Імені П’єра Джорджо Фрассаті немає в нашому літургійному календарі (є обов’язковий спомин Єлизавети Португальської). Але 4 липня, день його відходу до неба, стало днем його літургійного спомину в Італії, зокрема в Туринській дієцезії.
До речі, в Турині його не називають «блаженним», там давно переконані, що він святий. А для католицької молоді та мирян усього світу він став «нашим святим сучасником», подібно до Карло Акутіса — «святого у джинсах».
Користувачі «католицького» інтернету часто зустрічають це ім’я. Молодий італієць, активна людина, благодійник, П’єр Джорджо Фрассаті (1901-1925) найбільше відомий тим, що любив ходити в гори, а помер, заразившись від хворого, якого доглядав. У 24 роки він покинув наш світ, і за його труною ішли тисячі бідняків, для яких він став «руками Бога».
Його батько свого часу був наймолодшим сенатором Об’єднаного Королівства Італії, потім — власником і керівником газети «La Stampa», яка існує понині. Син його зростав у добрих умовах і цілком міг би бути «доброю людиною», яка насправді просто вдоволена своїм становищем у житті й тому задоволена собою. Але молодий Фрассаті був не таким.
Молода людина в молитві
4 липня 1925 року о 7-й ранку він відійшов після недовгого часу хвороби — то виявився швидкобіжний поліомієліт. Служниця у домі Фрассаті записала у своєму щоденнику: «Непоправна втрата. Бідний синьйор Джорджо. Він був святий і Бог захотів мати його у себе».
Зазичай смерть завершує історію людини — хіба що померлий мав у собі таємницю, що не вмирає. П’єр Джорджо Фрассаті умів жити. Під цим маються на увазі зовсім не гулянки до ранку і десяток дорогих автомобілів, як то зазвичай світ розуміє поняття «вміє жити». Ні, він умів радіти життю, і це в ньому захоплювало безліч людей.
У листі до сестри Лючіани він писав: «Запитуєш, чи я веселий? А як же я міг би таким не бути, поки віра дає мені сили? Я завжди веселий. Сум має бути вигнаний із душ католиків. Страждання це не сум, який є найгіршою з усіх хвороб. Ця хвороба випливає з невіри».
Він любив гори. Як сам писав, «з кожним днем дедалі більше люблю гори, і хотів би, якщо навчання це дозволить, проводити в горах цілі дні, і в цьому чистому повітрі споглядати велич Творця».
Він любив Причастя. Не умовно, як ввічлива дитина після катехизації, а всім собою, аж до бурхливих почуттів. У 10 років П’єр Джорджо приступив до Першого Причастя, а через два роки захотів приймати його щодня і наполегливо вмовляв маму дозволити, бо вона була проти. Але, здобувши її згоду, він бігав по кімнаті, наче літав, коли знайомий священник прийшов до них на гостину. «Отче, я виграв, я виграв!» Щоденне Причастя було для нього здобутком і щоденною нагородою від Ісуса. Ставши студентом, заснував Братство нічної адорації. Сам молитися любив і вмів, адорації його не обтяжували і не знуджували. Більше того, є такий спогад: «Він стояв навколішках на підлозі, його оточували інші, його зачіпали ті, хто йшов до Святого Причастя або повертався, прийнявши його. Був такий зосереджений, що не помітив, як віск зі свічки капає йому на одяг».
Щаслива сім’я?
Не раз ми кажемо, що добра сім’я допомагає дітям зростати у святості. Батько показує дітям владу і відповідальність Старшого, стаючи для них образом Бога-Отця, а мама вчить їх ніжності, доброти і ласкаво вводить у молитву…
Може, в когось так і є. Але побожний П’єр Джорджо такого щастя не мав. Його мама була особистістю деспотичною. Вона, художниця, родовита і амбітна людина, мала зовсім не легкий і приємний характер. У неї були свої погляди на те, як треба «влаштувати життя». Подружжя жило без тепла і любові, укладене з мотивів радше політичних, за соціальною потребою. Діти виховувалися, як то кажуть, у спартанських умовах. Батько вбачав у сині свого наступника на посаді головного редактора та у кріслі сенатора. Він був агностик, а його дружина, матір П’єра Джорджо, вважала всю релігійність «девоціями і біжутерією». В такої матері насправді не було легко випросити дозвіл на щоденне Причастя.
Хлопчик ріс вразливим до кожної біди і потреби. Не раз повертався додому зі школи голодним, бо споряджену з собою їжу віддавав жебракам, а то і без частини одягу, яким ділився з потребуючими. В цьому він був енергійний, вигадливий і впертий.
Натомість наука йому не особливо давалася. Він був слухняним сином у сім’ї і наполегливим студентом у ліцеї, але не більше. Батько в ньому дедалі більше розчаровувався. Доростаючи, юнак щораз більше виказував зацікавленість зовсім не тими царинами життя, які би для нього планував батько. Він хотів трудитися, причому з позиції жертовного служіння, для людей у потребі. Та й ліцей він собі вибрав не так з огляду на освіту і подальший фах, як щоби там могти приступати до Причастя.
