У християнській думці Заходу в поглядах на статус людського ембріона була прийнята як важлива думка Аристотеля: момент появи людської душі в ембріоні має бути пов’язаний з достатнім формуванням тіла.
Це означало позицію по стороні анімації (влиття душі в тіло) поступової: хлопчики нібито отримують душу протягом 40 днів від зачаття, а дівчатка — протягом 80.
Покутні книги з періоду 690-740 років, із так званої «групи Теодора» (архієпископа Кентерберійського), запроваджують розрізнення кар за викликання викидня залежно від розвитку, в якому був ембріон. До 40 днів від зачаття визнавалося, що ембріон залишається «буттям неанімованим», отож покута за смерть такої дитини була нижчою; якщо ж убивалося дитину в лоні матері після 40-го дня від зачаття, тобі це оцінювалося як убивство людини. Таке розрізнення започаткувало багатовікову теологічно-філософську дискусію про момент появи душі в людському ембріоні.
В ХІ столітті св. Іво Шартрський (1040-1115) у «Decretum» і «Panormia» замислювався над питанням, чи можна ненародженого визнати людиною в повній мірі. Сформулювання відповіді на це питання мало допомогти відповіді на запитання наступне: чи свідомий і добровільний аборт, без огляду на обставини, є справжнім убивством людини. Посилаючись на те, до чого прийшли св. Августин і св. Єронім, св. Іво дійшов такого висновку: оскільки добрі думки без дій є ніщо, так і плід зачаття є ніщо, доки не набере людської форми. Тому убивство «неанімованого» плоду не вважалося убивством людини, бо ж зародок до влиття у нього людської душі, у світлі вчення св. Іво, ще людиною не був.
Питання, представлене святим Іво, далі розглядав монах-камедул Граціан у своєму творі «Concordantia canonum discordantium», інакше відомому як «Декрет Граціана». Цей твір дуже сильно вплинув на канонічне законодавство у темі абортів. Граціан продовжував головну думку св. Іво і залишив зобов’язувальним розрізнення між плодом преанімованим і анімованим; убивство зачатої дитини до моменту влиття в нього душі не вважається убивством людини. Це юридичне розрізнення залишалося зобов’язувальним аж до часу промульгації (публічного проголошення, фактичного початку чинності) Кодексу канонічного права у 1917 році.
Теорію про достатнє формування тіла задля того, щоб у ньому могла почати існувати душа, підтримував також Петро Ломбардський у своєму «Liber quattor Sententiarum», але він вказав на один виняток: принцип пізнішого влиття душі в тіло не стосувався зачаття Господа Ісуса Христа. Воплочення Божественного Логоса не могло відбутися в тіло без душі, оскільки тіло Ісуса не могло бути створене раніше за створення Його душі: «caro fuit in conceptu assumpta et in assumptione concepta».
За св. Ансельмом з Аости, на користь теорії про поступове влиття душі свідчив факт, що безліч людських ембріонів гине до народження. З огляду на це було би абсурдним стверджувати, що гине стільки живих душ, які перебувають у стані первородного гріха. Для св. Ансельма неможливим був факт, що стільки людських душ мали би бути позбавлені благодаті Христової. Тому логічним було прийняти теорію про появу в зародкові безсмертної людської особистісної душі в момент, коли його тіло набуде «людських рис».
Теологом, який вирізнявся у своїх поглядах на тему статусу людського ембріона, був св. Альберт Великий, єпископ Кельнський. Для цього мислителя було складно прийняти аристотелівську концепцію «трьох душ» у розвиткові людини: вегетативної (рослинної), сенситивної (тваринної) та духовної (людської). На його переконання, не може бути переходу від «виду до виду», оскільки такий перехід мав би місце, якби прийняти концепцію існування трьох душ; такий підхід до справи суперечить єдиності та єдності людського існування. Людський ембріон під впливом «virtus formativa» проходить через різні форми: існування, життя, відчування і розуміння. Кожна з цих почергових форм міститься у попередній як акт прогресивної потенції. Святий Альберт підкреслює, що людина має свою «природу», яка її вирізняє з-посеред інших живих істот, причомувід моменту зачаття. Єпископ Кельнський проводить порівняння з іншими живими істотами і доходить висновку, що природа кожного виду має свій початок у моменті зачаття. Думку св. Альберта Великого, що спирається на філософські конструкції, можна у ширшому сенсі порівняти з сьогоднішнім генетичним критерієм в оцінці онтологічного статусу людського ембріона.
Учень св. Альберта Великого — св. Тома Аквінський залишився вірний аристотелівській доктрині «про три душі». На його думку, «virtus formativa» міститься в чоловічому сімені, яке, єднаючись із «жіночою матерією» (яйцеклітиною), робить можливим прийняття вегетативної душі. Потім цю вегетативну душу замінює душа, яка є одночасно вегетативною і сенситивною. Коли настає відповідний момент, тоді Божа «virtus creativa» вливає в тіло ембріона духовну душу, так що нове людське існування уже оживлює душа вегетативна, сенситивна і духовна. На переконання Аквіната, вбивство людського ембріона на будь-якій стадії розвитку це тяжкий гріх, але тільки тоді, коли нове людське життя має духовну душу: такий учинок оцінюється як убивство дитини.
За середньовічною думкою, розрізнення на ембріон преанімований і анімований проводилося виходячи з трьох критеріїв: морфологічного, хронологічного та онтологічного. Морфологічний критерій визнавав статус людської особи за ембріоном, який уже мав вигляд людської істоти. Хронологічний критерій закладав, що з людиною ми маємо справу тільки через 40 днів від зачаття у випадку хлопчиків і через 80 — у випадку дівчаток. До цього терміну ембріон ще не сформований достатньою мірою, отож і відповідно до першого критерію теж не визнавався людською особою. Онтологічний критерій стверджував, що сформований ембріон це такий, який оживлений духовною душею. Натомість несформований ембріон оживлюваний душею «нижчою» (рослинного або тваринного типу), яка ще не є людською душею. З огляду на це, убивство зачатої дитини, яка ще не анімована душею духовною (або інакше: людською), не може бути визнане убивством людини.
Виходячи з таких методологічно різних точок відліку, не варто дивуватися, що в Середньовіччі не було моральної однодумності щодо абортів. Натомість може дивувати факт, що середньовічні західні теологи не брали до уваги думку східних Отців Церкви і не рахувалися з позицією св. Альберта Великого.
фінансово.
Щиро дякуємо!
