Інтерв’ю

Єпископ Максим Рябуха: «За весь час активних бойових дій я не бачив у людях розпачу і зневіри»

22 Грудня 2022, 15:20 1319

«Російські військові в очах мають величезний страх, бо розуміють, що та сила світла, любові й добра, проти якої вони воюють, ніколи не буде ними переможена», — Максим Рябуха.

Коли ми в липні записували інтерв’ю для проєкту «Малі історії Великої війни» з отцем Максимом Рябухою, то ще не знали, що за кілька місяців отця номінують на єпископа Української Греко-Католицької Церкви, а на 22 грудня буде заплановано його єпископську хіротонію.

Цю розмову ми записували, коли отець був настоятелем монастиря Пресвятої Богородиці Помічниці Християн отців-салезіян у Києві. Перебуваючи тут із 2018 року, отець Максим згуртував і зібрав навколо багато столичної молоді. До заходів та формаційних події, які організовують у монастирі, долучається молодь не лише з Київської архієпархії УГКЦ, а й друзі з п’яти областей України: Київщина, Житомирщина, Вінниччина, Чернігівщина, Черкащина. Пропонуємо інтерв’ю з отцем Максимом. Розмова відбулась 25 липня 2022 р.

 

— Отче, де Вас застав момент першого дня повномасштабного вторгнення? Як Ви це переживали?

— Початок припав на доволі багатий на різні пережиття й події час. Я перебував у Львові. Але про початок війни, про можливу ескалацію з боку росії говорили вже дуже давно. Близько 4 ранку мене пробудив дзвінок. Я почав моніторити новини в інтернеті; тоді президент України одразу дав своє відеозвернення. Я не міг ні до кого додзвонитися, Vodafone був повністю відключений. Хотів бути «вже і тепер» у Києві, в нашому монастирі. Але виїжджати було складно. Всі, до кого дзвонив, мене відмовляли. Зв’язався з друзями з Гарнізонного храму у Львові, і вони сказали, що 25 лютого на світанку будуть виїжджати до столиці. Я напросився хвостиком до них своєю машиною. На світанку ми вирушили маленькою колоною по Житомирській трасі до Києва. 

— Якою була ваша дорога?

— Коли читав Святе Письмо про вихід євреїв із Єгипту, уявляв цю біблійну картину. Але, коли побачив вервицю машин, яка зі Сходу рухалася в напрямку західної частини нашої країни, — це насправді було невимовно. Зрозумів, що кожна людина сьогодні викорінена зі звичайного життя, бо час поділився на «до» і «після». Кількість людей, що виїжджали, торкала серця, бо я розумів, що це велика родина, яка потребує захисту, потребує підтримки. 

Всю дорогу молився за тих людей, молився за військових, які також колонами рухатися в напрямку Сходу. Ми не могли в’їхати до Києва по прямій дорозі через Ірпінь, бо вже військова техніка була на в’їзді з північно-західної сторони, і ми їхали нижче, через населені пункти. Мали також забрати деякі сім’ї з Вишгорода, що намагалися знайти порятунок, бо Вишгород уже був відрізаний від столиці.

Того вечора я пішов до людей, які будували блокпости на в’їздах та виїздах до міста. Пересування й рух були ускладнені, і будь-яке логістичне питання вимагало титанічних зусиль від волонтерів, військових.

— Якою Ви бачили свою місію та місію монастиря в той час?

— Що ти можеш зробити? Майже нічого. Як священник, можу хіба що молитися, словом підтримувати людей; але самих слів замало в цей час великих викликів. Тому я повідомляв усім, що монастир поруч, три хвилини пішки. Якщо є потреба помитися, випрати одяг, навіть поспати, чи потрібне харчування, — то без проблем гарантуємо все. І від того часу кожного дня люди приходили до нас.

Я старався бути вільним у спілкуванні. Не намагався в чомусь переконувати. Говорили зазвичай про життя, про те, як пройшов день, про пригоди. Для людей приходити в наш монастир завжди було моментом радості, близькості. 

Були і складні моменти. Наш будинок не має ніяких підвалів, бомбосховищ. Мій мозок фактично від початку відключив відчуття сирен. Я ніколи їх не чув попри те, що у місті сповіщень тривоги багато. Життя наче тривало своїм звичайним ритмом. Молився і знав, що Бог точно має опікуватися і цим домом, і тим, хто через цей дім проходить. В один із перших днів повномасштабного вторгнення до Києва в’їжджала військова російська колона і її підірвали. Момент вибуху і потім пошуку по мікрорайону тих, хто вцілів, був хвилюючий. Дивився з вікна, і здавалося, що ти на зйомках якогось голлівудського фільму.

