«Жінка в селі казала: російські солдати, як прийшли, першим ділом шукали кругом “бандерівців”. Під Києвом??? Вони насправді в це вірять?»
Розмова CREDO з о. Ярославом Кравцем ОР, настоятелем Східного вікаріату св. Михаїла Архангела. Нещодавно о. Ярослав побував в Італії та Польщі, де розповідав про стан справ в Україні та привіз трохи допомоги від закордонних доброчинців.
— Отче, я знаю, що на зустрічі провінційних настоятелів домініканського ордену у Флоренції Ви розповідали про наші українські реалії…
— Так, але то не було якесь спеціальне зібрання, присвячене українським проблемам. Від 19 по 23 квітня в Італії, у Флоренції, тривала зустріч домініканських провінціалів Європи. Такі зустрічі загалом відбуваються щороку по різних містах Європи, але останні два роки (як багато в кого) їх не було через ковід. Не було можливості зустрітися особисто, все відбувалося онлайн, тож це була перша така зустріч братів після перерви. Були настоятелі європейських провінцій ордену, був Генеральний настоятель і троє його асистентів з Генеральної курії. Ми говорили про різні теми, пов’язані з функціонуванням домініканських провінцій; а мене на самому початку зібрання попросили, як настоятеля домініканців в Україні, розповісти про нашу ситуацію, пов’язану з війною. Я виступив і заодно подякував співбратам за допомогу — це була добра нагода передати подяку від домініканців з України, братів і сестер, нашим братам і сестрам у Європі. Тож це була не тільки перша зустріч після ковіду, а ще й перша нагода подякувати їм особисто, оскільки я не завжди був спроможний відповісти на всі раніше отримані листи.
Вочевидь усі брати відслідковують новини про те, що діється в Україні, їх хвилює наша трагічна ситуація і агресія Росії. Не можна сказати, що вони там нічого не знають. Від початку війни я став писати листи до співбратів, розповідаючи про поточну ситуацію. Писав для Польщі, але швидко ці листи стали перекладати різними мовами і розсилати по «всьому домініканському світу». Тож багато провінціалів і Генерал ордену вже більш-менш знали, що у нас діється. Я описав служіння домініканців під час війни; головно йшлося про Київ і Фастів — це два місця, які найсильніше з наших монастирів випробувані воєнною ситуацією, а також найбільше залучилися в допомогу жертвам війни. Ідеться про відомий Дім св. Мартина де Порреса у Фастові. У нас є також осередок у Харкові, але з огляду на трагічну ситуацію цього місця брати на самому початку війни звідти виїхали. Зараз у Харкові домініканців нема; однак ми живимо надію, що нам вдасться туди повернутися.
— Я знаю ще про монастирі домініканців у Хмельницькому, Чорткові — а там брати включилися в допомогу людям?
— Я згадав Київ і Фастів, бо ці міста найближчі до воєнних дій; натомість в інших монастирях брати долучилися — окрім своєї звичної душпастирської діяльності — до допомоги біженцям. Брати повсюди приймають потребуючих під свій дах, наскільки є така можливість, і біженці перебувають у них посьогодні. Брати у Львові, скажімо, не можуть прийняти до себе біженців, бо той монастир — просто звичайна квартира; натомість вони долучилися до волонтерської праці, до допомоги людям, які прибули до Львова в пошуках безпеки. Звісно, що всі домініканці в Україні відповіли на цю потребу часу — просто залежно від того, які де мають можливості.
— А цим «можливостям» можуть допомогти такі зустрічі, як згадана у Флоренції?
