила, що треба обов’язково за все дякувати, а тут дуже переймалася, що це «дякую» може погано закінчитися… Тимофій молодець, не взяв жодної шоколадки, але перше, що попросив у Львові, — українську шоколадку.
Після Херсона їхати стало важче. Навігація не працювала, дорожніх знаків не було. Хтось показав їм дорогу і вони так їхали, майже навмання. Жодної цивільної машини назустріч чи в їхній бік — тільки російські військові вантажівки. Вони довго так їхали й нарешті побачили якийсь блокпост. Там їм сказали, що вони у Чорнобаївці. На посту стояли буряти, які дуже психологічно тиснули: маму допитували окремо, тата окремо, ставили багато запитань, одні й ті самі по колу (декілька разів запитували тата про кількість синів, і випитували, де ще двоє), а сестру розпитували про чоловіка і вимагали, щоб він склав зброю і не воював. Під час допиту ще й почалося бомбардування. А ще, дорогою минали авто, в якому було дуже багато людей — діти, дорослі, старенькі, ну і ще мішки з борошном, цукром… Словом, через перенавантаження в того автомобіля майже відпадало колесо, і батьки не змогли проїхати обік, зупинились і частину тих людей взяли до себе, а машину причепили і тягнули до Баштанки в надії, що там її відремонтують. Ще тато розповідав, що між останнім російським та першим українським блокпостами поряд із машиною розірвався снаряд і всі злякалися, що не доїдуть до української сторони; але все ж вдалося проскочити.
— Ви мали зв’язок із ними дорогою, знали, як у них справи?
— Батьки телефонували мені щоразу, як переїжджали черговий блокпост. А в дорозі до останніх блокпостів, ще на підконтрольній російським військам території, вони зникли. Довго не виходили на зв’язок. Спершу не було сигналу, а потім гудки йшли, але ніхто не відповідав. І так 5 чи 6 годин. Це було дуже страшно. Коли нарешті вдалося зв’язатися, вони вже були на підконтрольній Україні території. До Львова батьки приїхали в суботу пізно увечері. Це було вже справжнє полегшення. На жаль, на Херсонщині залишився ще один мій брат і бабуся з дідусем. Тож батьки тут передали мені під опіку дітей, оформили на мене доручення і повернулися назад.
— І так Ви зі старшого брата перетворилися на багатодітного тата. Як ректор семінарії прийняв звістку про те, що один із семінаристів тепер матиме додаткові обов’язки?
— Ще першого дня війни і ректор, і префект семінарії сказали: якщо батьки мають змогу виїхати, то їм будуть раді, для них є місце і вони можуть бути у Домі паломника стільки, скільки треба. Те саме сказав мені наш архієпископ Мечислав. На жаль, батьки не могли залишатися тут, але я їх розумію — вони не могли би добре почуватись у Львові, знаючи, що ще один їхній син і батьки залишаються в небезпеці та потребують опіки. Крім того, на їхнє повернення чекало багато людей, бо мої батьки везли ліки для односельчан, яких там уже не купиш, і харчі, скільки змогли взяти, бо й ціни дуже зросли, і дефіцит виник.
— Як даєте раду з новою для себе роллю?
— Я сам до кінця не знав, як все це буде, але не вагаючись погодився, щоб молодші брати і сестри залишились під моєю опікою. Розумів, що багато всього тепер доведеться робити мені, тому що в сестри на руках немовля, а є справи, які забирають багато часу, — бюрократія нікуди не поділася. Ще треба подумати про школу, бо наймолодший брат повинен піти у вересні до першого класу; одна з сестер закінчує 11‑й і треба вирішити, що далі… Ще один із братів закінчує 9 клас і треба знайти школу, до якої він піде у 10-й. До цього ще докладається питання матеріального утримання, тож я вирішив узяти академвідпустку в семінарії, щоб мати можливість подбати про своїх братів і сестер, знайти роботу. Архієпископ і ректор семінарії поставилися до цього з розумінням.
— Яким бачите цей час, що перед Вами?
— Я ще не до кінця не розумію, як цей рік виглядатиме, але не шкодую, що обставини склалися так, що мені доведеться подбати про своїх молодших братів і сестер. Думаю, що використаю цей рік для кращого розпізнання свого покликання. Знаю, що буде непросто; напевно буде багато проблем, яких я би не знав в «іншому» житті. Але як наразі, то ми відчуваємо дуже велику підтримку. Отці-директори осередку дбають, щоб нікому нічого не бракувало. Допомагають із медоглядом та щепленнями для новонародженої донечки моєї сестри, адже коли почалася війна, то їй ще й місяця не було. Малеча до приїзду у Львів ще жодного разу не була на огляді в лікарів. А пологи були важкі, сестра довго хворіла і дитинка теж потребувала реабілітації. Тут із цим усім допомогли. Тож я поки тільки «по господарській частині» виступаю. Ну і по дисциплінарній. Мусять мене слухати — тепер я головний.
— Є щось, що лякає Вас у цих нових обов’язках?
— Мене найбільше лякає, куди везти їх усіх, якщо бойові дії розпочнуться також і тут, адже я не зможу поїхати з ними за кордон. Страшно, що Херсон можуть не відбити назад, і невідомо, чи моя родина зможе звідти виїхати.
— Як мама?
— Мамі важко без дітей. Вона звикла турбуватися про когось. Її життя — це дбати про всіх. Декілька днів тому помер мій дядько і батьки забрали до себе його сина, бо хлопчик залишився зовсім сам, а йому всього 10. Тож у мами тепер ще одна дитина, про яку треба дбати. Але все одно, коли розмовляю з нею, то чую по голосу, що вона ледь стримує сльози. Від початку війни я лише раз чув, що вона плаче. Поки діти були з нею, то мама трималася. Зараз їй дуже важко. А ще коли діти, як то завжди діти, щось не поділять між собою і наскаржаться мамі, поплаче хтось у телефон, то вона вже готова їх забирати додому. Хоча інколи трохи собі з мене піджартовує — каже, що робить ставки, як швидко я сам попрошу, щоб вони з татом забрали всіх назад. Але я ще поки тримаюся і так легко не здамся. (Сміється.)
фінансово.
Щиро дякуємо!
