«Бенедикт XVI усе життя служив із любов’ю Богу, людині та Церкві. Це був великий свідок Бога. Отож мене не дивує, що говориться про сяйво святості папи Ратцінґера. Це відчувалося, коли ти був поряд із ним», — каже Петер Зеевальд.
У розмові з Кшиштофом Томасіком цей німецький письменник і журналіст, один із найкращих знавців життя і писемної спадщини Йозефа Ратцінґера, розповідає про найважливіші моменти його життя, про вчителів, які справили на нього найбільший вплив, про любов до музики, а також як Йоан Павло ІІ «вполював» його, а високі посади завжди були для нього чимсь неприємним, бо найважливішим він вважав розвиток діла теології та навчання.
— Кардинал Ратцінґер допоміг Вам повернутися до Бога і Церкви…
— Безсумнівно; але я вже й до того, завдяки своїм дітям, перебував на шляху повернення до Бога. Тоді я також зрозумів, як політично-суспільний журналіст, як багато втрачає суспільство, відходячи від релігійних коренів. Вочевидь зустріч із тодішнім кардиналом Йозефом Ратцінґером справила на мене великий вплив, тим більше що панували повністю фальшиві погляди — більшість медіа користувалася мілітарною мовою, описуючи його як «панцер-кардинала». Але, зустрічаючись із ним і читаючи його тексти, можна було ствердити, що це абсолютно не відповідало правді. Я пізнав розважливого, дуже мудрого теолога й інтелектуала, здатного глибоко аналізувати дійсність. Першу книжку-інтерв’ю з ним, «Сіль землі», я вважаю даром. Він відповів на всі мої запитання, які були для мене дуже особистими. Ані на мить я не мав враження, що розмовляю з авторитетом, «сторожем католицьких скарбів»; навпаки, з тим, чий авторитет випливає з Євангелія, вчення Отців Церкви та його теології. Протягом кількох днів він відповідав словами Євангелія і вчення Церкви на проблеми наших часів. Дні, проведені з кардиналом Ратцінґером, змінили моє життя.
— Що, на думку біографа папи Ратцінґера, найбільше формувало його особу в часи дитинства та юності?
— Три речі: насамперед, побожність його батьків, укоріненість у глибокий баварській католицькій побожності і спротив атеїстичній диктатурі. Що цікаво, своєю побожністю на молодого Йозефа впливала не тільки мати, але передусім батько. Він давав приклад, як іти вперед, керуючись вірою в щоденному житті. То була віра не мілка, а глибоко вкорінена в розумі, вона давала силу противитися різним спокусам. Виражалась вона в частій участі у Святих Месах та залученості в щоденне життя Церкви. Молодого Ратцінґера захоплювала побожність батька, яка давала йому сили для внутрішнього спротиву атеїстичній диктатурі націонал-соціалізму. Ми часто забуваємо про його досвід із періоду тоталітаризму, диктатури, що послуговувалась псевдорелігією, яка за суттю була антихристиянською, хотіла створити «нову людину». Суперечки з нею навчили його, що в історії світу постійно з’являються епохи і теорії, які не тільки є викликом для християнства, але що християнство потрібно прямо захищати. З цього він також виніс переконання, що інституціональна Церква свою силу виводить передусім із віри своїх членів. Це відбилося не лише на вірі його молодості, але стало центральним посланням його діяльності.
— Хто справив найбільший вплив на Ратцінґера? Хто був його вчителем?
— У цьому гроні є вчителі давніх епох і ті, хто формував його безпосередньо; всі вони постійно живі в його теологічній праці. Насамперед св. Августин зі своєю «Сповіддю». Молодого Ратцінґера захопила його складна особистість, суперечки зі світом і відданість Богу, це його глибоко зворушувало, коли він став на порозі дорослого життя, перед катедрою у Фрайзінгу і, маючи 19 років, вступив до семінарії. Твір св. Августина був кузнею його духовного життя і відкривав перед ним нові горизонти. Августин був для нього не вчителем із минувшини, але кимсь якнайбільш живим, близьким і актуальним, здатним відповісти на його особисті проблеми та виклики часу Що більше розкривались його теологічні горизонти, то сильніше він входив у діалог з Августином, сприймав його просто як друга. Якщо порівняти історію життя Йозефа Ратцінґера і св. Августина, то можна побачити дивовижні паралелі. Я не боюся стверджувати, що у випадку Ратцінґера ми можемо говорити про «другого Августина».