Поруч із нами є школа. Кожна школа, яка мала бомбосховище, ставала місцем укриття бодай для школярів та їхніх сімей у мікрорайоні. Директорка від самого початку просила мене: «Отче, як маєте можливість, прийдіть до людей, поговоріть, підтримайте, підбадьорте». Я намагався регулярно приходити. Був момент, коли хтось навів величезну паніку. Директорка каже: «Я думаю, що зараз треба буде викликати цілий екіпаж машин швидкої допомоги, бо в людей починаються проблеми з серцем від того, що вони почули». Я одразу пішов до школи. Там була бабуся, яка стояла в холі і просто дивилася в нікуди. Інші щось говорять, спілкуються, а вона завмерла, ніби тут її нема. Я підійшов до неї і питаю: «Як вас звати?» Вона назвала своє ім’я. Я кажу: «Можна вас обійняти?». Вона була шалено здивована: почути від священника «обійняти» — такого не буває. Каже: «Мене? Обійняти? Можна!» І коли я її обійняв, у своїх руках відчув, як її відпустило, вона справді заспокоїлася і повернулася в реальність.

Мушу також визнати, що наші люди ніколи не впадали в розпач. За весь час активних бойових дій, я ніколи не бачив у людей розпачу і зневіри. Часто зустрічав людей, які намагалися навіть в чомусь маленькому робити неможливі речі. Сім’ї, які перебували в школі старалися активно щось робити: для самої школи, помагали оборонцям, волонтерам. Кожен намагався внести якусь частку в загальний побут і в загальну перемогу. Це відчувалося і шалено надихало мене. 

У той період було багато друзів, молоді, які дзвонили, розпитувалися, чи треба допомогти. У Львові є священник, із яким ми співпрацюємо вже багато років. Він подзвонив запитати, як я. У цей час я вже не мав вина на Літургію, не мав просфор, усе закінчувалося. Просфори я завжди брав у сестер-монахинь, а вони виїхали. Вино купував у магазині, але всі магазини тоді були зачинені, алкогольних напоїв у продажу не було. Отець сказав, що перешле вино і просфори через волонтерку в Києві. Подзвонила до мене ця жінка і ми домовилися, коли вона приїде. Я відчиняю ворота, дивлюся: заїжджає три машини. Вона і ще кілька хлопців: привезли усього дуже багато. Цей акт уваги тоді був такий зворушливий! Я зрозумів, що навіть якби була якась нереальна небезпека — наш народ, наша велика українська родина ніколи не дасть нікому піти в небуття. І це є величезна сила, про яку я багато разів думав у цей час.

— Чи змінилось Ваше відчуття війни з 2014 року і тепер?

— До 2013 року, перед тим, як мене настоятель перевів до Києва, я служив у Дніпрі. У ті роки я дуже часто їздив на Донеччину: в Донецьк, за Донецьк, за Іловайськ. Ми мали різні таборові програми, зустрічі з дітьми, молоддю. І коли почалася війна у 2014 році, то директорка одної школи і молодь в один голос казали: «Є таке відчуття, що ми забуті, просто ні для кого не існуємо». Російська пропаганда тоді на це робила велику ставку, цілилась для того, щоб викорінити в людях відчуття впевненості, близькості, потрібності. 

Зараз ситуація інша. Відчуття забутості не зустрічаєш навіть на тимчасово окупованих територіях (які окупували з початку повномасштабного вторгнення). Наприклад, я розмовляв зі священником із Запорізької області. Він сказав, що люди з нетерпінням чекають на повернення наших Збройних Сил, чекають повернення цілісної України. Люди втомлені від того досвіду умовного пекла, яке несе з собою росія; але, разом із цим, ніхто не зневірюється. І це надихає. Розмовляючи з деякими сім’ями, часто чую, що для них цінне наше спілкування, що цей зв’язок дає їм силу. Ми всі знаємо, що ця війна точно закінчиться, і Україна точно буде цілісною. Ніхто навіть не дозволяє собі бодай трошки подумати про якусь іншу альтернативу. У цьому і є сила — одна з тих особливостей, неповторностей української душі, українського духу.

