Отець Ярослав Кравєц ОР, настоятель Східного вікаріату св. Михаїла Архангела, живе в Києві. Здобув нагороду від швейцарського католицького порталу. Сьогодні, 6 червня, в День журналіста, порозмовляємо зі священником, який став джерелом добрих новин.
На CREDO недавно була розмова з о. Ярославом, про домініканську працю і допомогу Україні під час війни; згадував отець і свої листи, які писав до співбратів в Ордені Проповідників. На превелике здивування самого о. Ярослава, ці «Листи з Києва» обхідними інтернетними шляхами потрапили на портал Cath.ch, регулярно там публікувалися і здобули нагороду Prix Good News 2022. Як можна побачити з назви, це приз за «добрі новини». Швейцарський портал щороку до Тижня преси нагороджує переможців, яких визначають самі читачі. Попри те, що війна в Україні почалася в лютому, перше місце користувачі порталу надали йому. І ось, 2 червня відбулося нагородження.
Які ж «добрі новини» можна писати з війни? Відповідає о. Ярослав.
— Я почав писати ці листи одразу після 24-го [лютого], насамперед для братів і сестер ордену в Польщі. Бо було дуже багато дзвінків, СМСів — що у нас робиться, що чути, чи ми живі-здорові… Але в такий гарячий час тяжко відповідати кожному, тож я писав такі «збірні послання», про те, що діялося в Києві, у Фастові та інших місцях. І з’ясувалося, що цікавість до того, що відбувається в Україні, є не тільки в Польщі. Швидко мої листи почали перекладати іншими мовами, насамперед англійською, і в англійському перекладі вони розійшлися нашим «домініканським світом». Довідалися про це і швейцарці, а то саме був час, коли всі шукали надійної інформації, безпосередньо з України. Хтось натрапив на мої листи, і з цього почалося. Журналіст Бернар Галле, редактор порталу Cath.ch, вийшов зі мною на контакт. На початку війни він також зробив інтерв’ю з о. Томашем Самульніком, а потім уже мої листи перекладав і вони були публіковані французькою. На початку співпраці на порталі ставили ілюстративні фото, а потім домовилися також про використання наших знімків — чи моїх власних, чи о. Михайла Романіва.
Я не володію французькою, і не дуже й знав, що на тому швейцарському порталі робиться, хто мене читає. Свою нагороду редакція призначає щороку, вибираючи трьох-чотирьох авторів, які роблять якісь добрі медіальні проєкти; і я раптом опинився в їхньому гроні.
Безцінне та ексклюзивне свідчення «Київських листів» здобуло прихильність глядачів на премію «Добрі новини», — написано на сайті під повідомленням про нагороду.
— Як Ви сприйняли звістку про цю номінацію і потім про перемогу?
— Бернар до мене написав, що є така пропозиція і чи я погоджуюся — вочевидь я не мав нічого проти. А потім була приємна несподіванка, принаймні для мене. Я був лише тим, хто записує певні події, а тут раптом нагорода, якою відзначають за журналістські старання. Нагородження відбулося онлайн, бо вручення відбулося в офісі порталу, в Лозанні. Я радий, що онлайн на цій зустрічі був також о. Міша Романів, бо він один із головних героїв того, що я описував. Читачі Cath.ch оцінили те, що я старався у своїх листах описувати наше щоденне життя, буденність, не повторював тих інформацій, які кожен може знайти в інтернеті чи на інформсервісах, про загальний хід воєнних справ. Я ділився тим, що сам бачив і чув, що розповідали люди, яких я зустрічав. Отож кожний з тих листів містив певне свідчення «з перших рук». Для мене це нагорода не так для мене, як для героїв моїх листів, людей в Україні.
— Виходить так, що просте свідчення про правду життя перемогло фахову журналістику?
— Я би так до цього не підходив, бо Prix Good News це не професійна нагорода для журналістів. Це щось на зразок «призу глядацьких симпатій», який, буває, призначають поза рішеннями офіційних журі.
А те, що Ви кажете, — так, і я багато разів у цьому переконувався: що свідчення того, хто безпосередньо переживає якісь події, як ми тут зараз в Україні, має велику цінність для людей. Також багато хто підкреслював, з тих хто читав мої листи, що вони показують не лише погану, трагічну сторону війни, але також те, що можна знайти доброго. Бо зараз можна знайти безліч прикладів добра, допомоги, шляхетності, милосердя, співчуття. Саме тому, думаю, мені дали цю нагороду Good News — «добрих новин». Тобто не тільки тієї Доброї Новини з великих літер, у сенсі Євангелія, але також і тих добрих новин щоденності, цього «Євангелія буднів», яке сповнюється не раз у речах дрібних, пересічних. «Маленьке щоденне Євангеліє» це прекрасна ідея. Мене дуже зворушило, що вони мають такий чи то конкурс, чи то радше плебісцит, — мають розуміння, що варто промувати добро, яке завжди є довкола нас.