Вочевидь вони не подібні як особистості. На противагу Ратцінґеру, Августин був людиною з багатим на події життям і належав до дуже емоційного типу. Але вони обоє щораз глибше занурювалися в будування Божого діла, у щораз краще Його пізнавання, щораз більше помічали в реальності Логос Бога, втілене в Ісусі Христі слово Боже. Обоє побачили, що самих по собі інтелектуальних спроб осягнути таємницю Бога — замало, потрібна мова серця, так само важлива.
Окрім цього, вони як єпископи мусили братися до обов’язків, яких не мали у планах і яких не збиралися виконувати, але попри це завжди були до послуг Церкви. У своїх намірах вони були далекі від бюрократії та рутинних обов’язків єпископа. Завжди хотіли передусім присвятитися виконанню свого теологічного труду… і завжди приносили в жертву Церкві свої наукові амбіції. З другого боку, їм таки вдалося написати вражаючу кількість більших і менших праць, із яких зрештою постало велике теологічне та інтелектуальне діло. Я переконаний, що як думка св. Августина позначила історію теології та філософії, починаючи з Середньовіччя й донині, так і спадщиною Ратцінґера ми будемо жити протягом наступних століть.
Молодий викладач о. Йозеф Ратцінґер
— А хто були вчителі, які вплинули на нього безпосередньо?
— В роки теологічних студій на першому місці потрібно назвати викладача фундаментальної теології о. Ґотліба Зьонґена. Він був типовим представником старої традиції німецьких університетів, але, з другого боку, відкритим на найновіші філософсько-теологічні течії. Він знайшов в о. Ратцінґері одного зі своїх найкращих учнів, а той ставився до нього як свого вчителя. Саме у нього захищав свою докторську працю «Люд і Дім Божий у церковній доктрині св. Августина». Отець професор Зьонґен також патронував його габілітаційну працю про теологію історії у св. Бонавентури. Це він приготував Ратцінґера до того, щоб він пізніше змін особисто співтворити історію ІІ Ватиканського Собору як теологічний радник кардинала Йозефа Фрінгса. Нагадаю, то був час великих переломів після апокаліптичної ІІ Світової війни з мільйонами жертв — час прагнень, щоб Захід повернувся до своїх коренів, ґрунтованих на юдаїстично-християнській традиції. Про це дуже добре знали отці-засновники Євросоюзу: Роберт Шуман, Конрад Аденауер та Альчіде Де Ґаспері. Це формувало і молодого Ратцінґера.
Йозеф Ратцінгер і кардинал Фрінгс
То був також час великих змін у теології. Також і в ній панівним поняттям був прогрес, поступ, але в цілковито інакшому розумінні, ніж сьогодні, коли це означає розвалити все і будувати наново. Тоді йшлося про поновне відкриття того, що вже було у традиції, щоб показати всю красу та оригінальність правди Євангелія та зробити її доступною для сучасної людини. Йшлося також про те, щоб показати красу літургії, того, які скарби в ній криються, — так, щоб могти переживати присутність Бога у щоденній дійсності…
Ратцінґер ніколи не керувався інтелектуальними модами. Він хотів показувати правду про дійсність, досліджувати її суть. Звідси його єпископський девіз «Cooperatores Veritatis», що означає «Співпрацівник Правди».
— Як викладач у Бонні, Мюнстері, Тюбінгені, Регенсбурзі, він завжди мав багато студентів. А вони його любили?
— Так, від самого початку його академічної діяльності. У 30 років він уже був доцентом і професором Колегію у Фрайзінгу. Там розпочався його життєвий шлях, якнайбільше відповідний його покликанню: провадити наукові дослідження і навчати, видобувати з дійсності світу те, що найсуттєвіше, аналізувати у світлі Євангелія та великої Традиції Церкви — і переказувати далі. Як викладач, він старався бути якомога більше комунікативним. Мав цю здатність, що завдяки нестандартному способу читати лекції багато студентів діставали враження, ніби чують про суттєві справи вперше, заново і свіжо. Професор Ратцінґер не творив якоїсь власної нової теології, але виражав свої переконання, що випливали не тільки з глибини наукових знань. Він займався теологією так, щоб вона будувалася на глибокій вірі та охоплювала все життя людини. У його праці видно духовну красу. Він безсумнівно великий поет теологічно-філософської думки.