 

 

Час активних бойових дій на Київщині для мене був також часом численних моментів спілкування з журналістами різних часописів: релігійних і цивільних, журнали, телебачення. Були моменти вечірніх зйомок, коли не мав можливості увімкнути світло і при ліхтарику телефона говорив, бо питання світлових обмежень у нас було дуже строге. Ти ніколи не знав, звідки, що і куди може прилетіти. І це був також такий особливий момент служіння, бо говорити про Україну треба було. Будь-яке наше мовчання на світовій арені завжди спрацьовувало проти нас. Від початку активних бойових дій одна італійська журналістка кожного дня продовжує мені писати, і мене це так зворушує. Ми створили спільний чат, в якому я завжди скидаю оновлені новини з наших ресурсів. Навчив, що вистачить просто взяти український текст, гугл-переклад і можна миттєво знати, що відбувається. Ця журналістка щодня мені розказує про свої переживання, про те, що вони продовжують молитися за нас, що вони разом із нами вірять у перемогу, у мир. І я стараюся з нею ділитися не так воєнною хронікою, як хронікою життя нашого монастиря: дитячого, молодіжного. Бо треба також віддати належне, що весь цей час активних бойових дій наша ораторія, молодіжний центр при монастирі, ніколи не зупинявся. 

— Як реагувала ваша молодь на початок повномасштабного вторгнення?

— Ми вже давніше мали традицію щоденної молитви о 21:00. До повномасштабної війни молилися з увімкненими камерами, бачили одні одних. Це для нас завжди також була нагода для спілкування, ділення нашими думками, ідеями, мріями, переживаннями. А настали дні, коли ми всі були в темряві, тому що о 9 вечора в лютому — це темно. Хтось по підвалах, хтось у закритих квартирах. Кожного дня ми продовжували бути поруч. Для нас це було дуже важливо, бо відчуття того, що ти не самотній в усій цій жахливій ситуації, дає сили дивитися вперед. Згодом поступово родини почали виїжджати, тому що ситуація була доволі складна, напружена. Але навіть коли наша дітвора і молодь пороз’їжджалася, ми підтримували зв’язок.

Це був час, коли молодь сама телефонувала. Вони запитували, коли можна приїхати, привезти допомогу, побути з людьми. А тут було складно, бо Київ — фронтова зона. Будь-які невідомі люди сприймалися як диверсанти. Не знаєш, чи щось прилетить, чи не прилетить. Але була гуманітарна допомога, були різні волонтери, які до нас приїжджали, і ми завжди давали що могли, а вони розвозили речі у різні важко доступні райони Київської області.

Коли російське військо відступило з Київщини, один із таких волонтерів, які приїжджали до нас, казав, що він їздить в Іванківський район, це Чорнобильська зона. Там були діти. Тоді львівська молодь провела збірку книжок, дитячого харчування, ігор, солодощів. Молодь їхала машиною. Але все, що вони назбирали, в одну машину не вмістилося. Тому решту посилок доправили через Нову пошту. І протягом тижня ми щодня завантажували машину, їхали і обдаровували всіх дітей, підлітків, усіх, кого зустрічали по дорозі. Для дітей це завжди був момент дивування: чого зупиняються, чого від нас хочуть, хто це такі. Ми були як ангели в їхньому в житті. Прийшли і пішли. Нікого з них вже, напевно, не зустрінемо ніколи. Ми зупинялися і казали: «Слухайте, маємо одну проблему. Нам треба, щоб хтось ду-у-уже допоміг. Розумієте, маємо цукерки, не годні їх самі з’їсти. Можете допомогти?»

З тої поїздки я взяв для себе дві особливих думки. Одна — це те, що діти спраглі свого дитинства. І жодна війна та жодні бойові дії не мають права красти у дітей їхнє неповторне — цей час дитинства. Кажуть, що діти з повномасштабним вторгненням подорослішали вмить, тобто сьогодні малих дітей більше нема. Але попри те, що діти подорослішали, це їхнє відчуття відповідальності, відчуття небезпеки, їхнє вміння дивитися й бачити, вміння аналізувати дуже швидко і дуже по-дорослому, воно все одно не забирає їхньої простої природної потреби — мати можливість бути дитиною. А інша річ також, яка мене шалено торкнула, — те, як сильно наші люди, попри всю різноманітність думок, вміють ставати пліч-о-пліч і помагати один одному. Були населені пункти, абсолютно знищені, і люди цілою вулицею будинок за будинком починали розчищати, розбирати, допомагати, брали один одного до себе додому, хто мав ціліший будинок. І ти розумієш, що життя сильніше за будь-які нереально складні обставини. В цьому є особливість сили нашого українського духу, і це робить мене гордою (в доброму значенні цього слова) дитиною своєї землі, своєї нації. 

— Відповідь на люті вчинки ворога на нашій землі — це ненависть українців, побажання найгірших речей для всього народу, який з нами сусідує. Як Ви для себе це пояснюєте і тим людям, з якими зустрічаєтеся на війні? 