— Яка Ваша думка — як нам, Україні загалом, пробитися до світу крізь тотальну брехню російської пропаганди?
— Складно сказати, бо я цього фахово не відслідковую, але проблема вочевидь велика. В моїй конкретній ситуації — повторю, я почав писати ці листи просто як інформацію для своїх співбратів; а потім тільки побачив, що вона розходиться світом і подумав, що це є також добрий спосіб просто говорити правду про те, що тут діється. Звісно, не про велику політику, а про щоденні речі, також і щоденну кривду, яку чинять росіяни, а не якісь невідомі люди.
Я бачу, що це варто продовжувати, бо є люди, які хочуть це читати. Тим більше що ситуація постійно змінюється.
— Де можна почитати Ваші листи тим, хто з ними ще не знайомий?
— Українською вони ніде не публікувалися, бо їхній адресат був «зовнішній», а ми це все фактично знаємо. Можна послухати на ютубі «Лангусту на пальмі» — мої листи читав у себе на каналі о. Адам Шустак, або шукати публікацій на польському сайті info.dominikanie.pl. Я навіть не маю їх у себе збіркою, сам шукаю в мережі, коли щось треба (сміється).
Даю вам фотографію мого «диплому переможця», який я отримав 2 червня. Це ще не оригінал, він потім прийде поштою, але принаймні видно, як вони постаралися — виготовили диплом українською мовою. Попросили про допомогу українку, яка там мешкає, — не біженку, просто співпрацівницю. Це немовби додатковий знак вдячності і свідчення їхньої пошани.
Нагороду Prix Good News щороку призначає Конференція католицьких єпископів Швейцарії (CES) спільно з Cath-Info. Нею відзначають конкретну особу або медіапроєкт, який особливо посприяв поширенню Доброї Новини через переказування доброї інформації в медіа.
Як зазначено на сайті Cath.ch, ексклюзивні публікації «Київських листів» там розпочалися 26 лютого. Журналіст порталу знайшов їх через домініканців парафії св. Павла в Женеві. Вручення нагороди відбулося 2 червня 2022 р. в офісі порталу в Лозанні, віртуально, але за присутності 30 гостей цього заходу.
Генеральний секретар Конференції єпископату Швейцарії Давіде Пезенті нагадав про важливість засобів масової інформації у поширенні християнського послання, в чому одним з інструментів є премія «Добра новина». Для швейцарського єпископату цьогорічна нагорода особливо важлива. Ще 2014 року єпископи цієї країни долучилися до заклику Папи Франциска молитися за мир в Україні. Те березневе звернення містило зокрема підпис єпископа Бориса Гудзяка, який очолював єпархію св. Володимира з центром у Парижі та був відповідальним також за греко-католиків Швейцарії. Цього року про стан справ в Україні їх інформував владика Гліб Лончина, якого Конференція заслухала на засіданні 30 травня — 1 червня.
Фаб’єн Хунненбергер, директор Cath-Info, подякував о. Ярославу за «безцінне свідчення» і зазначив, що премія за перемогу в «добрих новинах» (тисяча швейцарських франків) вочевидь цього року використана якнайкраще.
Зі свячень о. Ігора Селіщева. Фото з ФБ Jaroslaw Krawiec
З «Київських листів» о. Ярослава Кравця ОР
«Отець Ігор [Селіщев] відслужив сьогодні Месу в нашій каплиці [каплиця св. Гіацинта, Інститут св. Томи Аквінського в Києві. — Прим. авт.] Це вже третя його приміційна Євхаристія після Фастова і Хмельницького, зате перша — в Києві. (…) Слухаючи, як він говорить про св. Стефана, про те, що робить нас щасливими і про Духа, який нас єднає, я подумав, що безсумнівно молитва стількох із вас по всьому світу випросила йому цю gratia praedicationis — благодать проповіді, таку важливу для кожного домініканця. Прошу, моліться далі за нашого молодого священника воєнного часу.