Отець Ратцінгер розмовляє з прелатом на ІІ Ватиканському Соборі
— Наскільки на нього впливала музика?
— Любов до музики, поза сумнівами, справила вплив на його духовний образ. Він займався нею, грав на фортепіано і вчився грати на скрипці. Музка була важливим елементом сімейного життя Ратцінґерів. Згадаймо, що його брат Георг довгі роки провадив один із найвідоміших хорів — хор хлопчиків Domspatzen, «Регенсбурські горобчики». У спадщині Ратцінґера чути гармонію між суттю його думки та її вираженням у мові. Зміст його творів не тільки ясний і зрозумілий, але завдяки високій естетичності вираження вона осягає висоту науковості. За це його так сильно любили студенти. Починаючи з Бонна, аудиторії на його лекціях завжди були заповнені.
Йозеф Ратцінгер та Ів Конгар
— Його наукова кар’єра не була встелена трояндами…
— У Мюнхені Ратцінґер не почувався добре, мав проблеми з габілітацєю. Дехто не хотів допустити до розвитку його наукової кар’єри. Зрештою, він мав і ворогів, яким не подобалося, зокрема, те, що вже у 1950‑ті роки він говорив про доконечність «відмежувати Церкву від зісвіччення» та про потребу нової святості. Він звертав увагу на те, що німецьке суспільство, маючи за собою страхітливий досвід, виявилося значною мірою позбавленим «серцевини» християнства.
Виїзд із Мюнхена був для нього полегшенням, Ратцінґер радо прийняв пропозицію працювати в Бонні. Там він став зіркою теології. Записи його лекцій читали студенти по всій Німеччині. Він захоплював не лише своїм теологічним знанням, ясністю висловлювань, глибокою вірою, майстерністю аналізу, але й самим собою, своєю автентичністю, поєднанням несміливості й привабливості. Він не був суворим професором, завжди старався бути близьким до студентів і ні до кого не ставився несправедливо. Також розвивав нові педагогічні форми, що полягали у колективній праці. Був відкритий і доступний, але водночас зберігав здорову дистанцію зі студентами. Ніколи не був «дружбаном» і не піддавався на якесь швидке братання. Дивував і своєю готовністю допомагати студентам, також і фінансово. Цією допомогою скористався, зокрема, Леонардо Бофф, бразильський теолог визволення, пізніший противник кардинала Ратцінґера. Він, щоправда, не був його безпосереднім студентом, але отримав фінансову допомогу, щоб могти закінчити й опублікувати свій докторат.
— Чи мав Ратцінґер якихось улюблених учнів?
— Кимсь таким напевно був Вінценц Пфнюр, видатний теолог та історик Церкви, великий екуменіст. Він став професором Університету Вільгельма і Мюнстері й товаришував Ратцінґерові все життя, починаючи з часів Фрайзінга. Про те, як багато Бенедикт XVI мав улюблених учнів, свідчить Коло учнів Ратцінґера, які щороку зустрічалися біля свого вчителя.
Йоан Павло ІІ і кардинал Ратцінгер
— Після часів професури настає архієпископство Мюнхена і Фрайзінга, а потім — призначення на префекта Конгрегації віровчення. Тоді, як один із найближчих — якщо взагалі не найближчих — співпрацівників Йоана Павла ІІ, він дістає прізвисько «панцер-кардинала» і стає часто критикованим.
— Передусім сама Конгрегація віровчення, спадкоємиця Римської конгрегації та Святої інквізиції, ніколи не тішилася симпатіями, і, певно, є найчастіше критикованим ватиканським управлінням. Уже саме визначення префекта як «стража віри» — малоприємне. Хто любить сторожів, які завжди мусять чувати, не можуть нічого ставити під сумнів, але зобов’язані охороняти і берегти, у цьому випадку — Євангеліє і традицію, що з нього випливає, яка за 2000 з гаком років не може і не повинна бути ставлена під сумнів або фальшована. А ми знаємо, що на Католицьку Церкву нападали в усі епохи, не раз це робили могутні сили, і тому таким великим є виклик, перед яким стоїть кожен префект Конгрегації віровчення, своєрідний «папський поліцейський». Кардинал Ратцінґер ніколи не хотів посісти це крісло, але Йоан Павло ІІ був непохитним, «заарканив» його і примусив прийняти цю посаду. Тричі просив, а на третій раз то вже просто наказав. Безсумнівно, кардинал Ратцінґер отримав високе просування, але він також знав, яка це тяжка праця. Як обійняв цей уряд, то перебудував його, відновив і впровадив нового духа, далекого від духа інквізиції. Він знав, що його завдання — захист католицької віри і традиції; але також прекрасно усвідомлював проблеми сучасності, яка вимагає нового стилю й мови. Тому для нього був таким важливим діалог із єпископами й теологами, чого раніше не було.
