Священик із Міграційно-пасторального відділу УГКЦ, якого початок широкомасштабного російського вторгнення застав під час відрядження в Іспанії, розповідає про те, як українська спільнота та місто Севілья відреагували на цю трагедію та які позитивні риси, що проявилися в цей час, потрібно постаратися зберегти.
«Я щасливий, бо я бачив чуда. В моєму житті я бачив різні чуда, і це також одне з чудес, яке дав Господь. Із малого простого пластикового пакету можна зробити велике чудо, коли ці пакети помножуються…», — каже о. Віталій Храбатин, референт Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, згадуючи в інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News про досвід, пережитий під час відрядження в Іспанії, де його застав початок широкомасштабного російського вторгнення в Україну.
Відрядження, що затягнулося
Пасторально-міграційний відділ — це орган, який координує душпастирську опіку над вірними УГКЦ в тих країнах, де ще немає ієрархічних структур цієї Церкви. До таких належить Іспанія, куди протягом останніх десятиліть приїхало чимало українців у пошуках праці. На прохання очільника цього відділу, владики Степана Суса, отець Віталій на початку листопада 2021 року прибув до Севільї, щоб допомогти місцевому душпастиреві, який проходив курс лікування. У лютому він мав повернутися в Україну, але на заваді стали протиковідні обмеження.
«Увесь лютий був тривожним місяцем, тому що постійно говорилося про можливий напад, — згадує він. — Але ще жевріла така думка, може трохи скептична, в якій апелюєш до здорового глузду… Насправді я думав, що чогось такого не станеться, тому що ХХІ століття, ми тут говоримо про нано-технології… Думав, що до цього не дійде».
У середу, 23 лютого 2022 р., українці Севільї організували Літургію з молитвою до Богородиці Неустанної Помочі, в якій брали участь місцеві іспанські семінаристи. «Всі говорили про Україну, всі молилися за мир у світі та в Україні… А вранці прокинулися о четвертій десять, отримавши повідомлення, що атакували моє рідне місто… Це для мене справді був дуже великий шок», — розповідає священик.
Спонтанна солідарність
Довоєнну спільноту в Севільї складали так звані трудові мігранти, тобто люди, які в пошуках кращої долі та впевненості у своєму житті виїжджали за кордон, шукаючи роботу. На відміну від парафій в Україні, така громада є різношерстою, адже гуртує людей із різних куточків, із різних регіонів України. Коли почалася війна, в суботу зібралася парафіяльна рада, щоб вирішити, що робити. «Наші люди насправді дуже ініціативні, й кожен намагався допомагати, тому що ми розуміли: те, що відбувається в Україні, стсоується кожного з нас», — розповів о. Віталій, зауваживши, що перші думки були дещо егоїстичними, скерованими на допомогу односельчанам, тощо. «Ми не думали глобально, що будемо допомагати Україні. Ми думали, радше, точково. Але при нагоді була така думка, що може хтось з іспанців щось принесе, щось нам подарує, то ми це також будемо десь збирати», — згадує він.
«У неділю, після того, як ми відслужили Літургію, деякі іспанці почали приносити речі першої необхідності. Але ми думали, що на цьому все закінчиться, мовляв, хто буде цікавитися справою українців…», — веде далі душпастир, пояснивши, що ці думки були продиктовані тим, що Україна для багатьох залишалася чимось невідомим. Але в понеділок храм, який зазвичай відчиняли ввечері, відчинили вже зранку.