У четвер вранці ми вирушили до Харкова з о. Андрієм [Камінським], який вирішив повернутися до свого монастиря, з якого виїхав ще перед вибухом війни. Ми з провінціалом довго вагалися, чи повинен він туди зараз їхати. Але Андрій наполягав, що хоче бути з людьми, яким раніше служив. Наш монастир розташований у західній частині міста, тобто з боку Києва, а не Росії, до кордону з якою там усього 40 км. На щастя — бо ми швидко з’ясовуємо, що дільниця, яка зветься Нова Баварія, не сильно зруйнована. В домі ми застали дві сім’ї, які внаслідок війни втратили дах над головою і поселилися в монастирі. На нас чекав смачний обід — популярний тут плов і український борщ. Його зготувала пані Люба. Її будинок сильно постраждав, бо біля нього впав збитий російський літак. Їй пощастило — вона поверталася з роботи і тільки зайшла у під’їзд, як стався вибух. Якби вона була на тротуарі, загинула б, як інші перехожі. Вона має тільки легкі поранення. (…)
Наступного дня ми пішли на зустріч зі священниками, які працюють при катедрі. Йшли пішки кілька кілометрів до найближчої станції метро, бо автобуси ходять украй рідко. Отець Андрій запропонував дорогу обік мальовничого озера. Я цього місця не знав. Жартую, що, певно, цього року приїду до них у відпустку. (…)
В одному зі скверів дієцезіяльна Карітас роздає гуманітарну допомогу мешканцям міста. Там натовпи. Отець Войцех [Стасевич], директор Карітасу, каже, що роздає щодня їжу для понад 2000 людей. Прагнучи обійти чергу, ми зайшли на газон, за що нас тут-таки насварили патрульні поліціянти. Мене це сильно насмішило (…).
Заїжджаємо насамперед до парафії, яку провадять отці-місіонери. В підземеллях храму св. Вікентія де Поля від 24 лютого мешкає кільканадцять осіб, головно літні жінки. Кілька днів як знову немає струму, панує повна темрява. (…) Умовляємо 82-річну жінку, щоб нам щось заспівала. Баба Віра (так вона представляється) насамперед шукає свою торбу, а в ній — гребінець. Вона хоче гарно виглядати (…). Слухаємо, як наша літня артистка виспівує пісню про Галю, що йшла по воду. (…)
У день, коли ми приїхали до Харкова, в іншій частині міста загинуло 8 осіб, серед них 5‑місячна дитина. Люди, які живуть по підвалах і станціях метро, бояться виїзду, бо кажуть, що не мають до кого і куди їхати. Деякі сподіваються, що війна закінчиться швидко. Видно, що з кожним днем у людей дедалі менше сил. «Я розмовляв учора з якимось хлопцем і його батьками, — каже о. Войтек. — Весь його клас виїхав. Вони в Польщі, в Німеччині, на західній Україні. Передзвонюються, слухають онлайн-уроки. Я запитав, чи не думають вони виїхати. А вони кажуть: “Тут наш дім”. І що я маю їм сказати?» (…)
В Макарові стоїмо перед повністю зруйнованим і спаленим домом. Люди говорять про фосфорні бомби, після вибухів яких неможливо було загасити вогонь. (…) Жінка показує ледве видне, намальоване на рештках закіптюженої стіни сердечко. “Донька дуже плаче, — каже вона, — бо разом із домом втратила єдину пам’ятку по батькові, який трагічно загинув кілька років тому. То він робив їй кімнату, і все, що нам було, нагадувало про нього. Тепер уже нема ні тата, ні того, що він зробив власними руками”. Війна жорстока також і в цьому вимірі: краде пам’ять, спогади, сімейні пам’ятки, те, що неможливо відкупити чи відбудувати.
В Андріївці дивимось, як волонтери завершують накривати дахом господарське приміщення. Обік — згарища дому. (…) Серед спалених речей — дві швейні машинки. (…) “Нащо ти про це розказуєш, — сердиться чоловік. — Тобі дому не шкода, тільки тих машинок?” “Я кажу, бо люди мене запитують”, — відповідає знічена жінка. Але за мить той-таки хазяїн показує мені і двом хлопцям із Фастова місце, де стояв його гараж і автомобіль. Усе згоріло дотла. Кожен має свої більші чи менші скарби, що були в нього відібрані. (…)
У Харкові о. Войтек розповідав, що останнім часом його сильно зворушує, коли люди приходять і кажуть: “Нам допомогли, чому б і ми чимсь не допомогли. Що ми можемо зробити?” Мені пригадується вивчений на лекціях із теології принцип bonum est diffusivum sui — кожне добро за своєю природою поширюється. Святий Тома Аквінський навчав, що Бог дав нам не тільки існування і життя, але також обдарував здатністю самостійно діяти, бути Його співпрацівниками. Мені дуже близьке це мислення, а коли я щодня бачу прекрасних, добрих людей в Україні та світі, — знаю, що воно ще й дуже правдиве. Ми можемо бути співпрацівниками Бога щоразу, коли робимо добро».
фінансово.
Щиро дякуємо!