— У той період одну з найбільших проблем становила «теологія визволення»…
— Саме тоді йому приклеїли маску замкненого, суворого, непоступливого кардинала і назвали «броньовиком». За цим визначенням, яке створила британська преса, вочевидь стоїть стара антинімецька неприязнь, і цей ярлик охоче підхопили світові медіа. Суперечка з «теологією визволення» відбилася широким відлунням у пресі. Передусім тому, що слово «визволення» маж вельми позитивну конотацію, воно звучить сучасно і прогресивно. Ратцінґер спершу висловлювався по її стороні, не критикував її вихідних постулатів, зате сильно противився її політизації, бо за такої інтерпретацією теології, що значною мірою ґрунтується на марксистській думці, йшла політизація віри, самого християнства, та його інструменталізація. Він був добре підготовлений до дискусії з її прихильниками, бо раніше писав праці за св. Августином і св. Бонавентурою, займаючись питанням ролі Церкви в суспільстві й політиці. Остаточно, по роках, було стверджено, що завдяки його участі в полеміці з «теологією визволення» було врятовано Католицьку Церкву в Латинській Америці. Історія підтвердила, що правда по його стороні.
— Кардинал Ратцінґер завжди противився церковним призначенням, але посідав найвищі крісла, включно з папським.
— Головний відповідальний за негативний образ Ратцінґера — швейцарський теолог Ганс Кюнг — казав, що він підпорядкував собі сучасну теологію, щоб робити церковну кар’єру. Це чергова безсоромна брехня і дурниця, абсолютно не відповідна дійсності. Ратцінґер завжди був далекий від роблення церковної кар’єри. Згода на керівні посади була для нього болісною. Найважливішими були заняття теологією і наукою. Коли він отримав пропозицію архієпископства Мюнхена і Фрайзинга, то відмовлявся, пояснюючи, що не має здоров’я для виконання такої послуги. Подібно було і з його покликанням до Рима. Як префект Конгрегації, він щонайменше тричі просив Йоана Павла ІІ про звільнення з цієї посади, і щоразу діставав відмову. Коли минула третя каденція на цій посаді, папа Войтила сказав йому навіть не думати писати якісь прохання про відставку, бо він їх все одно не прийме.
— Обох єднала справжня дружба.
— Йоан Павло ІІ і кардинал Ратцінґер — дві різні особистості, різні темпераменти, про яких по-людськи то не вийшло би сказати, що пасують один одному. Папа Войтила був сильним, повним життєвих сил, емоційним, був тим, хто легко може грюкнути кулаком по столу, — а Ратцінґер був «філігранний», скромний. Попри відмінності, як люди на служінні Церкви вони обоє дуже любили один одного і прекрасно розумілися. Обоє були обдаровані непересічним інтелектом із виразно філософським ухилом. Знали, що вони обидва — реформатори, хоча багато хто «зовні» бачив їх інакше. Вони прекрасно усвідомлювали, що Церква у 1980-1990‑х роках бомбардована, немов фортеця під час війни, оточена ворожими дивізіями, але вони за будь-що мусять її оборонити. Папа з кардиналом Ратцінґером вочевидь не воювали з використанням гармат і дивізій, вони боролися словом, молитвою, аргументами, переконуючи до звістки Христової. І вигравали. Це була ідеальна «команда мрії». У Ратцінґері папа Йоан Павло ІІ мав не тільки завжди вірного співпрацівника, але й прекрасного науковця, завдяки якому можна будувати майбутнє Церкви, спираючись на Євангеліє і Традицію. Я особисто переконаний, що Йоан Павло ІІ готував шлях до того, щоб кардинал Ратцінґер став його спадкоємцем і продовжив його справу.