— Конкретно ця — радше ні, бо то не був Капітул, на якому брати виробляють і ухвалюють конкретні рішення. То була братерська зустріч, щоби поспілкуватися, побачитися. Але загалом від Ордену Проповідників, від різних його провінцій, наш вікаріат отримує допомогу від самого початку відкритої війни. Це і людська солідарність, і молитва, і матеріальна допомога. Її надсилають наші провінції, але також окремі монастирі та спільноти терціаріїв — мирян св. Домініка. Ця допомога надходила до Києва і далі — до Фастова. Своєрідним «координаційним пунктом» для домініканської діяльності є монастир св. Яцека у Варшаві та спільнота мирян, яка діє при цьому монастирі, — Charytatywni Freta (про них згадувалося в розмові з о. Михайлом Романівим. — Авт.). Туди сходиться допомога, яку збирають і в Польщі, і в інших країнах, і звідти її перевозять до нас, переважно до Фастова, який став головним домініканським осередком допомоги українцям під час війни. А допомога надходить з різних місць — скажімо, один співбрат писав до мене, що його кузен з Оксфорда хоче щось привезти… Наша скоординована допомога «працює» через Варшаву. Зараз довезення допомоги стало простішим, бо під Києвом уже спокійніше; натомість у перші тижні війни логістика була дуже тяжкою і ризикованою справою. Виявилося неможливим «просто взяти і приїхати» з Польщі автомобілем, щось везучи. Не всюди були можливості проїхати… Тому спершу гуманітарна допомога нагромаджувалася на кордоні Польщі, а вже потім потроху її переправляли в Україну. Так само збиралася й фінансова допомога, завдяки якій ми змогли організувати евакуацію — зрештою, через Фастів виїхало понад 1600 чоловік, і не самі лиш мешканці міста. Було чимало людей, які вибиралися зі східних областей. На початку війни вивезли дітей з табору «Ковчег» під Маріуполем. Вони провели кілька днів у Фастові й були евакуйовані до Польщі. Жінки й діти, старі та хворі з «сірої зони»… люди з неповносправностями, які самі ніяк не могли вибратися з кризових територій.
— До речі, про Варшаву. Повертаючись з Італії, Ви зустрілися з пані Аґатою Корнгаузер-Дудою. Її турботу про наших біженців ми вже досить добре знаємо. Про що йшлося у вашій розмові?
— Так, під час перебування в Польщі, окрім зустрічі з братами і провінціалами в Італії, я ще мав нагоду побачитися з дружиною Президента Польщі в Президентському палаці у Варшаві. Це теж була просто зустріч для розмови про допомогу, яку ми надаємо в Україні. Пані Аґата відвідувала Центр св. Мартина 2020 року, а потім вони спілкувалися онлайн з о. Михайлом Романівим та волонтерами, тож вона добре знає Фастів і що ми там робимо. Тому вона захотіла почути, що там зараз відбувається, в контексті війни, і зазначила, що готова сприяти у здобуванні гуманітарної допомоги. У Фастові цю допомогу надають щоденно не тільки мешканцям міста, але й розвозять її по тих понищених підкиївських містечках і селах, починаючи від Макарова, Бишева аж до Бородянки. Отож пані Аґата обіцяла свою підтримку. Також вона говорила і про виклики, які постали перед Польщею в цій ситуації. Наприклад, дуже складним викликом, насамперед логістичним, є евакуація з України людей з неповносправностями, зокрема глибоко упосліджених дітей, яким потрібен спеціальний транспорт, а також спеціальне розселення, — що зовсім не так просто, коли їде велика група. А часто відбувається саме так, бо евакуюють одразу цілий дитячий будинок чи відділення лікарні… Це дуже складно: як їх вивезти, як їх прийняти разом з опікунами, щоб вони мали добре місце, належну медичну опіку.
— Коли батько повертається додому, діти часто з цікавістю запитують: «А що ти нам приніс?» Отже, а що Ви нам привезли з цієї поїздки і зустрічей?
— Невелику, але чудову допомогу, зібрану у Флоренції. Під час мого перебування там відбувся благодійний концерт. Точніше, це був такий «культурний додаток» до плану зустрічі — концерт у базиліці Санта Марія Новелла. Там виступали Паоло Фрезу, відомий італійський джазовий сурмач, і квартет «Alborada Scores», і при нагоді цього концерту було зібрано 3000 євро на підтримку України. Я передав їх о. Михайлу для закупівлі будівельних матеріалів: домініканці допомагають у ремонтах людям, чиї домівки постраждали від обстрілів.