Батько, спостерігаючи за поведінкою сина, почав його зрештою називати з погордою «il puro folio» — «повний дурень». Якось, заставши сина у його кімнаті навколішках, коли той молився Розарій, старший Фрассаті наступного ж дня накричав на настоятеля: «Що ви зробили з мого сина!» Своє невдоволення виражав юнакові за кожної нагоди. Його обов’язки сенатора збільшувалися, навантаження як керівника газети, що стрімко розвивалася, зростали; напруження в Альфредо Фрассаті накопичувалося, а діставалося за все «невдалому» синові. Та й стосунки між подружжям погіршувалися дедалі більше. Назовні все виглядало красиво, респектабельна сім’я; натомість усередині поставало пекло.
А П’єр Джорджо, хоч як дивно, не став «травмованою дитиною посварених батьків». Надалі залишався терпеливим, люблячим сином, чуйним і добрим до всіх.
Політика і життя вірою
Італія після І Світової війни не була спокійною країною. Після війни радикалізувалися різні політичні проблеми. Безробіття і повоєнна бідність сприяли експансії комунізму; народно-християнські партії, що творились як відповідь на це явище, були слабкими і часто сварилися між собою. Посилилася діяльність «вільнодумців» (масонів) та антиклерикалів. В таких умовах почало зростати нове явище: фашизм. 1918 року П’єр Джорджо, студент гірничоінженерного факультету Королівського політехнічного університету в Турині, включився в громадську та політичну діяльність. Він хотів євангелізувати. Сестра писала про нього:
«Можна було не цінувати любов Джорджо до ближніх, його побожність і розум, можна було не знати його ораторських здібностей, але його чистота просто била в очі навіть найбільш неуважним спостерігачам. Це була його найпомітніша риса. Вся його постать була цим позначена. Була в ньому якась тривала і незмінна стриманість — стриманість, яка не виключала повної свободи, ба навіть певною мірою її підкреслювала».
Молодий Фрассаті став учасником Католицької дії, 1920 року вступив в Італійську народну партію. «Ми повинні загартуватися, — писав він у зверненні до членів кола Італійської католицької молоді, — щоб вистояти в битвах, які напевно нам доведеться провести, щоб забезпечити нашій Батьківщині, у недалекому майбутньому, дні радісніші та суспільство морально здорове. А для цього всього треба: неустанної молитви, щоб отримати від Бога ту благодать, без якої наші сили будуть даремні; організація і дисципліна, щоб ми у відповідний момент були готові діяти; і, зрештою, скласти в жертву наші пристрасті і нас самих, що без нього неможливо осягнути мету».
Впливи фашизму, що набирав сил, ставили різні організації в Італії перед необхідністю вибрати «за» чи «проти». 1922 року Фрассаті писав до приятеля: «Я кинув оком на промову Муссоліні, і кров закипіла в моїх жилах. Насправді, я повністю розчарувався в позиції партії. Де поділася прекрасна програма, де Віра, що оживляє наших людей? На жаль, коли йдеться про сходження до почестей, люди топчуть власне сумління».
Через рік він писав до того самого друга: «В колі скликають вибори; виберімо на голову Севері, бо на Гуарді Ріву ми всі ображені, а я більше ніж усі інші, бо він вивісив прапор на привітання Муссоліні».
Коли його Коло вітало Муссоліні, Фрассаті написав заяву про вихід. Його позиція викликала відповідь «коричневих сорочок».
«Пишу, щоб тебе заспокоїти. Ти прочитаєш у газеті, що вчора сталося щось на зразок розгрому в помешканні, яке зробили ті гидотні фашисти. То був вибрик боягузів, нічого більше. (…) Служниця відчинила двері. Він тут-таки став вимагати, щоби з’явився “командор Фрассаті”. Почувши відмову, штовхнув двері і з криком “Уперед!” увійшов у дім із п’ятьма іншими. (…) Я вибіг у передпокій і побачив, що один із них силкується зірвати телефон, одразу подумав, що то фашисти, і в цю мить кров стала пульсувати в моїх жилах. Я кинувся на негідника з криком “Мерзотник, боягуз, убивця!” Заледве вони почули чоловічий голос, як дуже відважно стрімголов кинулися до дверей».
За два дні до цього П’єр Джорджо писав: «Згадую перші вибори повоєнного часу, потім прихід фашизму, і усвідомлюю з радістю, що в нашому тодішньому житті ніколи, ані на мить, ми не були по стороні фашизму, але завжди боролися з цим нещастям Італії».
Смерть і чудо
Коли юнак захворів, на це вдома ніхто не звернув увагу. «Можливо, застуда або грип». Але все пішло не так.
Коли до рідних дійшло, що єдиний син помирає, все змінилося. Мати стала гаряче молитися за сина — певно, єдиний раз у житті. Батько плакав, повторюючи: «Мій прекрасний Джорджо». Сестра тримала його за руку, і їй він віддав свій останній потиск долоні.
Звістка про смерть молодого Фрассаті миттєво облетіла місто і регіон. На цвинтар його проводжали незліченні натовпи — друзів, колег, бідняків, духовенства, членів католицьких організацій та політичних партій. Це стало маніфестацією любові і примирення. Батько, побачивши море людей, які прийшли попрощатися з П’єром Джорджо, занімів. А його запеклий супротивник, політичний ворог і редактор газети-конкурента, над гробом його сина простягнув йому руку для примирення.
Переклад CREDO за матеріалами: Wiara, Adonai
фінансово.
Щиро дякуємо!