Кардинал Ратцінгер і папа Йоан Павло ІІ, грудень 2003 р.
— Хіба це не було чудом, волею Провидіння в історії Церкви, що після папи-поляка прийшов папа-німець?
— Певно, так варто на це дивитися. По смерті Йоана Павла ІІ багато хто казав, що це неможливо, щоб наступником папи з Польщі став Ратцінґер. У своїй книжці про нього американський ватиканіст Джон Л. Аллен навіть у 10 пунктах пояснив, чому Ратцінґер не може бути вибраний на Трон Петра. Його кандидатуру також не брали до уваги з огляду на те, що він походив із Німеччини. Сам Ратцінґер був переконаний, що його обрання є неможливим з огляду на його вік. 2005 року йому було вже 78, а отже, більше ніж 75, коли єпископи відходять від свого правління.
Тепер же, дивлячись із віддалі, ми знаємо, що то кардинал Ратцінґер був єдиним кандидатом, хто міг продовжити діло Йоана Павла ІІ, чий понтифікат став рушійною силою для змін у світі, падіння комунізму, мурів між Сходом і Заходом. Багатолітній товариш подорожі Войтили прийняв цей спадок. Сам кардинал Ратцінґер не сподівався, що учасники конклаву вкажуть на нього, — але, як завжди при обранні Наступників св. Петра, вирішальний голос мав Святий Дух. Попри це, для Ратцінґера то мув сильний удар. Він сам сказав у «Світлі світу»: «Я ніякий не князь Церкви, я слуга Церкви, ‘бригадир’, який не був створений для буття першим та відповідальним за все, на якого спала ‘гільйотина’ обрання на папу». З другого боку, коли він став папою, — було видно, що для нього це великий духовний імпульс. Він прекрасно показав, що як Наступник св. Петра він здатний викликати у віруючих захват і здобути визнання.
— Папство його змінило?
— Папство його не змінило; я би радше сказав, що через нього він показав, хто він насправді. Показав іще більше свою сутність, якість своєї віри й теологічної праці. Те, що сталося після обрання, можна порівняти з прекрасним букетом квітів, який тримали в комірчині, а потім виставили на світло денне. Ратцінґер як папа уповні проявив свої можливості. На жаль, його понтифікат став певною мірою жертвою медіа-маніпуляцій. Тиражувалося негативне, а про добре не згадувано.
Загалом його понтифікат можна розділити на дві частини. Перші чотири роки були часом захвату, а другі чотири — часом тяжкої праці й дискусій навколо скандалів. Однак протягом перших чотирьох років напевно можна було побачити велич папи Ратцінґера як предстоятеля Церкви та духовного авторитету.
Брати Ратцінгери
— Як на нього дивилися в Німеччині? Його понтифікат часто стикався з критикою на батьківщині.
— Німеччина для нього — тяжка й невдячна батьківщина. Це, певно, єдина країна світу, яка не оцінила одного зі своїх найвидатніших синів, що став на чолі найбільшої і найстаршої інституції світу, з понад 1,3 мільярдами членів. Вочевидь це має причиною те, що Німеччина — конфесійно розділена: північ протестантська, там папу і папство не цінують і загалом сприймають вороже; а католицький південь Ратцінґера приймав з ентузіамом і захоплювався ним. Цей подвл став причиною негативного образу папи, зокрема, після афери Вільямсона (єпископ-лефеврист, який заперечував Голокост), а папа Бенедикт XVI незадовго до того зняв із нього екскомуніку. Його рішення викликало небувалу реакцію преси: його навіть звинувачували у спільництві з нацистами. Навіть німецький уряд забрав голос у цій справі. Напали на папу, який так багато зробив для католицько-юдейських стосунків, походив з антифашистської родини і не раз сам свідчив, що антисемітизм це зло і гріх. То був велетенський скандал. Він показав також сумний стан німецьких медіа, які не виявилися спроможними сказати щось добре про Бенедикта XVI навіть за перші чотири роки понтифікату, поки тривала «Benedettofieber». На жаль, так і є донині, коли не було нікого, хто би, наприклад, хотів робити відеозйомку до біографії Бенедикта, однієї з найцікавіших у ХХ столітті. Неможливо було знайти — також і в німецьких дієцезіях — дофінансування для кольорового журналу, який ми хотіли видати з нагоди 90‑річчя його народин. Так воно є, шкода!
— Ми говоримо про Бенедикта XVI як одного з найвидатніших німців в історії. Дуже складно зрозуміти недооцінювання його особистості серед співвітчизників. Зрештою, він же став символом та уособленням добра, правди і краси для цілого світу, не лише католиків. Він противага іншому представникові німецького народу — Гітлеру, який був втіленням диявольського зла.
— Після конклаву багато хто казав, включно з польськими єпископами, що Бенедикт XVI це великий шанс для німців. У перспективі історії Німеччини його особа це абсолютний «антигітлер». Я певен, що в історії світу він залишиться саме як уособлення правди, добра і краси. Програмою цілого його життя була любов.
— Як звучить найважливіше послання, яке скеровує до нас Бенедикт XVI?
— Він був одним із найвидатніших пап в історії та вчителів сучасної Церкви. Він не лише мав авторитет, але й прекрасно показав нам наново Ісуса в Його повноті: Ісуса віри й Ісуса історії, який завжди є актуальним посланням Бога для майбуття світу і кожної людини. Папа Ратцінґер наново вдихнув духа в нашу віру й оновив її. Все своє життя він противився розмиванню віри, релятивізації, спокусам піддатися сучасним «святощам» — атеїзмові, який набрав нової форми у ХХ-ХХІ столітті. Великий спадок, який він нам залишив, є фундаментом Церкви ХХІ століття. Це великий мислитель наших часів, проникливий аналітик, який допомагає нам у заплутаній та складній епосі віднаходити дорогу до більш цивілізованого та гуманістичного суспільства і триматися її, заохочує не забувати про Бога, нашого Спасителя, й тим самим віддалити від себе привид остаточної катастрофи.
— Чи є щось, чого ми не знаємо про папу Ратцінґера?
— В його житті точно не було якихось скандальних чи сенсаційних подій. Як його біограф, я мушу визнати, що ми ще небагато знаємо про Ратцінґера. Ми небагато знаємо про геніального студента, який у 23 роки вивчав св. Агустина. Про молодого професора, який під час відпусток служив Святу Месу у в’язниці. Нестандартного мислителя, який дружив з академічними аутсайдерами, або Гансом Урсом фон Бальтазаром, шанувальником містики. Про префекта ватиканської Конгрегації віровчення, який кожного четверга після ранкової Святої Меси снідав у Кампо Санто з привратницею. Передусім, ми мало знаємо про діяльність Ратцінґера під час ІІ Ватиканського Собору.
— Як Ви особисто сприйняли його відставку?
— То був шок. Проте шоком не був сам факт його відходу. В нашій розмові «Світло світу» від 2010 року він сказав, що коли папа неспроможний виконувати обов’язки через стан здоров’я, то повинен і навіть зобов’язаний відступитися від уряду… Шоком був час, коли це сталося. Пізніше Бенедикт XVI сказав мені, що виконувати папське служіння в нинішніх умовах глобалізованого світу, світу домінування медіа, це дуже тяжко і висуває велетенські вимоги. Ратцінґер показав себе як прагматик, який міцно ступає по землі й бачить, які вимоги висуває реальність. Вочевидь він не прогнувся перед проблемами, а зважився відступити тільки з огляду на свої фізичні сили. Коли він був папою, я був здивований, що в його віці, попри фізичне виснаження, він може з такою залученістю працювати і служити для Церкви.
— Я зіткнувся з думками, що Бенедикт XVI це наступний святий папа. А Ви бачити в ньому риси святості?
— Безсумнівно так. Якщо знаєш, що таке свята людина, то він такі риси мав: смирення, милосердя, життя у сталій близькості з Богом, в повній довірі Ісусові. Сховавшись у монастирі в Ватиканських садах, Бенедикт XVI постійно сяяв і надихав світ і Церкву. Він брав за душу простотою і скромністю. Все життя з любов’ю служив Богу, людині й Церкві. Був великим свідком Бога. Отож мене не дивує, що говориться про сяйво святості папи Ратцінґера. Це відчувалося, коли перебував близько біля нього. Не підганяймо історію. Він провадив святе життя, і для мене не буде нічого дивного, як він колись буде винесений до слави вівтаря.
фінансово.
Щиро дякуємо!