Ми з ним разом об’їхали кілька таких місць, але я навіть усіх назв не скажу, бо ж при дорогах вказівники познімали, не видно, як ті села звуться… Отець Міша дорогу знає, бо він з волонтерами їздить допомагати людям від початку звільнення тих місць. Вражає масштаб знищення, якого зазнали ті села. Вони фактично на 70-80% зрівняні з землею. Але водночас видно, що люди повертаються і стараються відбудувати свої помешкання, налагодити життя; вже копають городи — хоча це складно і небезпечно, бо все ще чимало територій залишаються замінованими, і доки сапери не зроблять свою роботу, виходити на поле ризиковано. А там, де сапери вже перевірили, — видно, що сільськогосподарські роботи вже тривають. Бачив комунальників, які ставили стовп електроопори і протягували дроти… Кожний день наближає ті місця до нормального життя — хоча там усе ще тяжко говорити про нормальність, це все ще потребуватиме тривалої відбудови. Але хоч по кроку до нормальності, щоб мати світло, обігрів… Ті люди надалі потребують допомоги, насамперед матеріалів, щоб закрити вибиті вікна, продірявлені стіни. Допомогу надають не тільки домініканці, масштаб руйнувань важко охопити свідомістю. Це вражає: так близько від Києва — і такі руйнування, немовби два різні світи.
— Добре, що є о. Міша і команда. І ще інші. Але де саме вони є? Отець Маріуш Возняк із Харкова виїхав до Вроцлава, Ви згадували, що з Харкова брати взагалі виїхали. Як виглядає ситуація у нашому вікаріаті загалом?
— Фактично, Харків це єдина зміна, викликана воєнним часом. У Харкові на момент початку повномасштабної війни залишався тільки о. Іреней Погорєльцев. Отець Маріуш виїхав ще до війни, через сімейні справи, а о. Андрій Камінський мав саме в ті дні поїхати до Польщі переробляти документи на перебування в Україні. Війна застала о. Іренея самого. Після того як там стало сильно небезпечно, як почали падати ракети і бомби, він вирішив із групою наших парафіян виїхати звідти. Парафія в Харкові, на околиці — нечисельна; брати там служили також сестрам-кармеліткам (вони відкрили монастир ще коли парафія на Баварії була під опікою отців-кармелітів) і сестрам-оріоністкам, які працювали в Коротичі, в «Домі надії». Це дім для самотніх матерів із дітьми, відкритий 2017 року. Однак і кармелітки виїхали, і оріоністки евакуювалися разом із мамами та дітьми. Тому можна сказати, що його виїзд із Харкова не був морально обтяжений тим, що ми полишаємо своїх парафіян. У найкращі дні до тієї парафії приходило по кільканадцять осіб, а коли війна вибухнула, то хто виїхав сам, а кому і просто неможливо було би дістатися на ту околицю… Тож Іреней виїхав із групою вірян через Язловець до Мукачева і там надалі перебуває, допомагає в дієцезії. Єпископ Мукачівської дієцезії, наш співбрат в ордені, Микола Лучок, дуже зрадів його присутності. Він радий не тільки перебуванню з давнім співбратом, а ще й тому, що зараз на Закарпатті дуже багато переселенців, вигнаних війною, і людям потрібно служити. Душпастирські потреби там величезні.
— Це втішає. А які перспективи має вікаріат на сьогодні?
— Ось, наприклад, у цю суботу, 7 травня, у Фастові відбудуться свячення Ігоря Селіщева, і висвячувати його теж буде «наш єпископ» Микола Лучок. Це для нас на сьогодні великий знак надії, на який ми всі чекаємо. Ігор походить із Донецька, він ось тільки завершив формацію в Кракові, а з початком війни вирішив повернутися в Україну. Попросив провінціала, щоб йому дозволили це зробити, і навіть останні іспити уже складав по інтернету, перебуваючи в Фастові. Запрошую всіх розділити з нами цю радість!
Складення довічних обітів. Ігор Селіщев, Краків, 19 квітня 2020р. Фото: Dominikanie Kraków
Решта фото: ФБ Jaroslaw Krawiec
Титульне фото: Християнський Центр Святого Мартіна де Поррес
фінансово.
Щиро дякуємо!