«Усе почалося з першого студента, поляка, якого звали Мартін, з родини мігрантів в Ірландії, який приїхав на пів року до Севільї по програмі “Еразмус”. Він перший приніс свої дари: за ті гроші, які мав, він придбав ліки. З того моменту храм не зачинявся. Люди приходили одні за одними. У нас велика спільнота, але я не можу сказати, що все, що нам удалося зробити, — а це й сорок дві фури, які ми відправили в Україну, — це була наша заслуга, бо насправді ожило все місто. Я щасливий, бо я бачив чуда. В моєму житті я бачив різні чуда. Але це також одне з чудес, які Господь нам дав. Із малого простого пластикового пакету можна зробити велике чудо, коли ці пакети помножуються… Фактично в Севільї весь народ ожив. І про нашу парафію — про українську парафію — говорили всюди. Ба, навіть, більше. Перший тиждень ми все тримали в храмі, але місця було вже недостатньо. Місто нам дало велике приміщення на майже 1000 квадратних метрів. Пізніше лікарні передали нам 300 ліжок для хворих. Привезли ліжка в Україну — українські матраци не підходять… Треба було шукати ще матраци…», — розповідає зі зворушенням священик.
Подвійне волонтерство
Уже невдовзі до Іспанії почали прибувати біженці, на що відреагувала і церковна громада, розпочавши відсортовувати речі для прибулих, які були в потребі. Наприклад, в Севільї температури дуже високі, потрібно пити багато води. Замість передавати в Україну, якісь речі почали роздавати біженцям. «Таким чином, уже відбувалося подвійне волонтерство: одне — відіслати в Україну, друге — заопікуватися тут нашими людьми», — згадує душпастир, зазначивши також, що «ніхто не займався жодним прозелітизмом». «Тут ніхто нікого не притягував. Люди самі приходили тому, що чули свою мову й хотіли бути разом. Люди, що приїжджали, почувалися дуже невпевнено, бо хтось боявся, як його сприйматимуть через те, що він не завжди розмовляє українською мовою. Хтось також соромився прийти й попросити те, чого потребував», — каже він, додавши: «Ми дуже раділи новим людям, які прибули. Ми справді дуже раділи за них, але і трохи сумували, коли вони від’їжджали в Україну. Бо було багато людей із Бучі, з Ірпеня. І коли були звільнені Буча, Ірпінь, наші люди з цих міст повернулися додому».
На підставі набутого досвіду
Отець Віталій завершив служіння в Іспанії і повернувся в Україну, де й далі продовжує служіння в Пасторально-міграційному відділі, в якому, беручи до уваги масштаби міграції з України, пов’язаної з війною, додалося роботи. Але, за його словами, чудові результати приносить попередньо набутий досвід. «Сама Католицька Церква на місцях, куди приїжджають наші люди, інформує і запрошує наших священиків. Це завдяки тому, що праця Пасторально-міграційного відділу триває з 2009 р., про нас в Європі знають. Принаймні раз на рік голова Пасторально-міграційного відділу відвідує різні країни, зустрічається з єпископами, бере участь у різних заходах, розповідаючи про своїх людей. І це показує, до кого звернутися в разі потреби і хто може допомогти», — пояснив душпастир, підкреслюючи, що сьогодні душпастирство також змінило своє обличчя: йдеться не тільки про те, щоби служити Літургію і бути разом, а й щоби старатися бути голосом свого народу.
Не змарнувати плоди, що дозріли в стражданні
«Я надзвичайно захоплений нашим народом, — каже о. Віталій, підсумовуючи пережитий протягом цього року досвід. — Не раз кажуть, що біда українців єднає, але на дуже короткий час. Я сподіваюся, що ця біда, це лихо, яке нас спіткало, з’єднає нас не на коротко і з’єднає насправді», — додає він, виокремивши те, як сьогодні відбувається «деанонімізація» міст. «Достатньо поспостерігати за людьми, з якими ми живемо, наприклад, разом на одному подвір’ї в Києві; як ми, зустрічаючись, розповідаємо одні одним про красиві речі, що пізнали сьогодні, побачили. Наприклад, що сонце сходить. Хто колись розповідав одне одному, що дивився, як сходить сонце? Сьогодні люди про це розповідають, цікавляться одне одним, допомагають одне одному. Великі міста, які зазвичай були анонімними, сьогодні перестають такими бути. Нині сусіди розмовляють між собою, намагаються одне одному допомогти. Я бажаю, щоб ця людяність, схожа на джерело, яке пробилося в негоду, ніколи не переставала струменіти доброю водою», — підсумував священик.