— Ненависть має два обличчя у цій війні. З одного боку, це ненависть, яка походить зі сторони росії. Інша ненависть походить вже від нашого народу. Коли я думаю про ненависть агресора, то не маю іншого визначення, аніж «одержимість». Тільки диявол може мати таку лють. Коли ти дивишся в дитячі очі й наважуєшся кинути гранату у підвал, де бачиш малу дитину, — нормальній людині нереально це зробити. Коли думаю про це, то розумію, що насправді проти диявола в такій сильній формі немає іншої зброї, крім посту, молитви і діл милосердя. Це не означає не боротися і не боронити свій край, але перемога в цій боротьбі без Бога неможлива. Саме тому я принаймні тричі на день благословляю всіх військових. Я вірю, що багато священників роблять те саме. Саме військових, саме тих, хто сьогодні є нашими ангелами во плоті, тими архістратигами Михаїлами.

Також, коли думаю про ненависть з нашого боку, то розумію, що це перша реакція, бо коли боляче — неможливо усміхатися і казати: «Я тебе люблю». Тому щоразу, коли чую вирази кричущого болю від наших людей, то розумію, що, перш за все, їх потрібно просто вислухати, бо дуже часто невислуханий біль ятрить іще більше. І я знаю, що одна з цінних і важливих речей, яку точно можу зробити, — це в молитві віддавати все це Богові. Часто, коли маєш силу і відвагу прийти і просто навколішках перед Богом сказати: «Боже, мені складно, я не розумію», — Бог дає тобі світло і розуміння. Просто потрібен оцей крок віддання Богові того, що маєш у своєму серці, у своїй душі, думках. І коли ти вмієш вислухати людину — все починає зцілюватися. Не в плані миттєвої реакції любові: от зараз буду всіх любити безустанно і безупинно. Але точно починає зцілюватися погляд і розумієш, що ти прийшов у цей світ не для того, щоб ненавидіти, як одержимі люди. Від цього все одно життя не буде. Але в цьому складному світі, сповненому ненависті, ти можеш любити тих, кого можна любити, і тих, хто твоєї любові шалено спраглий. 

Зараз для всіх нас є час особливої школи, особливого навчання, формування. Ми добрі люди, але ще ми всі самі потребуємо любові і потребуємо могти любити. Це історичний час і також час великих святих. Ми з вами вже будемо на небі, коли Церква з українського народу проголошуватиме численних святих. Ця ненависть має край, і часами, коли бачимо багато ненависті, — з духовного погляду, це свідчення того, що диявол вже безсилий і відступає. І це дає силу дивитися вперед.

— Як Ви для себе пояснюєте, чому маєте бути тут і тепер? Чому вирішуєте творити нормальне життя Церкви в обставинах, коли оця нормальність стає викликом для цілої громади і Церкви, яка тут служить?

— Для мене будь-яка людина є Божою дитиною. Я не ділю людей на «моїх вірних» та «інших». І це відчуття Божої туги за кожною людиною дає внутрішню силу шукати людей і бути з ними. Ніхто з нових людей не прийшов сьогодні до храму, але кожен із тих, які були свого часу в укритті, точно почувалися любленими Богом. Для них знак приходу священника був знаком надії, яку ніхто не може затоптати. І світло, яке я намагався їм свідчити, завжди було сильніше за темряву, яку творили російські війська.

Розкажу вам один випадок. Колись я працював перекладачем Апостольського нунція в Україні, владики Клаудіо Ґуджеротті. І в силу служіння я був завжди поруч із ним. Коли нунцій приїхав сюди на початку 2015 року — вже були активні бойові дії, війна на Донбасі, і він розумів, що до наших людей на окупованій території потрібно йти. Хтось мусить нести їм світло пам’яті і єдності з ними в цьому світі тотальної брехні і тотального заперечення. Його намагалися переконати, що туди не треба їхати, бо небезпечно, ніхто ніяких гарантій дати не може. А він просто сідав у машину і їхав. І я їхав разом з ним, як його перекладач супроводжував його всюди. Людям важливо знати, що Бог не втік. Адже ми часто асоціюємо священника з реальною присутністю Бога тут, біля мене. Бог нікуди не дівся. Він, навіть коли складно, продовжує бути поруч. Він далі тут, кожного ранку, кожного дня, кожного вечора. Він з радістю слухає твій голос молитви, твоє ділення, твоє життя. 

Розмовляв Петро Дідула
Відео: Петро Дідула
Транскрибувала: Соломія Пижик
Текст: Марта Гула
Фото: Марія Вараницька

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

Максим Рябуха

МІСЦЕ

Київ
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity